Гроші чи розум

Засперечалися якось багатій і бідняк про те, що краще: гроші чи розум. Багатій каже:

—  Ось ти, приміром, бідний, мов горобець у лісі. Що ж, допоміг тобі розум?

—  А дурному й гроші не поможуть! — відповідає бідняк.

—  Ба ні! Гроші — всьому голова, вони в будь-якій біді зарадять.

—   Без розуму гроші нічого не варті,— стоїть на своєму бідняк. — А розум і без грошей може стати людині в пригоді.

—  Дурниці верзеш! — гнівно каже багатій. — Давай поб’ємось об заклад. Якщо твій розум виявиться сильнішим за мої гроші, я плачу тобі тисячу рупій. А якщо мої гроші виявляться могутнішими за твій розум, ти станеш моїм рабом. Згода?

—  Згода, — відповідає бідняк.

І вони вирішили піти до раджі, щоб той розсудив, на чиєму боці правда.

Прийшли до раджі, розповіли про суперечку. А той правитель був жорстокий, злий. Не минало дня, щоб він не карав на смерть когось із своїх підданих. І того дня за його наказом уже скарали трьох нещасних.

Побачивши багатія й бідняка, раджа хотів був покликати ката, але передумав. Він пригадав батьківський заповіт: «Ніколи не вбивай за один день більше трьох підданих, а то скоро нікому буде доглядати твоїх слонів, пасти твою худобу, обробляти твій бавовник і жати твій рис».

Отож раджа й не зважився порушити батьківського заповіту і придумав таку хитрість. Дав багатієві й бідняку скріпленого сімома печатками листа і сказав:

— Передасте цього листа володареві сусіднього царства. Коли повернетесь, дістанете від мене нагороду.

Прийшли багатій і бідняк у сусіднє царство, віддали володареві листа і ждуть, що той скаже.

Володар розкрив листа й почав голосно читати:

—  «О могутній і шановний сусіде-володарю! Якщо не бажаєш собі зла, скарай цих двох чоловіків!»

Багатій, як почув це, враз упав володареві в ноги:

— Змилуйся, о великий і всемогутній! Візьми всі мої гроші, тільки не забирай у мене життя!

— У мене й своїх грошей досить,— відказує володар. — Гей, охоронці! Відведіть цих двох нечестивців до в’язниці! Завтра кат зітне їм голови!

Охоронці схопили обох. Багатій заходився просити:

— Відпустіть мене, я заплачу! Кожному дам по тисячі рупій!

Та охоронці не відпускають — бояться, щоб володар не наказав і їм усім постинати голови.

— Без голови,— каже старший охоронець,— і гроші не потрібні!

На другий день зібралися придворні, вийшов володар. Ось і кат з’явився з мечем. Тільки-но бідняк його побачив, як гучно й весело засміявся.

— Ти що — з глузду з’їхав? — зчудувався володар. — Чого ти смієшся?

—  Вислухай мене, о могутній,— каже бідняк,— і ти зрозумієш, чого я сміюся. Тиждень тому в палац нашого раджі прийшов мудрий віщун. Побачивши нас двох, він сказав раджі: «Поки в твоїх володіннях житимуть ці два чоловіки, на твою землю падатиме лихо за лихом — чума, голод, зливи, засуха. Спробуй позбутися цих двох. Але пам’ятай: якщо їх уб’єш ти, то всі лиха — і чума, й голод, і засуха — прийдуть у твої володіння воднораз. Нехай їх скарає інший володар, і тоді всі лиха впадуть на його голову...»

Почувши таке, володар розлютився.

—  Ага! То ваш раджа замислив наслати на моє царство смерть! — закричав він. — Вертайтеся назад до того підлого пса й скажіть: через три дні я виступаю проти нього війною! Мої хоробрі вояки візьмуть вашого раджу в полон, а я накажу запрягти його в плуг і орати ним землю!

Багатій і бідняк вклонилися й мерщій подалися додому. По дорозі бідняк каже:

— Тепер ти бачиш, що розум сильніший за гроші? Якби не я, не носив би ти вже голови. Віддавай мені тисячу рупій!

