Віктор Гюго. Собор Паризької богоматері скорочено

 

Стислий переказ твору, коротко "Собор Паризької богоматері" Віктора Гюго.

 

Кілька років тому, відвідуючи Собор Паризької богоматері, автор цієї книги знайшов у темнім закутку однієї із веж вирізьблене слово:   ANAГКН (грецьк. доля, фатум.) 

Ці великі і почорнілі від часу літери вразили його своїм зловісним і фатальним значенням.

Минув час, і стіну замазали чи обшкрябали, і напис зник.

Отже, сьогодні, крім нетривкого спогаду, який присвячує автор книги цьому таємничому слову, вже нічого не залишилось, нічого не залишилося і від невідомої долі, про яку так сумовито воно розповідало.

Саме про згадане слово й написано цю книгу.

Книга перша

І Великий зал 

6 січня 1482 року не було визначним днем. Тільки два дні тому до Парижа прибули фламандські посли з дорученням укласти договір про шлюб дофіна (престолонаслідник Франції) з Маргаритою, принцесою Фландською.

Щоб догодити королю, кардинал був змушений прийняти цих послів у своєму Бурбонському палаці, вшанувавши їх «вельмипрегарною мораліте, соті та фарсом».

6 січня було подвійне торжество з нагоди дня Волхвів і Свята Блазнів.

Цього дня мали запалювати святкове вогнище на Гревському майдані, саджати традиційне зелене деревце біля Бракської каплиці та показувати містерію в Палаці Правосуддя.

З самого ранку юрби городян поспішали до цих трьох місць, переважна більшість з них обирала Палац Правосуддя, у якому фламандські посли мали спостерігати містерію та бачити вибори папи блазнів, які теж відбуватимуться у Великому залі.

Не легко було потрапити того дня до цього Великого залу.

За звичаєм, містерія повинна була відбутися на мармуровій плиті, яка для цього пристосована. Біля кожного з кутів цієї плити стояли чотири сержанти, відповідальні охоронці всіх народних розваг як у дні свят, так і в дні екзекуцій.

Вистава розпочнеться опівдні. Натовп зростав з хвилини на хвилину. Було чути нарікання й прокльони на адресу фламандців, купецького старшини, кардинала, їх величності Маргарити Австрійської, сержантів, холоду, спеки, негоди, папи блазнів, колон, статуй. Усе це дуже розважало групи школярів і молодих слуг, які своїми жартами жалили злий настрій натовпу.

У мить вибило дванадцять.

Натовп принишк, чекаючи вистави та влаштовуючись. Час йшов, а містерія не починалась, сцена залишалась пустою. Тим часом нетерплячість перейшла в обурення.

З юрби вигукували:

— Містерію, к бісу фламандців! — сержанти зблідли, на них насувався натовп.

Та натовп спинився, побачивши на помості людину в кільчастому панцирі, вкритому чорним оксамитом з позолоченими ґудзиками; на голові він мав корону, усіяну позолоченими шишками.

Людина ця невпевнено й тремтячи всім тілом, робила безліч реверансів:

— Шановні громадяни і громадянки, ми представим мораліте «Вельмимудрий суд пречистої діви Марії». Сам я граю Юпітера.

Їх високопреосвященство кардинал зараз супроводжує вельмишановне посольство герцога Австрії, яке оце затрималося, щоб вислухати урочисте словослов’я пана ректора Університету, біля брами Боде. Як тільки їх високопреосвященство кардинал прибуде, ми розпочнемо.

 

ІІ П’єр Гренгуар 

 

У міру того, як Юпітер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликані його костюмом, поступово розвіювалися, а коли він дійшов до злополучного кінця, його голос потонув у реві та витті:

— Негайно починайте містерію! Містерію негайно! — кричала юрба.

Нещасний Юпітер, переляканий і приголомшений, зблід під своїми рум’янами, схопив у руку корону, почав вклонятися, тремтячи, щось мимрив.

На його щастя з’явився якийсь чоловік, щоб виручити його з біди, взяв на себе відповідальність. До цього він, непомічений, стояв біля мармурової колони. Цей чоловік дав команду починати, пообіцявши заспокоїти головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.

Цього чоловіка покликали дві молоді жінки, вони розмовляли про виставу біля фонтана Понсо і чоловік представився автором містерії:

— Мене звуть — П’єр Гренгуар.

Минуло багато часу, юрба, заспокоївшись, знову почала бунтувати, бо на сцені нікого не було, дійства не розпочинались. Для цього досить було вигуку школяра — і почалась вистава.

Натовп принишк, але жодна душа не спостерігала містерію так, як поет П’єр Гренгуар.

Виставу прервав якийсь жебрак, що видерся до помосту, приготованого для послів, і почав жебрати. Це розсмішило юрбу, а Гренгуара вразило і розгнівило. Нажебравши кілька монет злидар заспокоївся, даючи цим змогу продовжити перервану виставу.

Вистава продовжувалася своїм чином, та зненацька, так невчасно, відчинилися двері, що вели на приготовлений для послів поміст, і гучний голос прислужника раптом повідомив: «Їх високопреосвященство монсеньйор кардинал де Бурбон!»  ІІІ Пан кардинал  На П’єра Гренгуара поява кардинала справила неприємне враження, не було ні ненависті, ні зневаги до нього, навіть навпаки, та не користолюбство керує благородною натурою поетів.

Гренгуарове самолюбство задушило непримітну молекулу користолюбства. Його побоювання цілком справдилися. Прибуття кардинала збудоражило аудиторію. Усі голови повернулися у бік помосту. Злощасний пролог урвався вдруге.

Кардинал на мить затримався в дверях, розглядаючи присутніх — гамір зростав. Кожен хотів якнайкраще розгледіти кардинала.

І справді, споглядання цієї особи було цікавішим за будь-яку виставу. Шарль, кардинал де Бурбон був посвоячений з Людовіком ХІ і Карлом Сміливим, мав гнучкий розум придворного, що допомагав оминати підводні скелі вищого світу, серед яких мусив лавірувати його розумовий човен, щоб не розбитися ні об Людовіка, ні об Карла.

А втім, він був непоганою людиною, провадив веселе кардинальське життя, радо тішився королівським вином, охочіше роздавав милостиню гарненьким дівчатам, ніж старим жінкам, й усім цим здобув велику прихильність простолюду. Не раз доброчесні парафіянки храму Сен-Жермен д’Оксер, проходячи попід яскраво освітленими вікнами Бурбонського палацу побожно обурювалися, чуючи, як ті самі голоси, що тільки-но правили для них вечерню, тепер, під дзенькіт келихів, виспівували вакхічну пісеньку «Bibamus papaliter» (пиймо по-папськи) — улюблену примовку папи Бенедікта ХІІ.

Зрештою, пан кардинал де Бурбон був красенем-мужчиною, у розкішній пурпуровій мантії, яка йому так личила і яку він умів чудово носити; отже, всі жінки, тобто більшість аудиторії, були на його боці. Безумовно, було б несправедливим і нетактовним зустріти шиканням кардинала — такого вродливого, якому так чудово в його пурпуровому вбранні — тільки за те, що своїм запізненням він затримав початок вистави.

