Цей твір Василя Барки — про голодомор в Україні 1933 року — відзначається високим трагедійним звучанням. Ро­ман увібрав у себе і власний досвід автора, який, працюючи над твором у Нью-Йорку, був напівголодним, і свідчення оче­видців — один із земляків передав письменнику спогади про долю родини, котра загинула в 1933 році. Василь Барка та­кож на власні очі бачив страждання людей на Полтавщині, де він перебував, відвідуючи сім’ю брата, і на Кубані, де жив, — сюди голод прийшов у наступному році. Автор розкриває свою творчу лабораторію у передмові до роману: “Власні вражен­ня доповнювалися спогадами багатьох співвітчизників: спер­шу, до війни, це зберігалося н пам'яті, а починаючи від 1943 року покладалося в записи".

У центрі уваги письменника — сім’я Катранників: ста­ренька бабуся, батько, мати, троє дітей. Це дружна і працьови­та родина, хлібороби за покликанням та інтелігенти за висо­тою духовних запитів. Художній час, відтворений у романі, стислий, сконденсований — осінь 1933 — жнива 1934 років. Проте твір Василя Барки не можна кваліфікувати як тради­ційну сімейну хроніку, оскільки сам матеріал, осмислюва­ний автором, чинить цьому опір. Адже життя родини пере­творюється на постійний пошук чогось їстівного, щоб вижи­ти, вистояти, відтак твір набуває рис безжалісної оповіді про жах, штучно створений у найродючішому хліборобському краї.

Симпатія письменника до головних героїв виявляється, зокрема, і в тому, що дорослих він величає не інакше, як іме­нами та по-батькові: бабуся — Христина Григорівна, госпо­дар — Мирон Данилович, його дружина — Дарія Олексан­дрівна. Невтомна праця, любов до дітей, вірність християн­ським заповідям вирізняє цю сім’ю як носія найприкметніших рис української ментальності. Добрим ангелом-охоронцем є старенька бабуся, яка втілює мудрість народного досві­ду і прості закони народної педагогіки. Мирон Катранник охарактеризований письменником стисло, але вичерпно — "був світлий словом і серцем”. Ця світлість і сердечність виявляються в кожному його вчинку, слові, жесті, думці. Він до останнього подиху намагається врятувати родину від го­лодної смерті. Односельчани поважають Мирона за принци­повість, самостійність прийнятих рішень — він не пішов у колгосп, став “індусом”, який зробив свій вибір, викликавши тим самим до себе підозріливе ставлення влади. Знаючи глибоку порядність цієї людини, селяни довіряють Катраннику дорогоцінну церковну чашу. Навіть у хвилину найви­щої напруги, вирішуючи питання про обмін реліквії на хліб, герой не зраджує власних етичних цінностей: “Що за це зер­но — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, прокляне Катранішків; місця собі не знайду, краще вмерти".

У тому, що родина “жила рідним гуртком, де одне було для одного дороге, як весь світ”, велика заслуга Дарії Олек­сандрівни, щедрої на любов до ближніх. Це вона оберігає до­машнє вогнище, виховує дітей красою і добром. Домівка бага­то важить для кожної людини. Домівка — це і символ само­го життя, його вічного оновлення, це і порятунок від потрясінь та невдач. Саме до рідної хати повертаються герої роману з безнадійних мандрів за шматком хліба. На порозі домівки помирає батько. Домівка рятує наймолодшого, Андрійка. Відірвавшись від рідної оселі в пошуках сина, безслідно зни­кає мати.

Батьки живуть заради дітей — ця аксіома на сторінках "Жовтого князя” повторюється не один раз. Вони працюють, переборюють самих себе, жертвують самим життям, аби лише притупати дітей. Тому ставлення до наймолодших визначає ступінь моральності кожного з героїв. Так, Григорій Отроходін, втративши людську подобу, байдужий до всього, глу­хий до людського горя:

"Дядько стривожений... вискрипнув з обуренням:

—  Хто ж діти візьме?

— Чиї, які діти? — осаджує дядька Отроходін, напружую­чи губи в суворості.

— Дитинячі діти! — з відчаєм закричав дядько. — Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо, — хто?

...Отроходін скипів, скипів неймовірно:

— До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!”

Селяни тонко вловлюють внутрішню сутність людини, навіть представника офіційної влади: “Зінченко — партійний, а дітей пожалів. Інші — куди там".

Зображені Василем Баркою діти серйозні та дорослі — не а я віком, а за гірким життєвим досвідом, здобутим через голод. Навіть смерть вони сприймають мудро, як старі люди: "... син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і знак подає, захлинаючись і б’ючись останніми зусиллями. Підбігли до нього, але він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих". Так помирає первісток Катранників, так спокійно йде з життя Оленка.