Але скупий і хитрий багатій відповів:

— Прийдемо додому, а там побачимо.

Шкода було йому грошей, і надумав він звести бідняка з білого світу.

От прийшли вони до свого раджі та й кажуть:

— Сусідній володар послав нас сказати, що йде на тебе війною. Через три дні його вояки топтатимуть наші землі!

Злякався раджа, питає:

— За що ж мій сусід на мене так розгнівався?

А багатій і каже:

— Це все оцей злидень наробив.

І розповів усе, як було.

Раджа як тупне ногою, як крикне:

— Обом голови з плечей! Гей, де мій кат?!

Багатій і цього разу впав навколішки:

— О всемогутній! Змилуйся наді мною — всі свої гроші віддам, усе золото!

А раджа кричить катові:

— Рубай їм голови! Це через них сусідній володар іде на мене війною!

Кат ширше розставляє ноги, вже й меч заносить. Тут бідняк як зарегоче! Сміється, спинитись не може, аж сльози на очах виступили.

Кат розгубився, не знає, що робити.

— Ти що — з глузду з’їхав? — питає раджа. — Чого ти смієшся?

— Та я подумав про те, як після моєї смерті сусідній володар запряже тебе в плуг і оратиме тобою землю. Бо ти ж не знаєш, що тільки я можу зупинити вороже військо. Виходить, ти сам бажаєш собі лиха. От я й сміюся.

—  Гаразд,— каже раджа. — Скарати я тебе встигну. Але знай: якщо не спиниш ворожого війська, тебе чекає ще страшніша смерть!

Тоді бідняк попросив, щоб йому дали коня. Він, мовляв, виїде назустріч ворожому війську.

Раджа наказав привести коня.

Сів бідняк верхи й помчав назустріч воякам сусіднього володаря.

На кордоні побачив він вороже військо. Попереду їхав сам володар. Прискакав бідняк до нього та й каже:

—  Поки я живий, жоден твій вояк не топтатиме наші землі. Спочатку тобі доведеться вбити мене. Але дорого ти заплатиш за мою смерть!

Володар подумав: «Якщо я вб’ю його, збудуться слова того віщуна, і на мої землі впадуть чума, голод і засуха!..»

—  Ні,— мовив уголос володар,— хай тебе вбиває твій раджа! А я собі не ворог!

І повернув своє військо назад.

Прискакав бідняк до раджі та й каже:

— Я свою обіцянку виконав. Вояки-чужинці не топтатимуть наш край.

Задоволений раджа наказав виплатити біднякові з казни тисячу рупій. Бідняк узяв гроші, а тоді підійшов до багатія:

— Ти програв, плати мені й ти!

Мусив і багатій відрахувати тисячу рупій.

Узяв бідняк на плечі мішок із грішми та й мовить на прощання багатієві:

— Тепер бачиш: дурневі й гроші не поможуть, а розумний і без грошей зарадить собі в біді!

Добродум. і Злодум.

Люди здавна кажуть: хто бажає

лиха комусь, того самого спіткає лихо.

Жили в селі два сусіди. Першого звали Джармабудхі — тобто Той, у кого добро на думці, а другого Папабудхі—тобто Той, у кого зло на думці. Одне слово, Добродум і Злодум.

Якось прийшов Злодум до сусіда та й каже:

—  Вичитав я в книжках, нібито людина марно проживе життя, якщо не побуває в чужих краях, не взнає чужих звичаїв і мов.

— Я теж десь про таке чув,— відповідає Добродум.

Зрадів Злодум і каже:

— Коли так, нумо мандрувати по білому світу! А все, що заробимо на чужині, поділимо порівну.

Добродум згодився. Вранці вони попрощалися з односельцями та й подалися в чужі краї.

Довго блукали Добродум та Злодум по світу. І скрізь Добродум знаходив собі роботу, а вдячні люди годували його, вдягали й платили гроші. А Злодум повсякчас прикидався недужим і байдикував.

