Breadcrumbs

Ви тут: HomeУкр. літератураСтус Василь За літописом Самовидця

За літописом Самовидця

Формат: txt

Завантажити

 

В українській Історії другої половини XVII ст. — трагіч­на доба Руїни, національної катастрофи, відгомін якої вчу­вався ще довгі роки. Її осмислення знаходимо в «Літописі Самовидця» — відомій історичній і літературній пам'ятці часів козацтва. Ця анонімна праця дала поштовх для В. Стуса, щоб емоційно-метафорично висловити власне розуміння давніх подій. Змальована ним картина національного зане­паду нагадує апокаліптичні видива такої сили, що змінюють навіть правічну світобудову: сонце, цей символ життя, відчу­ває неминучу смерть, як кінь навіжений; навіть божа сполотніло від страху, породженого кровопролиттям і руйнуван­ням. Яка ж причина трагедії? В. Стус бачить її у зраді націо­нальних, державотворчих інтересів, егоїзмі і користолюбстві «скажених синів»:

…той з ордами ходить,а той накликає Москву.

Тогочасні національні провідники орієнтувалися не на власний народ, а на сусідів-чужоземців. У результаті цього Україну охопили братовбивчі війни, які знищували її зсере­дини, а зовнішні вороги поглиблювали цю катастрофічну ситуацію:

Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,

побрали зсобою весь тонкоголосий ясир.

Метонімічний епітет «тонкоголосий» дуже промовистий — бранцями часто ставали найменш захищені жінки, діти, які, потрапивши в полон, зазнавали нелюдських принижень і страждань. Із жіночим началом асоціюється і Україна: «З руїни вже матір не встане — розкинула руки в рову». Мати жінка і мати-Україна проклинають зрадливих «скажених синів», які перетворили рідний край на «пекло запекле», на «райський рай страшний» (епітети-тавтології, епітет-оксиморон посилюють зримість намальованої поетом картини національного лиха). Проте матір завжди залишається ненькою, у серці якої живе і тепліє любов навіть до осоружних дітей: «...бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові...». Може, оця любов ненависть, материнське всепрощення і молитва колись зупинять руйнацію нації, і в майбутньому «наш дуб предко­вічний» (у фольклорі це символ міці, сили, життєздатності) зазеленіє, відродиться, хоч поки він «убрався сухим порох­ном», тобто усихає, відмирає, як і Україна.

Яскраві зорові метафори, епітети, гнівні шевченківські інтонації, народнопісенні образи надають поезії «згущеності» думки, емоційності у пошуках В. Стусом історичної правди.

[1]

 

***

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,  

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.  

За хмарою хмари. За димом пожарищ   —   високо  

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.  

Стенаються в герці скажені сини України,  

той з ордами ходить, а той накликає Москву.  

Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни  

вже мати не встане   —   розкинула руки в рову.  

Найшли, налетіли, зом'яли, спалили,  

побрали з собою весь тонкоголосий ясир.  

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,  

бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.  

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,  

і Буг почорнілий загачено тілом людським,  

бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,  

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.  

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі  

і крові наточать   —   упийтесь кривавим вином.  

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.  

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.  

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,  

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.  

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,  

а сонце татарське стожальне разить наповал.