Журба берези
- Деталі
- Категорія: Міфи і легенди українців
- Останнє оновлення: 11 червня 2014
- Автор: admin
У незапам’ятні часи над сивим Дніпром жив молодий і ставний красень Доброслав. Був він один у матері-вдови, тож стара жінка мала його за опору єдину в житті, за єдину надію і втіху. Уже й одружувати хлопця прийшов час, уже й пригледіла мати синові пару, а собі невістку — молоду, гарну дівчину
Любаву. Та сталося лихо: напали на рідну землю вороги. І пішов Доброслав з княжою раттю проти супостата. Серце материне кров’ю обливалося за сином, сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і материнську старість, і молодість своєї нареченої Любави.
Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії і тривозі вийшла з хати і побачила свого сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогами. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалібно, мовби когось оплакуючи, іржав. Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі. Цілу ніч отак стояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому, мабуть, що хата вдовина стояла при самім березі, то й назвали те дерево березою.
Від материнського доброго серця має береза багато цілющих ліків. А що гарна, як тиха сумовита пісня, то теж не диво: хіба може бути на землі хтось кращий, ніж мати для сина?