Напрямок: неоромантизм

Твір: Пригодницький роман "Тигролови"

Тематика: трагедія України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини — молодого українського інтелігента, інженера-авіатора Григорія Многогрішного, нащадка славетного гетьмана запорозького; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту й традицій переселених у тайгу українців; романтичного кохання Григорія і Наталки.

Сюжет: Григорій Многогрішний - гетьманської крові, за це його спіймали і 2 роки катували НКВД. Коли його везуть до Сибіру, він пригає з поїзда, тікаючи у ліси. Там його знаходить сім′я українських іммігрантів. Його виліковують і вчать, як ловити тваринок, щоб потім продавати шкури у Хабаровську. Він стає членом родини і закохується у Наталку. Одним днем він дізнається, що майор НКВД десь поблизу і можливо, вийшов на нього. Він вирушає до Манчжурії, Наталка хоче з ним. Їх благословляють, і вони пробують перетнути кордон. Як це їм вдається, в газеті виникає така записка: "Многогрішний та його банда застрелили майора НКВД..."

Герої: Григорій Многогрішний, Родина Сірків: Наталка, Грицько, Денис (батько), їхня мати; майор НКВС Медвин.

Історія:

• первісна назва — «Звіролови»;
• автобіографічність (І. Багряний — прототип Григорія Многогрішного); "Сюжетна канва роману вибудована на "полюванні" майора НКВС, новітнього "тигролова" за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим "тигром" з України, який у безмежжі холодної тайги знайшов все те, що не дозволили взяти від життя на Батьківщині. Перемагає у бійки Многогрішний, бо молодий герой, незважаючи на тяжкі життєві випробування, не втратив людяності, не перестав вірити у свої сили.
  

Стислий опис, аналіз роману "Тигролови"

Написаний за 14 днів роман Івана Багряного “Тигролови” (тоді він мав назву “Звіролови”) на літературному конкурсі у Львові розділив перше місце а повістю Т. Осьмачки “Старший боярин". Твір здобув широку популярність, і його було пере­кладено німецькою, англійською, голландською мовами.

За жанром роман пригодницький. Він мак напружений сюжет, що стрімко розвивається, постійно підтримуючи заці­кавленість читача: що далі? Експозиційні елементи, які сто­суються минулого головного героя (основним с питання — за що ж, за які злочини засуджено Григорія Многогрішно­го?), не сконцентровано на початку твору, а “розкидано" в різних місцях тексту. Власне, твір починається 8 кульмінації: зображено, здавалося б, неймовірну втечу арештанта, за яким пильно слідкує сам начальник етапу, а велетенського двооко­го циклопи, ешелону смерті. Доля усміхається герою, який, долаючи нелюдськими зусиллями волі кілометри тайги про­тягом шести днів, нарешті знаходить прихисток, душевну рівновагу, тепло, навіть на деякий час спокій у дружній і пра­цьовитій родині Сірків. Перед Григорієм Многогрішним відкривається дивовижний світ далекосхідної природи, яка під пером Івана Багряного, що мав фах і покликання худож­ника, набуває зримих, рельєфних рис. Пейзажі органічно вхо­дять у композицію твору: вони то контрастують із настроя­ми арештантів, позбавлених волі, замкнених у вагонах-домо­винах спецешелону ОГПУ — НКВД (“Обрії були заставлені сизими, фіалковими, синіми пасмами гір та гребенястих лісів. Блакитні широкі долини розстелялись і крутились казково, вкриті буйними травами, квітами, свічадами озер — Дивна якась, небезпечна, фантастична країна"); то вияскравлюють обставини дії ("Височенна, чотириярусна тайга, буйна й не­пролазна, як африканський праліс, стояла навколо зачарова­на. Не шелехне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганнях до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами а долішнього хаосу геть, десь під небо і заступили його коронами. Там по них ходило сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, бувші нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина ко­лючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в'юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу в четвертім ярусі — суцільний хаос”); то виявляють стійкість характеру героя, котрий кидає виклик природній стихії, прагнучи зберегти себе, свою людську гідність, яку хотіли розтоптати новітні кати ("Скільки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими хвилями, що йшли одна за одною: то ліс підіймався на кряжі гір, опускався і знову підіймався... Най­ближчий гребінь — сизо зелений, зубчастий. За ним — сизо - фіалковий: ліворуч, скільки оком сягнеш, і праворуч тягся ламаний контур. Потім — сизо-голубий... Голубий... І все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в своїй красі і... страшна. Його ніколи не перейти і не подужа­ти, не випливти з цього жахливого океану.

