Breadcrumbs

Ви тут: Home Укр. література Багряний Іван Сад гетсиманьский

Сад гетсиманьский

 

 

Сад гетсиманьскийФормат: txt

Завантажити повна версія

Скорочена версія

 

“Сад Гетсиманський” — один із перших творів, що запо­чаткували “табірну” прозу, пізніше представлену іменами О. Солженіцина, В. Шаламова, О. Іванова. Іван Багряний розпо­відає правду про трагічну епоху, про протистояння окремої особистості ворожій усьому людському системі. Життєвий матеріал, покладений в основу твору, як і в основу "Тигро­ловів”, запозичено з реальної дійсності.

У 1932 році письменника було заарештовано в Харкові (причина арешту — історичний роман “Скелька”, у якому засуджувалась православна церква в Україні за її колоніза­торську, експлуататорську й русифікаторську роль) і відправ­лено на “фабрику-кухню”, як тоді називали внутрішню в'яз­ницю по вулиці Чернишевського. Після 11 місяців неволі його вислано на п’ять років у табори Далекого Сходу. Іван Багряний тікає із заслання й переховується у Буреїнському і Суданському районах, знайомиться із життям українців-переселенців, а потім повертається до Охтирки, де за доносом його знову арештовують і відправляють до харківської в’язниціна Холодній Горі. Тут письменник утримується понад дна роки, з них 83 дні — у камері смертників. Ці факти й лягли в основу "Саду Гетсиманського”, документальність якого визначена Багряним у епіграфі-застереженні: "Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в'язнів (за винятком лише кількох зміне­них) є правдині".

Помітну роль у романі відіграє біблійний матеріал — за­головок, епіграф, згадування Каїна та Авеля, євангельські цитати.

З біблійною легендою, у саді Гетсиманському, де молив­ся Ісус, його зрадив, передавши сторожі, Іуда Іскаріот. Про­блема зрадництва є основною у творі.

Учаси жахливих сталінських репресій у "сад Гетсиманський" перетворилась уся країна, у якій панували про­дажність, відступництво, зрада, ігнорувалися загальнолюдські ідеали і цінності. Іуда ніби вселився у душі тих, хто забув про совість, про одвічні християнські заповіді, а тих, хто за лишився вірним своїм життєвим принципам, чекала гірка доля Ісуса Христа — бути розіп’ятим і тілом, і душею. Андрій Чумак, головний герой твору, піднімається на Голгофу власного життя, намагаючись зберегти свої принципи, погляди, переконання, пройти всі кола пекла радянської в’язниці й залишитися людиною.

Вічне протистояння добра і зла у світі реалізується в чітко окреслених письменником двох категоріях персонажів в’язнів і слідчих. Тюремна камера нагадує за соціальними та національними ознаками заарештованих зменшену модель України. Тут перебувають люди різних професій, але най більше представників інтелігенції: “На всю масу з 346 чоловік не було людей з нижчою освітою... Переважно були люди з вищою та середньою освітою, високі фахівці всіх профілів, деякі з республіканськими іменами”. Проте Іван Багряний не вивершує свою націю над іншими, оскільки ста­лінська репресивна машина зачепила і росіян, і євреїв, і по­ляків, і вірмен, і німців. У більшості випадків у в'язницях сиділи не контрреволюціонери, а ті, хто вірили в соціалістичні ідеали, проливали за них кров: партійні діячі, колишні слідчі, професор марксизму-ленінізму, комбриг, навіть той інженер, за проектом якого збудовано тюрму. Показовими у цьому плані є слова Санька Печенізького, що заарештований за теpop, оскільки прагнув помсти за розкуркулення батьків: "Ех, Андрію Яковичу!.. Отак як я подивлюся — виходить, що всі тут сидять безневинно..- Тільки ми а вами сидимо правильно, тільки нас двоє. Тай то один тьомний, як черевик”. Сам Андрій Чумак колись теж вірив у побудову “царства свободи", але виявилося, що він помилявся: “Коли мій рід боровся за революцію, проливаючи кров, він інакше мислив про за­конність і пролетарське правосуддя". Доведений до відчаю тортурами комбриг Васильченко одверто говорить: “Я про­клинаю той день і час... Коли я підпорядкувався приказов! Льва Троцького... а не пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала...”.

