Breadcrumbs

Ви тут: Home Світова література Індійські народні казки Жадібність до добра не доведе

Жадібність до добра не доведе

В одному селі над морем жив селянин, такий завидющий, такий жадібний, що годі іншого такого пошукати. Якось заманулося йому кокосових горіхів; узяв він рупію й подався на базар. Зайшов до першої-ліпшої крамнички та й питає продавця:

—  А почім твої горіхи?

—  По чотири ани,— відповів той.

—  А ти часом не знаєш, де є дешевші горіхи?

—  Он поруч, у сусідній крамничці. Там вони по три анй.

Скнара зрадів і побіг туди, але й там передумав купувати, бо хотілося знайти ще дешевші горіхи. Він довго тинявся по базару, аж поки здибав крамничку, де горіхи продавалися по одній ані.

—  А скажи-но, друже,— мовив скнара до продавця,— чи не дають десь тут кокосових горіхів задарма? А то жаль усе-таки витрачати на них свої кровні гроші!

—  А он, бачиш, на березі моря ростуть кокосові пальми? Іди й рви собі тих горіхів, скільки душа забажає,— відповів продавець. — От і будуть вони тобі задарма!

Невимовно зрадівши, скнара помчав на берег моря, знайшов найвищу кокосову пальму, заліз на самісінький вершечок і вчепився в найбільший кокосовий горіх. Щосили тягне його до себе, але той тримається міцно: не зірвеш. Скнара напружився й ще раз смикнув горіх до себе. Знову не зірвав, зате зірвався з гілки сам і завис у повітрі, вчепившись у кокосовий горіх.

На щастя, неподалік погонич саме вів слона, і скнара гукнув до нього:

— Заради всього святого, врятуй мене! Підведи сюди свого слона, стань йому на спину й зніми мене! Я дам тобі за це аж десять рупій!

Погонич підвів під пальму слона, заліз йому на спину і вже хотів зняти скнару, як слон зненацька рушив з місця. Погонич ухопився за ноги скнари — і вони обоє зависли в повітрі над морем.

—  Благаю тебе, міцніше тримайся, не відпускай горіха! — розпачливо гукав погонич. — Я тобі дам цілу сотню рупій!

Почувши це, скнара знетямився з радості. «Ого,— подумав він,— ото матиму грошей! Та це ж сотні й тисячі кокосових горіхів! А я чогось учепився в нещасний один-однісінький горіх! Нащо він мені, та ще й такий нікудишній!»

Подумав так скнара, і пальці його самі собою розтиснулися. Обоє — скнара та погонич — полетіли вниз і шубовснули в море.

Так вони й потонули, бо жадібність ніколи до добра не доводить.

Хто про себе багато дбає...

Один раджа хоч і був молодий, але дуже часто хворів. Покликав він якось свого візира та й питає:

—  І чого це я так часто нездужаю? Бережу себе як можу, завжди тепло вдягаюся, їм смачно, в негоду з дому не виходжу... І все марної Нема такого дня, щоб я не застудився. То кашляю, то мене лихоманить і трясе, то ще щось... Чого б це?

—  Хто про себе багато дбає, той клопіт має,— мудро відповів візир. — Як не віриш, я тобі це доведу.

І візир попросив раджу піти з ним за місто.

В полі зустріли вони пастуха. Цілий день той, одягнений сяк-так, пас худобу просто неба, мок під дощем, мучився від спеки й холоду, їв тільки черствий хліб, запиваючи джерельною водою, а ночував у курені з гілок та листя.

От візир і каже раджі:

—  Бачиш, як живе цей пастух, як він бідує?! А спитай його, чи часто він хворіє.

Раджа послухався ради. Розпитався в пастуха, чи той часто застуджується, чи трясе його й лихоманить, чи ломить у крижах.

Ніщо мене не трясе й не ломить і засміявся пастух. — До спеки й холоду я, пане, змалечку звик . Тим-то мене тепер нічого й не бере.

Дуже здивувався володар і каже до візира:

— Цей пастух, мабуть, незвичайний чоловік. Він такий здоровий і міцний, що йому не страшні ні спека, ні холод.

Поживемо — побачимо,— відповів візир.

І запропонував раджі запросити пастуха пожити в них у палаці.

Раджа згодився.

Став пастух жити в царському палаці. Слуги коло нього ходили, як коло малої дитини, добре вдягали, смачно годували, в спеку і в холод не давали виходити на вулицю, пильнували, щоб пастуха не протягло і щоб він не промочив у дощ ніг. Одне слово, очей з нього не спускали.

Так минуло кілька місяців.

Якось візир наказав добре полити кам’яний двір холодною водою й привести пастуха.

Пастуха залишили у дворі на цілий вечір, і він промочив собі ноги. Життя в царському палаці його зманіжило, і він занедужав.

Довго хворів пастух, ледве видужав. Став худий, блідий і змарнілий. Побачив його в палаці раджа — і очам своїм не повірив. Йому розповіли, що приключилося з пастухом.

Замислився раджа. «Промочив ноги й отак перехворів? — дивувався він. — Невже такий міцний чоловік міг застудитися в мокрому дворі?»

—     Дозволь тобі нагадати, володарю,— сказав візир,— що цей чоловік, колишній пастух, кілька місяців жив тут, як справжній раджа. Від холоду й вологи він одвик. Тепер ти й сам бачиш: ніщо не дається даром. Той, хто живе багатим життям, рідко буває здоровий. Зате вбоге, тяжке життя часто дає людині міцне здоров’я. Навряд чи пастух схоче лишатися у нас далі. Ні, він повернеться в поле. За все треба платити, а мати все не можна. Тож доводиться вибирати. В тебе ось — багатство й слабість, в нього — злидні й здоров’я. Ти боїшся покинути багатство, щоб стати здоровим. То, може, пастух вибере здоров’я?

Так воно й сталося. Пастух знехтував розкішним життям у царському палаці задля тяжкого, проте здорового життя в полі.