Увійшовши, він привітав присутніх посмішкою. За ним на поміст вдерся його кортеж єпископів і абатів, що в свою чергу посилило галас і зацікавлення юрби. Кожен намагався показати, назвати, довести іншому, що знає хоч одного з них. Щодо школярів, то вони брутально лаялися. Це був їх день, їх свято блазнів — щорічна оргія писарчуків та школярської братії.

За церковним почтом Шарля де Бурбона, з якоюсь незграбною статечністю, увійшли сорок вісім фламандських послів.

Кардинал привітав лише одного чоловіка низьким поклоном, що звався скромно «Гільйом Рім, радник і пенсіонарій міста Гента». На ті часи мало хто знав, хто такий Гільйом Рім. Зрештою, його було визнано найвидатнішим «майстром підступу» Європи: він спільно з Людовіком ХІ сплітав інтриги і часто докладав рук до секретних плутень короля. Усе це було невідомо юрбі, яку дивувала незвичайна ввічливість кардинала до цього непоказного фламандського старшини.

 

ІV Метр Жак Коппеноль 

Поки кардинал обмінювався поклонами з Гільйомом Рімом, на помості з’явився широколиций та широкоплечий чоловік у повстяному капелюсі і шкіряній куртці. Він вимагав, щоб його назвали правильно: «Жак Коппеноль, панчішник, під знаком «Три ланцюжки» у Генті». Гордовитий вчинок фламандського панчішника, приборкуючи пихатих придворних, збудив у всіх цих простих душах почуття самоповаги. Він — їм рівня, оцей панчішник, який дав відсіч самому монсеньйорові кардиналу.

Коппеноль гордо привітав кардинала, і той ввічливо відповів поклоном всемогутньому городянинові, якого боявся сам Людовік ХІ. Бо ж не кардинал збунтував гентських городян проти фаворитів Марії Бургундської — дочки Карла Сміливого.

Кардинал був занепокоєний, та його прикрості ще не скінчилися.

 Читач, мабуть, не забув нахабного жебрака, який з самого прологу сидів, учепившися за карниз кардинальського помосту. Він не залишав здобуте місце. Жак Коппеноль впізнав у ньому свого давнього знайомого, Клюпена Труйльфа, і оголосив це всім присутнім. Кардинал закусив губу.

Та ми зовсім забули про Гренгуара та його мораліте. Він намагався врятувати пролог. З тієї хвилини, як увійшов кардинал, всі були прикуті до помосту, а поет наказав своїм акторам продовжувати. Далі, побачивши, що ніхто не слухає, наказав зупинитись.

Всі не зводили погляди з кардинала та послів. Бо, зрештою, на помості відбувався той же конфлікт, що й на мармуровій плиті: конфлікт між Селянством і Духівництвом, Дворянством й Купецтвом.

Гренгуар спромігся добитися продовження вистави. Та все зійшло нанівець. З появою кардинала, жодне обличчя не було звернуто до нещасної, усіма покинутої мораліте. Гренгуар бачив самі лише профілі, очі були прикуті до помосту.

Раптом панчішник, метр Коппеноль підводиться з місця і висловлює своє незадоволення виставою. Юрбі він пропонує розпочати вибори папи блазнів, розповівши, як це роблять в Генті: кожний бажаючий просовує голову в спеціальний отвір і гримасує.

Той, хто викривиться найогидніше, за хваленням усіх, обирається на папу.

Гренгуар затулив обличчя руками.

 

V Квазімодо 

Коппеноль здобув популярність і зі свого місця усім розпоряджався, усім диригував, усьому давав лад. У розпалі загальної метушні, кардинал, не менш прикро вражений, ніж Гренгуар, посилаючись на невідкладні справи та вечерю, разом зі своїм почтом залишив зал, а та сама юрба, яку схвилювало його прибуття, навіть не звернула увагу на його відхід.

Усе було готове для здійснення ідеї Коппеноля. Розпочалося гримасування. Усе вило й ревіло. Кожне дивовижне лице, що з’являлося в отворі, викривлялося, нагадувало віхоть, вкинутий у полум’я. А над усією цією юрбою, наче пара над казаном, здіймався якийсь їдкий, гострий, пронизливий, свистячий гамір, подібний до дзижчання овода.

Після всіх химерних облич, що одне за одним з’являлися у віконці, показалася ще одна пика, їй аплодував навіть Коппеноль.

Ми не будемо й намагатися відтворити в уяві читача цього чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, цього невеличкого, майже приплющеного рудою щетинистою бровою лівого ока, колиправе цілком закривала величезна бородавка, цих безладних тут і там повиломлюваних, подібних до зубчастої стіни фортеці зубів, зашкарублих губ, на одну з яких нависав, немов слоняче ікло, один зуб, цього роздвоєного підборіддя; особливо важко відтворити суміш виразів: злості, здивування і смутку, відбитих на його обличчі.

Визнання було одностайним. Подив і захоплення досягли своєї вершини, коли виявили, що гримаса є справжнім обличчям.

Віршніше, вся його постать була гримасою. Величезна, наїжачена рудим волоссям голова; між плечима здоровенний горб, що видавався й на грудях; якась дивовижна будова стегон і ніг, таких вигнутих, що вони могли зійтися лише коліньми і були подібні до двох серпів, з’єднаних ручками; широкі ступні, потворні руки; і при всій цій потворності якийсь невловимий вираз грізної сили, спритності та відваги; дивний виняток із споконвічного правила, за яким як сила, так і краса виникають з гармонії. Такого папу обрали собі блазні.

Здавалося, що це був розбитий і невдало спаяний велетень.

У цій подобі циклопа за її неперевершеною потворністю юрба одразу впізнала й закричала в один голос:

— Це ж Квазімодо, дзвонар! Це ж Квазімодо, горбань із Собору Паризької богоматері! Квазімодо одноокий! Квазімодо кривоногий! Коппеноль намагався поговорити з Квазімодо, але дзвонар мовчав. Якась стара жінка пояснила метру Коппенолю, що Квазімодо глухий від церковних дзвонів.

Тим часом усі жебраки, слуги, дрібні злодії і школярі рушили до шафи судових писарчуків за картонною тіарою та блазнівською мантією папи. Квазімодо з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потім дванадцять чинів братства блазнів підняли його на строкатих носилках на свої плечі; і коли він побачив біля своїх викривлених ніг усі ці голови гарних, струнких, добре збудованих мужчин, якась гірка і погордлива радість розквітла на похмурому обличчі циклопа.

Перед тим, як піти вулицями Парижа, весь цей похід галасуючих обідранців вирушив на обхід внутрішніх галерей Палацу Правосуддя.

 

VІ Есмеральда 

Протягом усієї цієї сцени Гренгуар і його містерія трималися непохитно. Присилувані ним актори невтомно виголошували його твір, а він невтомно його слухав. Йому не пощастило привернути увагу глядачів. Юрба жадібно кинулася вслід за Квазімодо і Коппенолем — галасливий кортеж папи блазнів з великим шумом покинув зал.

