За літописом Самовидця
- Деталі
- Категорія: Стус Василь
- Останнє оновлення: 25 грудня 2012
Формат: txt
В українській Історії другої половини XVII ст. — трагічна доба Руїни, національної катастрофи, відгомін якої вчувався ще довгі роки. Її осмислення знаходимо в «Літописі Самовидця» — відомій історичній і літературній пам'ятці часів козацтва. Ця анонімна праця дала поштовх для В. Стуса, щоб емоційно-метафорично висловити власне розуміння давніх подій. Змальована ним картина національного занепаду нагадує апокаліптичні видива такої сили, що змінюють навіть правічну світобудову: сонце, цей символ життя, відчуває неминучу смерть, як кінь навіжений; навіть божа сполотніло від страху, породженого кровопролиттям і руйнуванням. Яка ж причина трагедії? В. Стус бачить її у зраді національних, державотворчих інтересів, егоїзмі і користолюбстві «скажених синів»:
…той з ордами ходить,а той накликає Москву.
Тогочасні національні провідники орієнтувалися не на власний народ, а на сусідів-чужоземців. У результаті цього Україну охопили братовбивчі війни, які знищували її зсередини, а зовнішні вороги поглиблювали цю катастрофічну ситуацію:
Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,
побрали зсобою весь тонкоголосий ясир.
Метонімічний епітет «тонкоголосий» дуже промовистий — бранцями часто ставали найменш захищені жінки, діти, які, потрапивши в полон, зазнавали нелюдських принижень і страждань. Із жіночим началом асоціюється і Україна: «З руїни вже матір не встане — розкинула руки в рову». Мати жінка і мати-Україна проклинають зрадливих «скажених синів», які перетворили рідний край на «пекло запекле», на «райський рай страшний» (епітети-тавтології, епітет-оксиморон посилюють зримість намальованої поетом картини національного лиха). Проте матір завжди залишається ненькою, у серці якої живе і тепліє любов навіть до осоружних дітей: «...бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові...». Може, оця любов ненависть, материнське всепрощення і молитва колись зупинять руйнацію нації, і в майбутньому «наш дуб предковічний» (у фольклорі це символ міці, сили, життєздатності) зазеленіє, відродиться, хоч поки він «убрався сухим порохном», тобто усихає, відмирає, як і Україна.
Яскраві зорові метафори, епітети, гнівні шевченківські інтонації, народнопісенні образи надають поезії «згущеності» думки, емоційності у пошуках В. Стусом історичної правди.
[1]
***
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо
зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни
вже мати не встане — розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зом'яли, спалили,
побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено тілом людським,
бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
і крові наточать — упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна, кривавим збігає потоком,
а сонце татарське стожальне разить наповал.