З усієї родини залишається жити найменший — Андрій­ко, перестраждавши дуже багато, найперше — втрату батьків, бабусі, братика і сестрички. Хлопчик має продовжити свій рід, має зберегти пам’ять про заховану церковну чашу. Його серце відроджується для нового життя, бо Андрійко починає радіти простим і вічним виявам людського існування: “Се­ред зарості, серед гичі — потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині». Письменник сповідує думку про те, що людська душа, вихована на правді, добрі та красі, не може бути знищена.

В ідейно-художній концепції твору важливим  є те, що образ трагічного часу вимальовується через дитяче сприй­няття навколишньої страхітливої дійсності. З’являється нова зловісна часова система координат, придумана найменшими представниками села Кленоточі: “Тепер місяці нові... гру­день... трупень... січень... могилень... вересень... розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень... Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень...”. Люди ж поділяються дітьми на “хліботрусів”, “хлібохапів”, “хліботрудів”. Серед них — селяни, міські низи, "ак­тивісти”, партійці, "вожді”, колгоспники. Через мозаїку їхніх доль реалізується у романі одна з провідних тем — тема апокаліпсису. Село Кленоточі переростає свої вузькі гео­графічні виміри, трагічні події у ньому набувають національ­но-історичного масштабу. Василь Барка, змальовуючи горе і страждання українського селянства, послуговується вдало знайденим образом розтривоженого мурашника, адже голод вигнав людей на вулицю в пошуках хліба.

Основний конфлікт роману “Жовтий князь” — протисто­яння добра і зла. З перших сторінок, без експозиційного роз­ділу письменник уводить читача у вир драматичних подій: "активісти” відбирають у селян усе їстівне, розоряють сільський храм. Втілення зла у творі багатоманітне. Варто пригадати, що паралельно зі створенням роману Василь Бар­ка працював над перекладом “Одкровення Іоанна Богосло­ва” для українського видання Біблії. Автор зображає селян, які, намагаючись знайти причини голодомору, пригадують рядки “Одкровення..." про панування Антихриста на землі. Час Антихриста уособлює жовтий князь, ящір, який спостерігається ще в дохристиянських віруваннях слов’ян. Для на­ших далеких предків він був покровителем урожаю, якому приносили жертви, щоб задобрити, щоб жити у достатку. В християнстві цей образ переосмислився, став символізувати зло, набув рис звіра, який поїдає людей.

Звіром — у біблійному розумінні — виступає Сталін, його земне обличчя легко вгадується за “обсмоктаними вусами”, "уповільненими кам'яними фразами”, за френчем напівфронтового крою. Селяни справедливо міркують: “...усьому при­чина — антихрист вусатий: влаштував пекло”.

Товариш Отроходін теж є втіленням зла. Вустами Мирона Даниловича Василь Барка стверджує цю думку: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель...». Це його руками зруйновано вікові традиції народного життя.

У творі домінує жовтий колір — колір вимирання, висна­ження, здичавіння, безнадії, яку несе голод — жовтий князь. Жовте обличчя в Отроходіна, у місті жовтіють кам'яні будівлі, зловісний звір на картині Катранника теж жовтого кольору.

Автор бачив у романі три плани: реалістичний — “страд­ницький побут в холодній хаті’’, масова загибель людей від голоду; психологічний — "незвичайні переміни в душевно­му житті кожного в родині, що вже гине”, метафізичний — духовний.

Духовна тема у “Жовтому князі” звучить досить потуж­но. Сам лише перелік фактів, подій, явищ голодомору вражає читача — грабунки, тисячі смертей, випадки людоїдства. Здається, сили зла не подолати. Однак Василь Барка як гли­боко релігійна людина і письменник-гуманіст вірить у тор­жество добра, у відродження нації. Старий священик із сільської церкви, приреченої на розорення, переконливо міркує: “Заповідано нам... тільки любов: сам Христос єсть любов божественна. Ті з нас — учні Його, котрі виконують заповідь. А хто ні, — не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює дні і ночі. Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихнеш чи байдужістю. Заздрим і осміюємо» лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття» ніби так і треба. Хочем упертістю пересилати Бога. Вийдем із церкви» і знов жініем» як погани: в ненависті. А свята любов — від серця ніжого; чи живем любов’ю? Ні!..”.

Василь Варка бачить великий духовний потенціал наро­ду, наводить приклади, що засвідчують це, — збереження церковної чаші як символу віри, незнищенності духовного в людині; гуманні порухи душі вкрай виснажених голодом Андрійка та Мирона Даниловича, які діляться останніми крихтами із слабшими, більш немічними. Незважаючи на страшні апокаліптичні картини, відтворені в романі, він спов­нений оптимізму. Джерелом віри Василя Барки є духовність, "вбити душі” народні сталіністам не вдалося.

[1, 132]