Правду кажучи, залишилися ще деякі глядачі — жінки, старі люди, яким набрид галас юрби.

За кілька хвилин повинна була зазвучати симфонія, яка мала створити найбільший ефект, але не зазвучала. Гренгуар згадав, що його музикантів захопила з собою процесія папи блазнів.

Раптом один із молодих пустунів крикнув:

— Друзі! Есмеральда! Есмеральда на майдані.

Це слово справило магічний ефект. Усі кинулися до вікон, дряпаючись по стінах, щоб подивитися.

Гренгуар помітив, що спектакль припинився. Актор нерухомо стояв біля підніжжя естради.

Один школяр забрав драбину, щоб подивитися на Есмеральду.

А без драбини на сцену не зайдеш, не піднімешся.

Це був останній удар, і Гренгуар його сприйняв покірно.

 

Книга друга

І Від Харібди в Сціллу 

У січні смеркає рано. Коли Гренгуар вийшов з Палацу, вулиці вже поглинула темрява. Тепер, після блискучого провалу його театральної спроби, поет хотів швидше потрапити на безлюдну вуличку, він не насмілювався повернутись до помешкання, за яке потрібно сплатити піврічний борг. Але саме в ту мить він побачив процесію папи блазнів, яка з великим галасом, яскраво освітлена смолоскипами, супроводжувана його — Гренгуаровою музикою, теж виходила з Палацу і мчала йому навперейми. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Він утік.

Біль, спричинений невдачею, був нестерпний, і все, що нагадувало йому недавнє свято, прикро вражало й ятрило рану. Гренгуар блукав міськими вуличками. Він навіть думав втопитися у Сені. І тоді поет прийняв одчайдушне рішення. Якщо він не може втекти від папи блазнів, прапорів, потішних вогнів і петард, він зухвало ринеться в саме серце свята й піде на Гревський майдан.

«Я, бог дасть, там,— подумав він,— дістану якусь головешку з вогнища радості, щоб зігрітися, й зможу повечеряти хоч крихітками з тих трьох величезних цукрових королівських гербів, що виставлені для паризького люду».

 

ІІ Гревський майдан 

Як і сьогодні, він мав форму неправильної трапеції, оточеної з одного боку набережною, а з трьох інших — рядом високих, вузьких, похмурих будинків. Удень можна було милуватися різноманітністю споруд, оздоблених кам’яними або дерев’яними скульптурними прикрасами, що вже і на той час були довершеним зразком будівель всіляких стилів середньовіччя від ХІ століття до ХV. Уночі серед цієї маси будинків можна було розглядіти лише чорнозубчастий ряд дахів, що утворював навколо майдану ланцюг гострих кутів. У центрі східної сторони майдану височіла важка, змішаного стилю будівля. Городяни знаходили у ній все потрібне для мешканців такого достойного міста, як Париж: каплицю, приміщення для судових засідань, а під самим дахом — арсенал, сповнений вогнепальною зброєю.

Гревський майдан ще тоді мав зловісний вигляд, бо поруч, серед площі, споруджені шибениця і ганебний стовп, а колись тут агонізували людей.

 

ІІІ Besos para golpes (поцілунки за удари) 

На Гревському майдані біля святкового вогнища танцювала молода дівчина. Чи була ця дівчина людською істотою чи феєю, чи ангелом — цього Гренгуар в першу хвилину не міг зрозуміти.

Настільки він був зачарований цим сліпучим видінням.

Вона не була високою, але здавалася такою, настільки струнким був її тонкий стан. Вона була смуглявою, але легко було догадатися, що вдень її шкіра повинна була мати чудовий золотавий полиск, як в андалузок та римлянок. Її невеличка ніжка, мабуть, теж була андалузкою, такою стиснутою і водночас вільною вона здавалась у своєму прегарному черевичку. Вона танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому під її ноги. І кожного разу, коли, кружляючи, її сяюче личко поверталось до вас, її великі чорні очі наче кидали на вас вогнемблискавицею. І той час, коли вона танцювала, тоненька, тендітна, швидка, немов оса, у своєму золотавому корсажі, строкатій сукні, що розвивалася, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з‑під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима,— вона здавалася неприродною істотою.

Це була звичайнісінька циганка.

Серед тисяч облич, які полум’я освітлювало кривавочервоним світлом, було одне, що, здавалось, більше за інших було захоплене спогляданням танцівниці. Це було обличчя мужчини, суворе, замкнуте, похмуре. Цьому невідомому було не більше тридцяти п’яти років, а між тим, він був лисий. Лише на скронях у нього було кілька пасом ріденького волосся, вже зовсім сивого; його високе, широке чоло починало вкриватися зморшками, але в глибоко посаджених очах виблискувала надзвичайна молодість, палка жадоба життя, прихована пристрасть. У той час, коли безжурна шістнадцятирічна дівчина танцювала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало все більш похмурим. На його вустах зустрічалися посмішка та зітхання, але посмішка була ще більш гіркою, ніж зітхання.

Дівчина почала звати Джалі. І Гренгуар побачив, як до неї підбігла гарненька біла маленька кізка, прудка, жвава, з блискучою шерсткою, із позолоченими ріжками, із золотими копитцями, у золоченому нашийнику.

Джалі вибивала у бубен, відповідаючи таким чином на запитання хазяйки про день, місяць і час. Також вона наслідувала капітана міських стрільців і королівського прокурора духовного суду.

Лисий чоловік кричав з натовпу, звинувачуючи дівчину у чаклунстві. Вона здригнулася спочатку, а потім, зробивши гримаску, пішла збирати пожертви. Гренгуар необдумано засунув руку у кишеню, і циганка перед ним зупинилася.

Гренгуар вкрився великими краплинами поту. Та його врятувала випадковість. З найтемнішого закутку майдану жіночий голос крикнув:

— Чи підеш ти звідси, циганська сарано? Це була затворниця Роландової башти.

Попоїсти Гренгуарові цього разу не вдалося, його випередили прудкі маленькі пустуни. Тепер він не тільки не знав, де ночувати, а й мав спати без вечері.

Його захопило меланхолійне роздумування від співу циганки.

Жіночий голос знову урвав дівчину.

Глядачі почали бурчати, але їхню увагу відвернула процесія папи блазнів, що ринула на Гревський майдан з вулиць і перехресть Парижа.

Попереду йшли циганя та далі — королівство Арго1, тобто всі пройдисвіти Франції, розставлені за ранжиром, найдрібніші йшли попереду. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Навколо папи блазнів розгорталося музичне багатство епохи.

Важко змалювати той вираз гордовитої та блаженної радості, якою світилося похмуре і потворне обличчя Квазімодо під час переходу від Палацу до Грева.

У своєму житті він уперше відчув насолоду задоволеного самолюбства.

До цього часу він зазнавав лише зневаг, презирства до свого становища, огиди до своєї особи. Тому, незважаючи на свою глухоту, він, немов справжній папа, смакував привітання цієї юрби, яку ненавидів за те, що відчував її ненависть до себе.

І от, у ту хвилину, коли Квазімодо в цьому напівсп’янілому стані урочисто проходив перед Будинком з колонами, юрба, не без подиву й жаху, побачила, як з натовпу кинулася людина, видерла з його рук дерев’яну позолочену патерицю, відзнаку його блазнівської папської гідності.