“Мерзость”, зло у романі уособлюють слідчі, з якими доля зводить Андрія Чумака на його шляху від камери звичайної до камери смертників і карцеру. Одним із найжорстокіших серед них є українець “козацького славного роду” Донець. За маскою співчутливості наглядача Мельника приховується кат, що після розстрілу добиває ломиком ще живі жертви. Проте найогиднішу, найбрутальнішу потвору нагадує жінка — пра­цівник каральних органів. Андрій Чумак бачить молоду і навіть привабливу зовні особу, але ці перше враження — оманливе. Енкаведистка стає фурією з димлячою цигаркою, розпутними очима, двадцятиповерховим матом, компромету­ючи “хай і ганебну, але все-таки державну установу, обертаю­чи її на вертеп проститутки”. Такою автор змальовує майора Нечаеву, яка розпочинає слідство над заарештованим юна­ком, дивлячись у його очі з шалепством і ненавистю. “Ця руда дохла кішка зробила страшну річ — вона замірилися на той образ, що його Андрій носив завжди в душі, як святи­ню, — образ жінки, образ сестри, образ матері. Що є кращого и світі, як образ ніжної, як голубка, прекрасної, як сонце, ми­лої й лагідної, як пестливий весняний вітер, жінки?! Хижа­кам в людській подобі, сповненими люті, змальовуються слідчі на сторінках роману. Для них людина — “пшик", ніщо, комаха, “дірка від бублика”.

Зображуючи більшовицьке “правосуддя”. Іван Багряний розгортає перед читачем своєрідний путівник-довідник в’яз­ниці. Тут представлено різні форми тюремного побуту, зви­чаї, жаргон, атмосферу взаємин між заарештованими, а та­кож допити, виконання вироків, тортури (биття, шантаж, бруд­на лайка, особливі, інквізиторські засоби знущань з цинічно - буденними назвами “гри в футбол”, “еполети”, “женіння па шимпанзе”). Уже сам факт перебування невинної жертви у в’язниці тисне на неї психологічно, коли ж людина потрап­ляє спочатку на “малий”, а потім на "великий конвеєр", то вона ламається, перетворюючись на ганчірку.

Однак Андрій Чумак, пройшовши пекельні кола найвитонченіших катувань, вистояв, зберіг силу колі, гордість, мо­раль справжньої людини. “Сатаною безрогою", “чортом", “ма­ніяком” назинають хлопця кати, які не можуть знищити його ні духовно, ні фізично. Він не зізнається у псевдозлочинах, не оббріхує інших, не визнає факту існування міфічної антирадянської організації. У романі вражають не стільки деталі­зовані описи катувань, скільки сила характеру героя, який у безнадійному етапі зумів зберегти свої переконання: “В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз або вмерти двічі. Вмерти раз — це бути роздавлених фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право називатись людиною... Вмерти двічі — це вмерти без­поворотно морально, ставши підлим трусом і нікчемою, і до того ж вмерти фізично, але які Можливість вижити в таборах — це байка. До того ж вижити морально мертвому!..” Нескоре­ний Андрій Чумак у справді нелюдських умовах перетво­рюється на суддю, який виносить вирок своїм мучителям: “Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Я говорив вам про мільйони. Так. нас мільйони. Мільйони, ім’я яким — нарід!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе карающу десницю, пролетарське право­суддя, яке не знає милосердя - Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя, цей непі крик, наше кров переслідуватиме все ваше життя...". Боротьба між слідчим і в'язнем осмислюється як вічне протистояння добра і зла, коли добро не завжди перемагає, однак у цій сутичці, у цьому протистоянні голов­ним є те, що людина усвідомлено бунтує проти системи, котра намагається вселити страх у душі, примусити відмовитись від істини, від переконань.

Болісні роздуми Андрія Чумака про зраду, підсвічені біблійною легендою про Каїна та Авеля, не дають йому спокою. Хлопець ні на мить не може запідозрити ні братів, ні сестру, бо віра в родину даватиме йому силу зносити найжахливіші тортури. Хоч і його навідували хвилини суму, розпа­чу, Андрій навіть думав про самогубство, особливо коли слідчі натякали, що його немовби зрадив старший брат чи наречена Катря. Душевні муки героя не можуть убити його віри в рідних. У фіналі твору Андрій дізнається, що видав йога отець Яков, який читав про зраду Іуди, коли зібралися у рідній домівці сини Чумака. Інший священик — Петровський — переказує знесиленому тортурами Андрієві євангельський уривок про Ісуса в Гетсиманському саду. Автор стверджує, що саме християнські засади морелі допомагають героєві вижити в божевільних умовах в’язниці. Завдяки взаємозв'яз­ку у творі реалістичного і легендарно-міфологічного планів трагічна доля конкретних людей і цілого народу набуває за­гальнолюдського звучання.

