Собор

Формат: txt

Завантажити

Зустріч роману Олеся Гончара "Собор” із читачами була дужо непростою. Виданий у 1968 раці, він полонив думки й серця справжніх прихильників таланту письменника і ви­кликав обурення офіційної влади, наляканої прямотою і чес­ністю громадянської позиції автора, який не побоявся сказа­ти про моральну деградацію суспільства, котре проголошува­лося найдосконалішим. Посипалися звинувачення у згущенні фарб, в ігноруванні постулатів соцреалізму, у відступі від атеї­стичних принципів — твір трактувався як творча невдача письменника. Кампанія шельмування “Собору” потужно на­бирала оберти (відповідний «досвід» радянські ідеологи вже мали — подібними методами розтоптувались такі твори, як "Любіть Україну" В. Сосюри, “Україна в огні” О. Довженка, “Жива вода” Ю. Яновського): залучалися до “обговорення” трудящі, лунали на шпальтах періодики і голоси “генералів” від літературознавства, зростав тиск на Олеся Гончара, якого примушували переробити роман або зректися його. Оцінка була однозначна — негативна. Твір не видавався, свідомо замовчувався аж до 1987 року, коли побачив світ у московській “Роман-газеті”. Відтоді він посів належне йому місце і в твор­чості Олеся Гончара, і в літературному процесі.

Роман “Собор” — це біль і надія великого художника слова, який кровно пов’язаний зі своїм народом, його тради­ціями, історією, культурою, його сучасним, минулим і май­бутнім, бо сам невіддільний від долі народної. Пройнятий пристрасною публіцистичністю, цей твір порушує філософські й моральні, історичні й екологічні проблеми, об’єднані та­ким простим і водночас неоднозначним питанням: "Що буде з нами? З людьми, з заводами, з соборами?” І неспроста багатозначним символом роману стає образ собору.

Якою б дорогою не поверталися герої Олеся Гончара до рідного порога, вони незмінно бачать перед собою спрямова­ний у небо силует: “Зуміли ж таки поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!” Це не тільки зане­дбаний храм, а майстерний витвір зодчих, свідок складної і суперечливої історії народу, сутичок і пристрастей, у яких випробовувались людська віра і воля.

Створений ще за козацьких часів, цей архітектурний ше­девр пам’ятає професора Яворницького й отамана Махна, часи фашистської неволі й печальні шеренги невільників. Був він і козацькою святинею, і складом комбікорму, і “безхозним” об’єктом, який сучасні бюрократи планують замінити чи то зразковим ринком, чи то шашличною, чи то молодіжним кафе. Тому ставлення до собору, на думку письменника, — це мірило людяності, духовної краси чи ницості героїв твору. Ця історична споруда стає гордістю для людей внутрішньо багатих і перепоною на шляху до кар’єри для пристосуванців, демагогів і бюрократів.

Кому став на заваді старовинний собор, який несе людям “симфонію пластики”, довершеність ліній, музику бань, а го­ловне — нагадує про те, “від чого береш спій родовід”? Лю­дині, яка виросла в доброму сусідстві з цією неперевершеною красою, але не зрозуміла її чистоти і святості, — Володьці Лободі, сучасному висуванцю, що "на культурі сидить”. Син потомственного металурга зробив вдалу кар’єру завдяки своїй псевдоініціативності, вмінню створити навколо себе ілюзорність кипучої роботи. Уміло наголошуючи на своєму ро­бітничому походженні, в очах начальства заробив репутацію справжнього керівника. Проте для Зачіплянки Володька — це людина, яка спроваджує під пристойним приводом бать­ка в будинок для одиноких старих металургів, здатна безневинного вчителя знову в тундру відправити, залякати чесно­го трудівника Ягора Катратого “махновським" минулим і навіть красуні Єльки він домагається нечесно, не по-людськи. Тому й не дивно, що саме Лободі прийшла в голову «ідея» зруйнувати собор на догоду високому начальству і задля влас­ної кар’єри. Письменник переконливо стверджує, що порож­ня душа, позбавлена любові, краси, віри, пам'яті роду, страшна і небезпечна, її сутність — у необдуманому руйнівному на­чалі, яке нівечить людину і світ, що її оточує.

Антиподом Володьки Лободи, зокрема у ставленні до со­бору, виступають мешканці вулиці Веселої, люди внутрішньо красиві й добрі, нетерпимі до фальші та неправди — Микола та Іван Багдад, Єльха, Олекса-механік, Роман-скептик, Вірунька. Вони стали на захист старовинної пам’ятки, бо з дитинства зжилися із собором, ділилися з ним своїми стражданнями і радощами. Як і Дніпро, і Зачіплянка, і завод, собор — не­змінний їхній супутник у будні й свята. Замислюючись над тим, чому робітниче селище стає на захист величної споруди, Микола Баглай міркує: “Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видно, завжди жевріла в цих людях, будівничих за покликанням, тільки жевріла досі не помітно... Звикаєш, не надаєш значення, доки це є, вважаєш, що це завжди й повинно бути, як вічний плин часу, немину­ща краса світу. Коли ж набігає тінь, нависає загроза, почи­наєш розуміти, що є речі, без яких душа озлидніла б”.

Запорожці, будуючи собор після зруйнування Січі, втілили в ньому тугу за втраченою волею, свої патріотичні почуття, їхні нащадки — металурги, жителі Зачіплянки — успадкува­ли кращі риси своїх пращурів. Ізот Лобода — людина з вели­ким життєвим досвідом — ділить усіх людей на дві групи: майстри і браконьєри. Тільки чому ж так влаштований світ, що “всюди, де йде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач?” Олеся Гончара тривожить поява таких людей, чер­ствих, байдужих, здатних знехтувати найсвітлішими почуття­ми. Бездуховність — тривожний симптом, який веде до мо­ральних злочинів, бо людина, яка не має стійких переконань, котра забуває про родинні та національні святині, здатна на все. Тому так палко звучить заклик письменника: “Собори душ своїх бережіть, друзі — Собори душ!...” У контексті твору боротьба за собор — це боротьба за саму людину, за повноту і гармонію буття.

[1, 182]

• < Попередня
• Наступна >