Це був чоловік, одягнений у духовне вбрання. Він тільки що вийшов із натовпу. Гренгуар, який до того його не помічав, із здивуванням вигукнув: У даному випадку Гюго називає «королівство Арго» декласований прошарок тогочасного Парижа.

— Диви! Це ж мій учитель герметики1, пан-отець Клод Фролло — архідиякон! Якого чорта йому потрібно від цього огидного кривого? Той же його зараз зжере! Квазімодо, схиливши голову і скрестивши руки, стояв навколішки. Потім між ними почався дивний діалог знаків і жестів, бо жоден із них не вимовив ні слова. Священик — розгніваний, грізний, владний, Квазімодо — відкритий, покірний, благаючий.

Архідиякон і Квазімодо зібралися йти. Та братство блазнів, отямившись, захотіло захистити свого папу. Тоді Квазімодо стиснув свої кулаки і, наче розлючений тигр, подивився на атакуючих. Він йшов попереду священика, розштовхуючи дорогою натовп. Вони зникли у темних вуличках, і ніхто не наважився їх переслідувати, згадуючи скрегіт зубів Квазімодо.

 

ІV Прикрості, на які наражаєшся, переслідуючи вночі гарненьку жінку 

Гренгуар навмання попрямував за циганкою, думаючи, що вона жінка добра і, можливо, накормить його.

З кожною хвилиною вулиці, якими вони йшли, ставали все темнішими і тихішими.

Проте дівчина, прискорюючи кроки, впевнено продовжувала свій путь. Вона почала озиратися на драматурга, запримітивши його, пильно роздивлятися. Раптом, на одному з поворотів вулиці, він упустив з очей дівчину й почув пронизливий крик.

Гренгуар кинувся їй на допомогу, закликаючи варту.

Циганка виривалась із рук двох чоловіків, що намагалися затулити їй рота. Одного з них Гренгуар пізнав, це був Квазімодо. Горбань ударив поета, відкинувши його кроків на чотири на брук.

Несподівано з-за рогу суміжної вулиці виїхав вершник.

Це був озброєний з ніг до голови, з великим мечем у руці ротмістр королівських стрільців.

Він вирвав із рук Квазімодо циганку й посадив поперек свого сідла. Слідом за ротмістром прибули і його стрільці — п’ятнадцятьшістнадцять.

Квазімодо схопили, зв’язали мотузками, а його спільник щез.

Циганка, познайомившись з ротмістром Фебом де Шатопером, зісковзнула з коня й також щезла.

 

V Прикрості тривають

Гренгуар, оглушений падінням, ще лежав на бруківці. Він змерз, бо знаходився драматург у центрі стічної канави, де було мокро.

Гренгуар згадав архідиякона Клода Фролло, пригадуючи сцену, як циганка виривалася з рук двох чоловіків, а також пригадав, що у Квазімодо був якийсь спільник.

На нього звалилася біда іншого роду. Зграя дітлахів, цих малих босоногих дикунів, ледве не спалила Гренгуара, кинувши на нього сінник. Діти хотіли в честь свята спалити сінник, але поета вони не помітили. Момент був критичний. П’єр Гренгуар з надлюдським зусиллям підвівся і побіг.

 

VІ Розбитий глечик 

Гренгуар, біжучи від дітлахів, надумав повернутися за сінником, який міг би послужити сьогодні добрим ложем. Але якщо діти його підпалили, теж не погано, бо поет наш замерз і йому треба висушити одяг.

Довго Гренгуар блукав вулицями Парижа у пошуках того місця, де нещодавно він лежав у стічній канаві. Але даремно. Навкруги були лише шахівниці будинків, глухі кути, перехрестя. Шукав і блукав наш поет довго, поки не надибав якихось жебраків. Насправді це були не жебраки-каліки, а злодії Двору чудес, куди й забрів П’єр Гренгуар. Його повели до короля, яким був Клопен Труйльор.

Для свого врятування наш драматург погодився стати підданим королівства Арго, тобто бродягою. Або шибениця, або злодійство. Гренгуарові влаштували іспит: він повинен був викрасти гаманець у опудала, обвішаного дзвіночками, щоб жоден з них не задзвонив. Звичайно, поетові це не вдалося, у найвідповідальніший момент він втратив рівновагу й упав на землю.

Коли банда вже збиралася його повісити, король Коппеноль згадав, що врятувати П’єра може жінка, яка захоче собі його взяти за чоловіка:

— Одружишся або з шлюхою, або з мотузкою.

Але жодна з них не захотіла П’єра.

Усе ж таки Гренгуар був врятований, бо з’явилася Есмеральда, погодившись стати його дружиною.

Розв’язка, хоч і принадна, була дійсно надто серйозною.

Тут же, не промовивши жодного слова, князь Циганії приніс глиняний глечик. Циганка подала його Гренгуарові. Він розбив його на чотири черепки. Тоді князь Циганії, поклавши їм на чола свої руки, промовив:

— Брате, вона твоя дружина; сестро, він твій чоловік на чотири роки. Ідіть!   VІІ Шлюбна ніч  За кілька хвилин наш поет опинився в невеликій, затишній, жарко натопленій кімнаті — це житло Есмеральди.

Гренгуар поринув у свої марення, вирішивши, що циганка дійсно його любить. Подумавши, що він чоловік такої гарної дівчини, наблизився до неї так галантно і войовничо, що вона відступила.

В одну мить танцівниця стояла вже з ножем, готова до свого захисту. Після недовгих пояснень і розмов, вони прийшли до згоди: залитишись треба друзями, бути, як брат і сестра.

Гренгуар попросив у дівчини щось попоїсти. Він так зголоднів, що поїв все сало й хліб, залишивши одне яблуко. Йому стало соромно. Поїдаючи продукти, поет запримітив сум і задумливість своєї господарки.

Циганка розпитувала його:

— Феб, що це означає? Він відповів з поважним виглядом:

— Це латинське слово, яке означає «сонце». Це ім’я чудового стрільця, який був богом.

У цю мить один із її браслетів розстебнувся й упав. Піднявши його, Гренгуар підняв голову — танцівниці у кімнаті не було. Він обійшов комірчину і ліг спати на дерев’яній скрині.

 

Книга третя

І Собор Богоматері 

Безперечно, ще й тепер Собор Паризької богоматері — велична споруда. Але яким би чудовим не залишився Собор, старіючи, не можна не уболівати й не обурюватися, дивлячись на ті пошкодження й численні покалічення, які завдали і час, і люди цій поважній пам’ятці старовини, не шануючи ні Карла Великого, який заклав першого каменя цієї споруди, ні Філіппа-Августа, який заклав останнього.

