Breadcrumbs

Ви тут: Home Світова література Японські народні казки Момотаро, або Хлопчик-Персик

Момотаро, або Хлопчик-Персик

Давно колись жили собі дід і баба.

От одного дня дід і каже:

—    Чуєш стара? Я б так хотів, щоб у нас були діти!..

—    Авжеж, старий, це була б невимовна радість! — відповідає баба. Зітхнули вони і взялися до роботи: дід пішов збирати хмиз у гори, а баба — прати білизну в річці.

Пере вона білизну, пере, коли дивиться — злегка погойдуючись, пливе

річкою великий-великий персик.

«Мабуть, дуже смачний!» — подумала баба і, виловивши персик з води, понесла додому.

Прийшов дід увечері з хмизом.

— Гарний персик, чудовий!

- То, може, покуштуємо? — запитала баба і взялася різати персик ножем.

Та раптом сталося чудо — щойно торкнулася вона персика, як щось закричало: «Ой, болить!» - і з персика вистрибнув опецькуватий хлопчик.

—  Ото несподіванка! — вигукнув дід.

—  Це, певно, боги нам його послали! — зраділа баба.

Дід і баба назвали хлопчика Момотаро, тобто Хлопчик-Персик.

Момотаро ріс як на дріжджах: з’їсть одну чашку рису — стає вищим, з’їсть другу — стає ще вищим. По недовгім часі він перетворився у прегарного юнака.

Одного дня впав Момотаро на коліна перед дідом і бабою та й каже:

—  Я вирушаю підкоряти Острів Чудовиськ. Спечіть мені, будь ласка, найбільших у Японії просяних коржів.

—  Ну що ж, щасливої тобі дороги! Тільки пильнуйся!

Баба спекла хлопцеві найбільших у Японії смачних коржів, а дід подарував йому хустину — зав’язувати голову, щоб гііт не стікав на чоло, шаровари і меч.

На околиці села Момотаро зупинив собака й спитав:

—  Момотаро, куди це ти вирядився?

—  Підкоряти Острів Чудовиськ.

—  Тоді і я піду з тобою. Тільки дай мені найбільшого в Японії коржа.

—  Гаразд, будь моїм слугою,— сказав Момотаро, вийняв з торби просяного коржа і дав собаці.

Тепер вони йшли вдвох.

У передгір’ї зустрівся їм фазан.

— Момотаро, дай і мені просяного коржа,— попросив він.

— Гаразд, бери коржа і будь моїм слугою!

Коли Момотаро з двома слугами опинився глибоко в горах, трапилася їм по дорозі мавпа.

— Момотаро, і я хочу стати твоїм слугою!

— Гаразд, ось тобі корж!

Нарешті добулися вони вчотирьох до Острова Чудовиськ.

Перед великою чорною брамою стояв вартовий — червоношкіре чудовисько.

Фазан злетів у повітря і видзьобав йому око. А тим часом мавпа перестрибнула через браму і відсунула засув.

— Я — найсміливіший у Японії Момотаро! Чудовиська, приготуйтеся до бою! — піднявши меча, закричав Момотаро і вбіг у двір.

—  Рятуйте! — заверещав вартовий і, затуляючи око лапою, побіг до своїх.

—  Що це за Момотаро?! Ану забирайся геть! — закричали чудовиська, вистромивши уперед залізні списи.

Та фазан кинувся дзьобати їм очі своїм довгим дзьобом, мавпа дряпати обличчя кігтями, а собака — кусати за ноги.

— Ой, болить!.. Рятуйте!..— волали переможені чудовиська.

Їхній вожак упав навколішки перед Момотаро і заблагав:

— Прошу тебе, не вкорочуй нам життя! Віднині ми перестанемо чинити людям зло. А за це віддамо тобі всі скарби.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму,— погодився Момотаро.

Чудовиська навантажили візок скарбами, і троє слуг Момотаро притягли його в село.

—  А таки наш Момотаро найсміливіший у Японії! — раділи дід і баба, плескаючи в долоні.