Мандрівник сів просто на землю... схоплюється, — тут десь недалеко є житло! Це ж і стежка туди! Це єдиний поря­тунок, а там що буде").

Зцементовують композицію твору і надають завершеності авторському задумові не лише описи сопок, нетрів, природи тайги, а й зображення її тваринного світу. Символічного зву­чання набуває образ зацькованого ізюбра, тварини гордої, ви­тривалої, яка навіть у хвилину передсмертної агонії має ви­гляд непереможний: “На марі, зав'язши по черево всіма чо­тирма ногами, лежала горда тварина, витягши по траві гарну, мишнорогу голову, і зрідка стогнала. Піднімала голову вгору, вгору на витягнутій шиї, хапала ніздрями повітря і знову клала її на траву із стогоном... І знову...“. У загнаній тварині Григорій побачив себе, свою долю, яка жорстоко позбавила його простих радощів життя. Позбавила рідних, знайомих, вітчизни.

Але найзмістовнішим і багатоплановим у романі є образ тигра, який набуває алегоричного звучання, як і назва твору. Вже на перших сторінках з’являється згадка про нього як “нийдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар” тайги, її символ. Розмови про цього грізного звіра ведуть обивателі, які подорожують найкомфортабельнішим експресом, у пере­рвах між грою у преферанс, пиятиками і плітками. “Страш­не божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією", захоплює цих легковажних шукачів пригод лише своєю ек­зотичністю. Проте цим же експресом тільки на інше полюванпя — їде майор ОГПУ — НКВД Медвин: “Його не порушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба. навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівня­ти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда. .- Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв а своїм придуркуватим Дерсу-Уаала, і навіть всі тигри, і навіть у них — у цих останніх — стало б волосся дуба”. Так письменник розширює змістове навантаження назви твору підтекстом: в умовах тоталітарного режиму людина полює на людину. Абсурдність цієї ситуації очевидна. Іван Багряний поглиблює її подаль­шими подіями, зокрема розповіддю Сірків про те, як “хохли” тигрів живцем ловлять". З’являється ще один аспект у трак­туванні назви твору: що змусило українців, споконвіку хлібо­робів, оселитися на Далекому Сході і стати безстрашними мисливцями на кішок, займатися промислом звірини, гапту­ванням — полюванням на Ізюбрів заради їхніх пантів (рогів) для виготовлення ліків? Письменник находить ще одну грань теми тигроловів: у далекосхідній тайзі для людини-втікача небезпека від людей найменша, допоки там не виринає майор-людолов. Медвин — це символ системи, який несе зло у предковічний світ природи, порушує міцні моральні закони тайги, тобто руйнує усталені норми людського співіснування. І тому логічною в алогічному світі тоталітарної держави стає ситуація, у якій кат перетворюється на жертву, куля Григо­рія вкорочує життя енкаведисту-людолову в звіриній подобі, що є актом справедливого суду. Проте коли родина Сірків полює па кішку, щоб прогодувати себе в нетрях тайги, то це сприймається як закономірний і необхідний крок; коли ж людина переслідує іншу людину за любов до отчого краю, то це вже є свідченням патологічних процесів у суспільстві.

У романі йдеться про 30-ті роки, час, який став чорною сторінкою для цілого покоління людей. У період масових репресій досить було одного необережного слова чи жесту, чи вчинку, щоб потрапити до в’язниці. Іван Багряний не дає розлогого пояснення, що ж стало причиною для 2б-літнього ув'язнення Григорія Многогрішного, отже, письменник підкреслює: юнак — один із багатьох, кого безпідставно на­звано “страшним державним злочинцем”. Подібний ху­дожній прийом (приховування від читача причини того, що сталося) є типовим для пригодницького жанру. Проте пись­менник використовує його і з “надметою”: змалювати всю фальш, лицемірство й жорстокість тоталітарної системи. Поступово, штрих за штрихом, шляхом лаконічних ретро­спекцій Іван Багряний показує минуле Григорія Многогрішно­го а різних позицій. Так, майор Медвин вважає його “зооло­гічним націоналістом” — фатальне в ті часи визначення. Сам головний герой не бачить за собою будь-якого злочину. Потрапивши в сім’ю Сірків, яка прийняла його як рідного сина, він опиняється перед дилемою: І не може розказати всю прав­ду про себе, і не хоче бути нещирим з людьми, котрі врятува­ли йому життя. Юнак, коли отямився від марення, з усією прямотою, можливою у подібній ситуації, говорить: “...що б ви не думали і як не думали, я хочу лише сказати..., що я чесна людина". Отож за карколомністю пригодницького сю­жету приховується складний комплекс питань, які хвилюва­ли Івана Багряного.