На руїнах Собору можна розрізнити три види пошкоджень, з яких усі три різною мірою порушують його цілість: насамперед, час, який непомітно там і тут пощербив і вкрив іржею всю поверхню; згодом на нього безладно кинулися сліпі й люті за своєю природою політичні та релігійні заколотки, що роздерли багаті шати його скульптур і різьблень, повибивали розети, розірвали намисто з арабесок і статуеток, вирвали його статуї то за їх тіари, то за їх корони; і, нарешті, люди, все більш химерні й безглузді, які при неминучому занепаді архітектури, починаючи з анархічних, але пишних відхилень доби Відродження, змінювали одна одну. Люди завдали більшої шкоди, аніж заколоти. Вони вп’ялися в плоть, вони накинулися на кістяк мистецтва, порушили його єдність, вони зрізали, покромсали, вбили форму та символ будови, її логіку та красу.

А потім вони взялися до відбудови — на що не зважилися ні час, ні заколоти. Вони зухвало, керуючись добрим смаком, приклали до ран готичної архітектури свої жалюгідні недовговічні цяцьки, свої мармурові стрічки, металеві помпони, справжню проказу яйцеподібних орнаментів, завитків, драпувань, обідків, гірменд, бахрами, кам’яних язиків полум’я, бронзових хмар, пухленьких херувимів.

Зрештою, Собор Паризької богоматері аж ніяк не є таким, який можна назвати цілісним, завершеним, визначним пам’ятником.

Це вже романський, але ще й не готичний храм. Ця будова не становить собою певного стилю.

 

ІІ Париж з висоти пташиного польоту 

Париж, як це відомо, народився на тому стародавньому острові Сіте, що має форму колиски. Піщаний берег цього острова був його першим валом, Сена — його першим ровом. Протягом багатьох століть Париж залишався островом з двома мостами, одним на півночі, другим на півдні, і двома передмостовими укріпленнями, що були водночас його брамами і його фортецями. Пізніше, з часів першої королівської династії, Париж надто затиснутий на своєму острові, і вже не маючи змоги на ньому розвернутися, перейшов річку.

У п’ятнадцятому столітті Париж ще був поділений на три міста, цілком відмінних і відокремлених, кожне із своїм власним обличчям, своїми особливостями, своїми нравами, своїми звичаями, своїми привілеями, своєю історією! Сіте, Університет і Місто.

Сіте, розташоване на острові, було найстародавнішим, найменшим за розмірами і матір’ю двох інших міст. Університет займав лівий берег Сени. Місто — найбільша з трьох частин Парижа — займало правий берег.

Кожна з цих трьох частин Парижа була окремим містом, але містом з надто чіткими особливостями, щоб бути цілком самостійним і обійтися без двох інших. Тому кожний з них мав цілком своєрідний зовнішній вигляд. У Сіте переважали церкви, у Місті — палаци, в Університеті — школи.

З висоти пташиного польоту ці три частини — Сіте, Університет, Місто — являли собою, кожне окремо, густу мережу вулиць, дивовижно переплутаних. Однак, з першого погляду видно було, що ці три частини столиці становили єдине тіло.

 

Книга четверта

I Добрі душі 

Шістнадцять років тому погожого недільного ранку на провідному тижні (Квазімодо1) у Соборі Паризької богоматрі на паперті, куди клали підкидьків, лежала жива істота. Навколишні нею зацікавились. Між собою розмовляли монашки про цю дивну дитину. Це була якась потвора. Про неї казали, що це нечестива якась дитина, вересклива. Її треба не в притулок віддати, бо до себе її ніхто на виховання не забере, а втопити або кинути у вогонь.

«Справді, це маленьке страховисько (нам і самим було б важко його назвати інакше) не було новонародженим немовлям. Це була якась невеличка брила, дуже незграбна і дуже рухлива, ввіпхнута в полотняний мішок... з мішка стирчала потворна голова. Було видно лише ліс рудого волосся, одне око, рот і зуби. Око плакало, рот горлав, зуби, здавалося, тільки й чекали, щоб укусити,— усе разом боролося у мішку, збуджуючи подив і острах всезростаючого натовпу».

Якийсь молодий священик кілька хвилин спостерігав за дитиною і оточуючими. «У нього було суворе обличчя, високе чоло, глибокий погляд. Він мовчки відвів рукою людей, що стояли біля настилу, поглянув на «маленького чаклуна» і простяг над ним руку. Це було дуже вчасно, бо всі ханжі вже облизувалися на саму згадку про «величезну палаючу в’язанку хмизу».

Це був Клод Фролло. Він повідомив присутнім, що усиновляє це створіння. Усі були спантеличені такою новиною.

 

ІІ Клод Фролло 

Клод Фролло був незвичайною людиною. Він належав до родини дрібного дворянина, був власником ленного володіння Тіршап, що підлягало паризькому єпископу.

Клод Фролло був ще дитиною, коли батьки визначили йому духовну кар’єру. Його навчили читати латинські книги, привчили опускати очі долу та говорити притишеним голосом. Батько віддав його ще дитиною до коледжу, де він зростав, сидячи над требником і лексиконом. Це була сумовита, спокійна, серйозна дитина, яка вчилася старанно і швидко опановувала науку.

Він не галасував під час перерв, не брав участі в учнівських гуляннях.

Клод Фролло був першим слухачем містичної, канонічної, схоластичної теології. Покінчивши з теологією, він узявся до церковних положень. Перетравивши їх, він накинувся на медицину та вільні мистецтва: він простудіював науку лікувальних трав і цілющих мазей, він розумівся на лихоманках, на ранах і наривах.

«Це була справжня гарячка здобування та нагромадження скарбів науки. У вісімнадцять років він закінчив усі факультети. Юнакові здавалося, що життя має одну мету — знання».

Саме в той час, через жарке літо 1466 року, вибухнула епідемія страшної чуми. У Паризькому графстві, де мешкали батьки Клода Фролло, загинуло через хворобу багато людей. Загинули і батьки, залишився лише його брат — немовля. Це було все, що нагадувало про його родину. Досі він жив тільки наукою, а тепер почав жити реальним життям.

Цей час у житті Клода був переломним. У дев’ятнадцять років він став і сиротою, і главою сім’ї, зустрівшись з суворою дійсністю.

Він дуже любив свого маленького брата. «Для нього, Клода, який досі любив тільки книжки, дивним і солодким було це людське почуття».

Фролло вирішив цілковито присвятити себе майбутньому хлопчику, за якого він відповідав перед богом, і назавжди відмовився від думки про жінку та власну дитину, а жити виключно задля щастя й благоденства маленького Жеана. У двадцять років, за спеціальним дозволом папської курії, він став священиком Собору богоматері. Усі дивувалися з його вченості та суворості звичаїв.

З монастиря його слава як ученого поширилася серед народу, де вона, як тоді бувало, обернулася на репутацію чаклуна.

Безмежне почуття жалю огорнуло його, коли він побачив малого потворного підкидька, бо боявся, що в разі його смерті, Клода, братик Жеан також може опинитися на настилі підкидьків.

Клод Фролло охрестив малюка і назвав його «Квазімодо», «чи то на відзнаку дня, в який він знайшов його, чи то, щоб висловити, до якої міри ця нещасна мала істота була недосконалою і незавершеною. Бо й справді, Квазімодо, одноокий, горбатий, клишоногий, був дійсно «тільки ніби-чимось».

