Breadcrumbs

Ви тут: Home Статті Проблема історичної пам’яті в поезіях В. Симоненка «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?»

Проблема історичної пам’яті в поезіях В. Симоненка «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?»

У поезії В. Симоненка утвердження людської гідності поєднується а протестом проти диктату сили і зла. Поет доб­ре знав трагічні сторінки історії рідного народу, написані війнами, голодомором, сталінськими репресіями, облудністю ідеалів. Його сумління не могло мовчати:

Коли б усі одурені прозріли.

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевне б репнуло від сорому й хули.

З минулого він обирав ті факти, які несуть у собі повчальні уроки для нащадків, високі зразки чесності й безкомпроміс­ності. Поет дошукується істини: хто ж присвоює собі право керувати, жорстоко маніпулюючи людьми? У вірші «Монар­хи» він називає їх — це диктатори, королі, імператори, «ідоли обслинені й обціловані». Автор дає нищівну характеристику цим можновладцям, висміює їхні демагогічні заяви про богорівність, а також таврує тих дрібних людців, які своїм підла­бузництвом та ницістю підтримували непомірні амбіції ко­ронованих осіб. В. Симоненко певен, що справжніми вождя­ми є гуманісти, чесні і щирі, непоступливі у своїх поглядах:

Вставали Коперники і Джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло.

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

З віршем «Монархи» перегукується спільністю мотиву історичної пам’яті, спроектованого у поетове сьогодення, твір «Де зараз ви, кати мого народу?». Це гнівне засудження пе­ревертнів, приблуд, завойовників-заброд, виродків, які в давні й недавні часи глумились над українцями, намагались підко­рити їх, поставити на коліна. Поет відчуває себе і свій народ спадкоємцем козацьких традицій, бачить його «жорстоку і лагідну душу» — лагідну від природи і жорстоку, відважну, віддану Батьківщині, коли необхідно боронити її волю і не­залежність. Образ рідного краю змальований В. Симоненком у погідних, світлих тонах, запозичених із фольклору, — «ясні зорі», «тихі води». Він протиставляється «чорній злобі», яка уособлює всіх кривдників українського народу.

У вірші сильний публіцистичний струмінь, пафос утвер­дження безсмертя рідного народу:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

[1]