Головний герой твору Григорій Многогрішний — сильна і мужня особистість, життєве кредо якої сформульоване од­нозначно: “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи”. У його втечі із спецешелону треба вбачати виклик усій системі, яка намагалася перетворити людину на безсловесного, роз­топтаного й знищеного морально й фізично раба. Письмен­ник послідовно утверджує думку про те, що за будь-яких обставин особистість повинна залишатися людиною, вірити в себе, у перемогу добра над злом.

Проблема протистояння людини і системи увиразнюєть­ся тим, що Григорій Многогрішний — українець, його рід має славні й доблесні традиції в особі першого каторжанина Си­біру гетьмана Дем’яна Многогрішного. Українська тематика і пов'язана з нею проблема історичної долі нашого народу на перехрестях віків художньо втілюється різнопланово. Україна постає зі спогадів головного героя про дитинство і юність: синьоволошкова» дзвінкоголоса, чебрецева. Такий же образ рідного краю — тихого і сонячного — живе в серці старої Сірчихи, яка часто згадує сади вишневі, степи широкі, зоряні ночі, сповнені чарами барвінку, чорнобривців, васильків. І хоча І’ригорій добре знав, що вжє немає того ясного, сонячного краю, бо "садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльо­зами обпоєні, і небо ясне людям потемніло", віті не хотів за­смучувати матір, не міг знищити ЇЇ солодких і щемливих спо­гадів. Родина Сірків, як і Морозів, серед чужого для українця світу тайги зберегла традиції і звичаї рідного народу. Зі спо­гадів тієї ж Сірчихи читач довідується про кругосвітню по­дорож українських переселенців навесні 1887 року з Одеси до далекосхідних берегів у пошуках кращої долі. У Приамур’ї воли знайшли нову Україну, щасливішу, та сум за рідним краєм не покидав переселенців. Так з’явилися ка­зни Переяславка, Київ, Чернігівка, Полтанка, так зберігалися прадідівський побут (“У кутку рясніли образи, королівськи­ми рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі..."), звичаї рідного народу (святкування Різдва з кутею на Свят­вечір, із віршуванням, із колядками). Його пісні, його мова. Як і Григорій Многогрішний, Сірки гордого козацького роду, працьовиті, витривалі, сміливі, чесні. їхня любов до Вітчизни не галасливе, непоказна, захована глибоко в серці. Для них любити Україну — землю своїх батьків — як диха­ти, а дихати має право кожна людина. Тому їхнє ставлення до інших визначається загальнолюдськими критеріями, що промовисто стверджують слова Сірка, звернені до хворого Гри­горія: “Ти тут вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та явірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, та й тоді цей закон по твоїй стороні”.

Проте сталінська система поставила за мету знищити людське в людині, незалежне від її національності, посягну­ла на найсильніше — життя. Через вражаючої сили символи постає тоталітарна держава в образі двох експресів, що уособ­люють два світи сталінського режиму. Перший із них — це ешелон смерті, вогнеокий хробак, що нагадує пекельну потво­ру. у череві якої сотні невинно засуджених людей. "Шістде­сят коробок-вагонів - шістдесят суглобів у дракона. Спере­ду вогнеока галова — велетенський двоокий циклоп — над­потужний паротяг "Й. С.” (Йосиф Сталін). Ззаду — такий же надпотужний паротяг "Ф. Д. (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кож­ного вагона — щетина багнетів”. Тим же маршрутом ру­хається і “Тихоокеанський експрес нумер один “Нєгарелое — Владівосток", сповнений світла, розваг, комфорту. Іде тут, насо­лоджуючись усіма благами життя, «цвіт робітничо-селянської імперії», змальований письменником із їдким сарказмом;

“...інженер" і авіатори, ударники і так літуни, партробітники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюро­крати, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, проку­рори і розтратники, потенціальні злодії й імпотенти-фарисеї... Цивільні і військові... Працівники органів “революційної законності” і контрабандисти...