 

ІІІ Immaris pecoris custos, immarior ipse (пастух лютого стада сам ще лютіший) 

У 1482 році Квазімодо був уже дорослим. Кілька років тому він став дзвонарем Собору богоматері.

«З часом створився якийсь невловимий тісний зв’язок між дзвонарем і Собором».

Здавалося, що під впливом цього самого Собору формується його тіло і душа. Можна було сказати, що він набрав форми Собору, як слимак набирає форми своєї черепашки. Але важко сказати, у якому напрямі розвивалася його душа під цією незграбною оболонкою, в умовах дикого відлюдного життя.

Докладаючи великих зусиль, Фролло спромігся навчити його говорити. Але у підкидька була нещаслива доля: від дзвонів у нього лопнули барабанні перетинки, і він оглух. У зв’язку з цим, щоб не виставляти себе на посміховисько, Квазімодо дав обітницю мовчанки, розмовляв лише на самоті.

Квазімодо був злий, бо був дикий; а був дикий, тому що він був потворний. Його природа мала свою логіку. Але «ця злобливість, певно, не була вродженою. З перших своїх кроків серед людей він відчув, а згодом і ясно побачив себе затаврованим, обпльованим, відштовхнутим». Квазімодо неохоче звертав свій погляд на людей.

З нього було досить собору. Храм був заселений статуями, які не мали до нього ненависті, перед ними він виливав свою душу.

Собор заміняв йому весь світ. А понад усе у Соборі він любив дзвони. Квазімодо «кохав їх, пестив, говорив до них, розумів їх мову».

Як радів горбань у дні великих свят, він так умів вигравати на своїх дзвонах, як ніхто.

У Соборі «присутність такої незвичайної істоти, як Квазімодо, сповнювала весь храм якимось невловимим подихом життя. Здавалося, немов він випромінював якусь таємничу силу, що оживлює все каміння Собору і розбуджує найглибші надра старої будівлі».

Для Собору Квазімодо був душею.

 

ІV Собака і його господар 

Лише одну людину на світі Квазімодо любив так само, а може, й більше, ніж Собор; це був Клод Фролло. Клод Фролло дав йому притулок, усиновив, вигодував, виховав. Малою дитиною Квазімодо прибігав до його ніг, шукаючи захисту, коли його переслідували собаки і діти. І нарешті, Клод Фролло зробив його дзвонарем. Тож і вдячність Квазімодо була глибокою, палкою і безмежною.

Квазімодо був найпокірнішим рабом, найслухнянішим слугою, найчуйнішою собакою для архідиякона.

Таким чином, архідиякон був єдиною людською істотою, з якою Квазімодо міг порозумітися. Між іншим, коли дзвонар оглух, між ним і Клодом Фролло відбувалася таємнича мова знаків, відома тільки їм. Отже, зв’язки Квазімодо із зовнішнім світом обмежувалися Собором богоматері та Клодом Фролло.

Архідиякон мав ні з чим незрівнянну владу над дзвонарем.

Можна сказати, що Квазімодо любив архідиякона так, як ніколи ні собака, ні кінь, ні слон не любили свого господаря.

 

V Продовження про Клода Фролло 

У 1482 році Квазімодо було близько двадцяти років, Клоду Фролло близько тридцяти шести; перший виріс; другий постарів.

Тепер це був суворий, похмурий священик, преподобний архідиякон Жозасський, другий помічник єпископа.

Між тим дом1 Клод Фролло не залишив ні своєї науки, ні виховання молодшого брата. Але з часом до цих солодких його серцю занять домішалася крапля гіркоти. Старший брат сподівався, що з Жеана буде побожний, слухняний, сумлінний і гідний пошани учень. Та молодший брат випускав буйні та пишні паростки тільки в напрямі ледарства, неуцтва й гульні.

Засмучений і розчарований у своїх найкращих почуттях, Клод із збільшеним запалом кинувся в обійми науки, тієї сестри, яка, принаймні, не насміхається з вас і завжди платить, щоправда, монетою не завжди повноцінною, за пошану до неї.

Архідиякон почав вивчати герметику, сів за таємничий стіл алхіміків. Він не користувався доброю славою, хоч і подвоїв суворість свого життя, і став цілком бездоганним, завжди уникав жінок.

Між іншим, з деякого часу стали помічати, що в архідиякона посилилась огида до циганок і вуличних танцівниць.

 

VІ Непопулярність 

Архідиякон і дзвонар не користувалися великою любов’ю ні серед поважних людей, ні серед дрібного люду, що мешкав поблизу Собоору. Бувало, що Клод і Квазімодо виходили з Собору одночасно, тоді їм услід летіли злі слівця, глузлива пісенька та образливі зауваження.

Але найчастіше усі ці образи не доходили ні до священика, ні до дзвонаря. Для того, щоб почути усі ці люб’язності, Квазімодо був надто глухий, а Клод надто заглиблений у свої думи.

 

Книга п’ята

І Abbas beatі Martini 

Слава дом Клода широко розійшлася.

Одного вечора Клод повернувся після відправи до своєї чернечої келії в монастирі Богоматері, яка служила йому лабораторією і кабінетом. Тут стояли колби, на стінах виднілися написи — наукові, релігійні. Архідиякон в задумі перегортав якийсь друкований фоліант. Його міркування хтось перервав.

Це прийшов медик короля, Жак Котьє, зі своїм супутником.

Клод обмінявся з медиком люб’язностями, хоч і не був радий його приходу. Потім Жак Котьє представив Фролло свого супутника — провінційного дворянина, кума Туранжо.

Вони розмовляли про медицину, астрологію. Клод не визнавав їх за науки, бо над усе підносив алхімію. Кум Туранжо також був алхіміком і хотів, щоб архідиякон навчив його своєї науки, познайомив зі своїми відкриттями, навчив читати дивні книги. Але щодо книг, то Клод Фролло вирішив навчити розуміти, про що говорять старовинні будівлі, фасади церков.

Лікар і кум Туранджо здивувались.

Одну з таких книг їм показав архідиякон — Собор Паризької богоматері — і, переносячи свій погляд з Собору на книгу, зазначив:

— На жаль! Це вб’є те.

Присутні його не зрозуміли, вважаючи божевільним. Прощаючись з архідияконом, кум Туранжо запросив Клода Фролло до палацу Турнель до абата із Сен-Мартен-де-Тур.

Говорили, що з того часу архідиякон мав часті розмови з Людовіком ХІ, коли їх величність прибувала до Парижа, та довір’я, яким користувався Клод, усувало в тінь Жака Котьє, який картав за це короля.

 

ІІ Це вб’є те 

Спробуємо розгадати значення слів архідиякона: «Книга вб’є будівлю». Винайдення друку є найбільшою історичною подією.

У ньому зародок революцій. Це зовсім новий спосіб людського висловлювання; людська думка набуває нової форми.