Ще в романі “Тигролови” Іван Багряний, художньо дослі­джуючи протистояння окремої особи тоталітарній системі, розмірковує вад проблемою помсти, яка є одвічним супутни­ком боротьби між добром і злом. Григорій Многогрішний тікає із спецешелону з думкою про необхідність жити, вижи­ти, щоб або вмерти, або відплатити своєму мучителю майо­рові Мед ви ну, який зі скаженою люттю вивертав хлопцю су­глоби, виламував ребра, бив між очі. Ті очі, “запалені страш­ною, невгасимою, нелюдською ненавистю", "очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви” не покидають  каведиста ні на хвилину. Отже, лють майора як сліпого ви­конавця нав’язаної тоталітарною системою ролі ката породжує зненависть Григорія Многогрішного, чиє життя у буянні молодих сил знівечено тортурами, божевільнею, страхом знову бути пійманим. Під час виснажливих блукань по тайзі він мріє повернутися додому як месник, як завойовник. Однак ці думки швидше виклик долі, бо зреалізувати їх недавньому арештанту не під силу. Коли ж Григорій набирається з допо­могою Сірків сил, то заспокоюється па деякий час, не згадує страшних картин поневірянь, а лише світлі епізоди свого минулого. Проте від жорстокої дійсності не втекти. Про неї нагадують літаки, тунгуз, несподівана зустріч у Хабаровську . Динамічно розвиваючи дію, письменник зовнішні тривожні знаки проектує на душевні порухи героя, який хоч і прагне и мисливстві забути про свою долю втікача, але не може зроби­ти цього, надто вже гіркий і жахливий досвід його минулого. Тоді в Григорієві прокидається то вовчий інстинкт, перед­чуття чогось страхітливого, то чорна туга. Зухвалий рейд у Хабаровськ — це виклик долі, адже Многогрішний добро розуміє, що сталінською системою він уже викинутий за поріг життя статусом державного злочинця, до якого хлопець са­мочинно додай ще й статус утікача. Опинившись у поїзді “Владівосток — Москва”, він переконується, що його особисті переживання тьмяніють перед трагедією рідного народу. Тому, коли волею обставин знову перехрещуються шляхи Много­грішного і Медвина, Григорій бере на себе роль і судді, і вико­навця вироку. Звертаючись до Наталки, він запально пояс­нює свій вчинок, а перед читачем цілісно постає життя героя в усьому його трагізмі:

“Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і нама­гався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все з в те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік а божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його поплічники... А потім при­судили до двадцяти п’яти років каторга. А я всіх маю двад­цять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік...”.

У романі “Сад Гетсиманський” проблема помсти вирі­шується письменником в іншій площині. Андрій Чумак — і невинна жертва сталінського режиму, і сильна особистість, яка зрозуміла “правила гри” тоталітарної системи і викори­стала їх проти неї самої в особі слідчих. Так сталося з Дон­цем, якого нібито завербував Андрій. Подібна доля спіткала слідчого Криворучка, ще трагічніше закінчилося життя са­диста-слідчого Барбарова. “Хто підняв палку, нехай спробує її на собі”, — дул ас Чумак. Але в останній момент, коли До­нець на власній шкурі пізнав методи боротьби зі “злочинця­ми”, хлопець виявляє лицарськість своєї натури. Письмен­ник переконаний, що сильна особистість може обійтися без помсти за всі незліченні образи й кривди. Проте законна помста теж можлива в абсурдному світі, де порушуються най­елементарніші права людини. Андрій Чумак, добре вивчивши правила нав'язаної йому слідчими психологічної гри, робить так, що кат і жертва опиняються в одній в’язниці. Однак хлопець не святкує перемоги, бо розуміє, що це лише хвилин­не послаблення, і на зміну одному мучителю прийде інший, можливо, ще більш агресивний, жорстокий і підступний. Гри­горій Многогрішний, убиваючи Медвина, виносить вирок усій тоталітарній системі, типовим уособленням якої є майор; тим самим юнак остаточно ставить крапку на власному житті, принаймні в межах країни, пориває і а рідними, і а ворогами в особі сталінських опричників.

Якщо в романі “Тигролови” Іван Багряний бачить май­бутнє України в “азіатському ренесансі”, то в “Саді Гетсиманському” воно пов’язується з мрією про суспільство, побу­доване не “тюрмою і кулею”, не на основі ілюзій, а на засадах гармонії.