Добродум заробив цілу торбу грошей. Ось тоді Злодум і сказав:

— Любий друже! Довго тужив я за рідним краєм, але більше не можу. Повернімося в наше село, в рідний дім.

— Я залюбки повернуся додому! — відповів Добродум.— Бо краще у злиднях, та вдома, ніж у достатку, але на чужині.

Побалакали так і вирушили на батьківщину.

Як підійшли до рідного села, Злодум озвався:

— Любий друже! Є в мене до тебе прохання. Та соромно казати — боюся, що образишся.

— Якщо ти мені товариш,— мовив Добродум, — то немає чого соромитись. Хіба ж ти замишляєш проти когось щось лихе?

— Та ні! — вигукнув Злодум. — Ось про що я хотів тебе попросити. Соромно мені, що я вертаюся додому з порожніми кишенями, а в тебе ціла торба грошей. Сховай їх де-небудь, аби ніхто про них не знав.

—  Гаразд,— каже Добродум. — Візьмімо з торби по сто рупій кожен, а решту закопаємо отут під дубом. Щомісяця братимемо з торби по десять рупій, і нам вистачить грошей на багато років.

І вони закопали Добродумову торбу в лісі під дубом.

Але тієї ж ночі Злодум подався в ліс і вкрав торбу з грішми.

По якімсь часі Добродум вирішив узяти трохи грошей. Пішов він до лісу, почав шукати торбу. Копає тут, копає там — немає грошей. Збагнувши, хто вкрав його торбу, Добродум побіг до сусіда.

— Як же тобі не соромно!— мовив він.—Я мав тебе за товариша, та, видно, помилявся. Ти просто злодюжка!

— Я злодюжка?! — обурено вигукнув Злодум. — Це ти вкрав мої гроші, ти! Зараз же поверни мені півторби!

Довго вони сперечалися, лаялися та сварилися. Нарешті пішли до судді й попросили, щоб той розсудив їх.

А суддя й каже:

— Ніхто нічого не знає. Тільки всемогутній бог Брахма знає, на чиєму боці правда. Доведеться випробувати вас вогнем. Я покладу кожному на долоню розпечене залізо: хто перший, не стерпівши болю, скрикне — той і злодій.

Злодум злякався такого випробування.

— Я маю свідка, що гроші вкрав сусід,— сказав він. — У тому дубі, під яким ми закопали гроші, живе божество; воно бачило, як уночі приходив злодій.

—  Гаразд,— відповідає суддя. — Приходьте завтра вранці в ліс, там я вас і розсуджу.

Другого дня вранці суддя й інші люди прийшли в ліс. І Добродум прийшов. Тільки Злодума нема й нема. Суддя й каже:

— Спробуємо і без нього взнати правду.

Потім підійшов до дуба й питає:

— 0 божество! Скажи, хто вкрав гроші — Добродум чи Злодум?

І з дерева почувся голос:

— Добродум! Добродум!

Люди як почули, що дерево розмовляє, то так і поніміли з подиву й переляку. Навіть про Добродума забули. А той тим часом зібрав жмут сухої трави, підпалив її й кинув з другого боку дерева в дупло.

Зненацька в дуплі пролунав страшний крик, і з нього вискочив... Злодум!

Тут усі зрозуміли, що то він сховався заздалегідь у дуплі й видав себе за лісове божество.

Суддя розгнівався і спочатку хотів був кинути Злодума в охоплене димом дупло, та потім передумав і сказав:

— Зараз же йди додому і поверни сусідові вкрадені гроші. І знай: якщо завтра вранці я ще застану тебе в селі, то накажу повісити на цьому дубі.

Злодій повернув Добродумові всі гроші, тоді зібрав свої пожитки й до заходу сонця вирушив із села. Хтозна, що з ним було далі. Кажуть, він знов помандрував у чужі краї. Але шлях туди лежав через джунглі, де повно злих звірів; жодній людині ще не вдавалося вийти звідти цілою.

Так чи так, а злодій дістав по заслузі.