Коли врахуєш, що цей новий спосіб вислову думок не тільки краще зберігає їх, але, що він, до того ж, і найпростіший, найзручніший, найдоступніший для всіх. Він не вимагає великого вантажу, громіздкого знаряддя; коли порівняти ту думку, яка для свого втілення в будівлі вимагала залучення в дію чотирьох чи п’ятьох інших мистецтв, гору каміння і тони золота, армію робітників. А для думки, що набрала форми книги, досить трохи паперу, чорнила і одного пера. Тож чи можна дивуватись, що людський розум відмовився від архітектури заради друку? Тож з моменту винаходу друку архітектура мало-помалу занепадає, марніє, відмирає.

Друкована книга — шашель, що точить будівлю, смокче її й гризе.

 

Книга шоста

І Безсторонній погляд на старовинну магістратуру 

Паризький прево, месір Робер д’Єстутвіль прокинувся після свята (що відбулося у Палаці Правосуддя) дуже сердитий і у поганому настрої.

Це був день після свята, сумний день для всіх, а надто для службової особи. Він мав засідати цього дня у Великому Шатле, судді, як ми помітили, використовують день поганого настрою для судових засідань, щоб злість можна було б на комусь зігнати іменем короля, закону і правосуддя.

У зал засідань Шатле суддя запізнився, і справу розпочав метр Флоріан Барбедьєнн, аудитор Шатле, помічник пана прево. Він був глухий, але метрові це не перешкоджало судити безапіляційно, «справедливо».

Він розглянув кілька справ, виніс свій вирок. Аж ось у залу заводять Квазімодо, закривавленого, скрученого, зв’язаного, у путах і кайданах під сильною вартою. «Він був похмурий, мовчазний, спокійний. Лише його єдине око час од часу кидало на пута, що його сковували, гнівний і похмурий погляд». Поки Квазімодо роздивлявся присутніх, метр Флоріан уважно перегортав сторінки скарги проти Квазімодо. Пережувавши добре цю справу, аудитор прийняв величну позу і розпочав допит. У цю хвилину він був і глухий, і сліпий. Тепер Ви, любі читачі, можете уявити собі, яке це було посміховисько: розмова двох глухих. Публіка сміялася, метр Флоріан, у свою чергу, думав, що це Квазімодо пустився у красномовство.

У цю хвилину в зал зайшов прево, якому аудитор і поскаржився на поведінку підсудного. Прево почав розмову з Квазімодо, але дзвонар недоречно відповідав. У прево був поганий настрій, а тут ще Квазімодо з недоладними відповідями, які смішили публіку.

Пан суддя виніс вирок: до ганебного стовпа, на Гревському майдані відшмагати цього «негідника» і покрутити годину.

Школяр Жеан Фролло дю Мулен вигукнув:

— Клянуся божим черевом! Оце так правильно засудив! А прево подумав, що це сказав підсудний, тоді за «боже черево», за це святотатство Робер д’Єстутвіль додав бідоласі ще й штраф.

 

ІІ Щуряча нора 

На Гревському майдані вештаються люди, чекаючи на покарання біля ганебного стовпа. Вони розмовляють про вчорашнє свято, послів, Коппеноля, папу, блазнів.

Тепер читач, якщо перенесе свій погляд на будівлю Роландової башти, що в західній частині майдану, помітить великий громадський требник. Поруч знаходиться невеличке віконце, загратоване двома прутами. Це віконце комірчини без дверей. Ця комірчина була відомою в Парижі вже близько трьох століть від часу, коли власниця Роландової башти, в жалобі за своїм батьком, який загинув під час хрестових походів, наказала видовбати її в стіні власного будинку, щоб у ній поховати себе назавжди, залишивши із свого палацу тільки це житло, двері до якого були замуровані, а віконце відкрите як узимку, так і влітку. Усе своє багатство вона віддала жебракам і богові.

Протягом двадцяти років ця дівиця очікувала своєї смерті, проводячи день і ніч у молитві за спасіння батькової душі, живучи тільки з ласки перехожих, що клали їй хліб і ставили воду на край віконця.

По смерті її, бідняки влаштували їй пишне поховання, багате на сльози та благословення; але на їх превеликий жаль, побожну дівицю за браком протекції не було кононізовано в святі.

Треба сказати, що комірчина Роландової башти ніколи не була вільною. Сюди приходили жінки, щоб тут оплакувати родичів, коханих, гріхи.

У народі цю комірчину, понуру і вологу, прозвали «Щурячою норою».

 

ІІІ Історія маїсового коржика 

Вулицею прогулювалось дві парижанки, а слідом за ними йшла провінціалка, тримаючи за руку товстого хлопчика, який у свою чергу тримав у руці товстого коржа. Вони йшли до Гревського майдану, розмовляючи про Париж, провінцію Рейме — місце, де живе провінціалка Майєтта, вчорашнє свято та про послів.

Парижанки Жервеза й Ударда вирішили Мойєтті показати затворницю Роландової башти, сестру Гудулу.

Дорогою вони побачили людей, що дивились виступ «маленької Сміральди». Коли Майєтта почула слово «циганка», то побігла з сином, куди очі дивляться. Жінка розповіла про причину свого страху.

У їхньому місті жила дівчина Пакетта Шантфлері, донька реймського менестреля1. Коли батько помер, донька з матір’ю збідніли.

Пакетта стала повією, і перший її коханець подарував їй, чотирнадцятирічній дівчинці, золотий хрестик. Дівчина була дуже гарною, перші її коханці були багатими і поважними особами, а потім пішли і простіші, аж доки вона не впала до менестреля та ліхтарника.

Вона стала нещасним створінням, та, народивши донечку, Пакетта знову розцвіла. Вона з своєї ковдри нашила пелюшок, нагаптувала їй, донечці Агнесі, одягу, якого не було, мабуть, і у принцес.

Дитинка була гарненькою. Мати змайструвала донечці маленькі рожевого кольору черевички.

Сталося так, що одного дня до Реймсу приїхали цигани. Вони були брудні, обдерті. Їхні жінки заробляли гроші тим, що ворожили на майбутнє. Багатьом вони віщували майбутнє імператора, кардинала, папи, полководця. Маленькій Агнесі, яка їм дуже сподобалась, наворожили долю королеви.

Пакетта пішла до подруги, щоб розповісти ці новини, поки дитина спала. Повернувшись, вона не знайшла дівчинки. Довго вона шукала Агнесу містом, дарма. Ні з чим повернулася додому жінка.

А тут, у хаті, по підлозі повзало щось, подібне до маленького страховища, гидке, однооке, кульгаве, потворне.

За одну ніч Шантфлері посивіла, вона зникла з міста, а малу потвору архієпископ відіслав в Собор богоматері, щоб його поклали на настил для підкидьків.

У Роландовій башті жінки побачили сестру Гудулу, її довге сиве волосся, закриваючи обличчя, спадало вздовж ніг до самих ступнів. Вона сиділа на голій плиті, зі схрещеними руками, які міцно притискала до грудей.

Майєтта не впізнала сестру Гудулу, але, побачивши малесенький рожевий черевичок, покликала її:

— Пакетто! Пакетто Шантфлері! Затворниця вирішила, що її кличе циганка.

 

IV Сльоза за краплю води

Квазімодо привезли на Гревський майдан до ганебного стовпа.

Ще й тоді він нічого не розумів, залишався байдужим; дозволяв розпоряджатися собою, штовхати, тягти на гору, в’язати, скручувати. На його обличчі, крім здивування дикуна чи ідіота, не можна було нічого побачити.