...Експансивні відкривателі давно відкритого і зухвалі рекордсмени давно перейденого. Шукачі карколомних при­год, а ще більше карколомних кар’єр. Шукачі щастя і дов­гих карбованців. Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових чеках...

Аматори красного письменства в межах “КЗОТ". “Колдо­говору” та “Карного Кодексу

Зустріч цих двох ешелонів неминуча, її зображення письменником додає нові риси, нові деталі до розуміння сутності сталінської системи. У Забайкаллі пасажири комфортабель­ного експресу бачать обабіч колії каторжників, що стоять по коліна у воді та в болоті, неголені, з хворобливо запаленими очима, у лахмітті. Вони “прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля...*’. Реакція на цю зустріч нагадує театр абсурду: хтось кидає у вікно цигарки й шоколад, квіти її жмут грошей, ніби вони можуть пригодитися каторжни­кам, хтось нестримно ридає, а діти, охоплені загальним психозом, сміються. Та найстрашніше те, що пасажири експресу сприймають сірі шеренги безневинно засуджених так само, як екзотику цього краю — тигрі , омулів, женьшень; страш­на картина лише на мить затьмарила їхній настрій.

Іван Багряний змальовує ще один експрес, який "возіт дрова і лєс". “Григорієві здавалося, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським’'. Цей ешелон, з гіркою іронією зауважує автор, є втіленням “заключітельной фази построєнія соціаліама в одной стране”. А ще — Україною в мініатюрі, тільки “без стерна і без вітрил”. Через полілог письменник передає і трагізм існування людини в облудному раї соцдержаии: об­мануті контрактовики й завербовані, розкуркулені й “шкідни­ки” — кожний розповідає з болем і відчаєм про свою гірку долю. “Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!., безвихідна!., безперспективна!..". На зу­пинці цей ешелон зустрічається ще з двома етапами, пере­повненими "ворогами*' народу, які прямують у протилежні сторони: із заходу на схід і навпаки. “Велике переселення народів" характеризує божевільний час, божевільну ірреаль­ну картину того, що відбувається: “Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця-краю”.

Однак “сміливі завжди мають щастя”, підтвердженням цього с доля Григорія Многогрішного, який не скоряється жахливим обставинам, а діє: "стрибнув у певну смерть, але по здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув”. У боротьбі за право на життя і щастя він перемагає. Саме з цим героєм Іван Багряний пов’язує свої погляди на майбутнє України, історія якої нагадує замкнене коло. Хоча пройшли роки від часу заслання гетьмана Дем'яна Многогрішного до Сибіру, його нащадки знову і знову стають вигнанцями з рідного краю. Безумовно, щасливий фінал роману продиктований вимога­ми пригодницького жанру, але ним письменник і потвер­джує свою віру в світлу прийдешність України. Втеча Григо­рія через кордон до Маньчжурії — річ неймовірна в умовах радянської дійсності 30-х років, але можлива. Старий Мороз розповідає про подібний випадок а братами Кирпиченками: "А вони вчотирьох мали "штаб" там, де сам дідько ке діста­неться. І цілий "цехавуз" зброї та припасів всяких... Аж поки їх не вистежили та не оточили... Три дні билися... Але не взяли ні одного. Билися, як на “пазиції"... А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай...”. Отже, замкнене коло можна розірвати, Україна повинна стати вільною, незалежною дер­жавою, повинна відродитися до нового життя. Іван Багряний висловлює свій погляд на ідею "азіатського ренесансу” Ми­коли Хвильового, який писав: "Азіатський ренесанс визна­чається не тільки відродженням класичної освіченості, але й відродженням сильної й цільної людини, відродженням нового типу відважних конкістадорів, що за ними тоскує й європейське суспільство’¹. Європейську освіченість втілює Григорій Многогрішний, талановитий інженер-авіаконструктор, який поєднав свою долю з квітучою юнкою, гартованою, гонористою, ніжною Наталкою, спадкоємицею роду Сірків — “відважних конкістадорів", духовно і матеріально розкріпачених людей Із міцною національною традицією.