Лілії

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі росли і розцвітали красиві, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт. Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися у бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явилися білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучо-білим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, - ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, які прозвали ліліями, просинаються з сонцем і засинають з його заходом.

• < Попередня
• Наступна >