Його поставили навколішки, здерли одяг, куртку та сорочку, прив’язали до дошки. Коли кат почав шмагати його нагаєм, Квазімодо підскочив на місці, немов зненацька пробуджений від сну.

Він корчився в своїх путах. Натовп заходився сміхом.

Потім Квазімодо знову збайдужів, після невдалої спроби визволитися від ланцюгів. З того часу він більше не ворухнувся.

Батоження закінчилося. Але Квазімодо мав ще годину ганебного стовпа.

Радість була загальною, коли побачили Квазімодо біля ганебного стовпа, а жорстоке катування, якого він щойно зазнав, і його жалюгідна поза зовсім не розчули натовпу, вони лише озброїли його жалом глузування. Усі приховували злобу проти нього.

З усіх боків сипалися образи, прокляття, глузування. Квазімодо залишався глухим.

Горбань побачив на мулі архідиякона. Лють, яка його душила, змінилася дивною посмішкою, сповненою ніжності, розчулення і великої любові.

Але в ту мить, коли мул був уже досить близько, священик опустив очі і круто повернув назад.

Чорна хмара насунулася на чоло Квазімодо. Посмішка ще деякий час примішувалася до хмари, але гірка, безнадійна, безмежно тужлива.

Раптом він знову почав кидатися в своїх ланцюгах. Закричав, перекриваючи голос і гикання натовпу:

— Пити! Цей вигук відчаю не викликав ніякого співчуття, лише звеселив паризький простолюд.

Квазімодо, обвівши поглядом натовп, відчайдушно і розпачливо повторив:

— Пити! Оточуючі глузували з нього. Та ось юрба розступилась. Це була циганка. Око Квазімодо заблищало. Вона наблизилась до засудженого й дала йому напитися з фляги. Тоді у цьому оці, досі такому сухому і запаленому, заблищала велика сльоза, яка покотилася по викривленому відчаєм потворному обличчю.

Можливо, що це була перша сльоза, яку цей злощасний будьколи пролив. Квазімодо хотів своїми чорними губами поцілувати прекрасну руку дівчини, але та не мала до нього довіри, тому відсмикнула руку.

Тоді нещасний спрямував на неї погляд, сповнений докору і невимовного суму. Таке видовище було хвилюючим. Навіть натовп був зворушений і почав плескати в долоні.

Саме в цю хвилину, з віконця своєї нори затворниця побачила біля ганебного стовпа циганку і кинула їй своє зловісне прокляття.

 

V Закінчення історії про коржик 

Есмеральда зблідла і, хитаючись, зійшла з помосту ганебного стовпа.

Наступив час звільнити Квазімодо. Його відв’язали, і натовп розійшовся. Коли Майєтта поверталася зі своїми супутницями, спитала свого синочка, куди подівся маїсовий коржик, призначений для затворниці. Хлопчик розповів, як підбіг собака і відкусив шматок, тоді він, хлопчик, взяв і з’їв коржик.

 

 Книга сьома

І Про те, як небезпечно довіряти  свою таємницю козі

Настав березень. Дворяни домагалися для своїх дочок честі бути обраними для почту їх милості Маргарити, нареченої дофіна, щоб зустріти її в Пікардії. Отож, деякі дворяни прислали своїх доньок до Парижа. Четверо таких дівчат були доручені опіці Алоїзи Гонделор’є, вдови, яка жила з єдиною донькою у будинку на майдані Собору богоматері.

Дівчата сиділи гаптували, а вдова розмовляла з капітаном Фебом, вихваляючи свою доньку, його майбутню дружину. До речі, вони вже були заручені. Кожна з дівчат намагалася привернути до себе увагу капітана.

Феб не любив своєї майбутньої дружини, він звик до воєнщини, до солдацької лайки, до кохання вітряних жінок і таверни.

Він намагався поговорити з Фльорделіс, своєю нареченою, але не знав, про що, хотів зробити якийсь комплімент, а казав якусь нісенітницю.

З вікна дівчата побачили, як на майдані для натовпу танцює маленька Есмеральда. Дівчата захотіли її покликати, пан капітан виконав їхню забаганку.

Збентежена дівчина зайшла до кімнати. Всі були зачаровані її красою. Феб почав вихваляти Есмеральду, а молоді панянки, побачивши у ній суперницю, висловили свої думки щодо її вбрання.

Вони відкрито з неї глузували. Феб непохитно захищав дівчину.

Тоді панни попросили показати їм якісь чари, але циганка не знала жодних чар. Серед дівчат була й маленька дівчинка, яка роззнайомилася з кізочкою Джалі і гралася з нею в кутку. Дівчинка зняла з кізочки торбинку, звідки висипалися літери.

Коза виклала з літер слово. Маленька панянка покликала всіх.

Коли Фльорделіс побачила це слово (а коза «написала» Феб), вона зомліла.

Перелякана Алоїза, мати молодої панни, прогнала з хати Есмеральду.

Ротмістр Феб залишився сам у кімнаті, він вагався, куди піти.

І пішов за циганкою.

 

ІІ Про те, що священик і філософ не те саме 

Священик Клод Фроло з башти спостерігав, як нещодавно на майдані танцювала циганка. Він стояв там поважний, нерухомий, захоплений одним-однісіньким видовищем, однією думкою. Архідиякон помітив біля килима чоловіка, який тримав на руках кізочку танцівниці, і замислився.

Він пішов краще його роздивитися. Проходячи повз напіввідчинені двері дзвінниці, Клод помітив, що його дуже вразило,— Квазімодо, який дивився на майдан. Його дикий погляд мав якийсь особливий вираз. Вираз захоплення і ніжності.

Циганку Клод Фролло не застав, проте на її місці був якийсь чоловік, який своїми фокусами намагався заробити кілька срібників. Священик упізнав П’єра Гренгуара.

П’єр розповів архідияконові про своє життя, чому він не займається науками, що він робить на майдані, що Есмеральда — його дружина.

Розгніваний Клод вигнав з Собору здивованого П’єра, блиснувши на нього страшним поглядом.

 

ІІІ Дзвони 

З дня покарання на ганебному стовпі люди, які жили поблизу

Собору, помітили, що дзвонарський запал Квазімодо немов охолонув. Колись він дзвонив з будь-якої нагоди: нескінченний передзвін починався з першою молитвою і тривав аж до останньої вечірньої відправи. Тепер цей дух немов зник. Собор здавався похмурим; під час свят чи похоронів чути було буденне, сухе й убоге дзвоніння.

Сталося так, що в день Благовіщення, у березні, Квазімодо відчув, що любов до дзвонів у ньому знову оживає.

Коли горбань розхитав свої дзвони, здавалося, ним заволодів диявол. Він знову став щасливим, а полегшення, яке відчувало його серце, відбилося на його обличчі. Підбадьорюючи свої дзвони, Квазімодо побачив, як Есмеральда на майдані розстилала свій килим.

Він зупинився, повернувся спиною до дзвонів і присів над шиферним піддашком, прикувавши до танцівниці той мрійливий і ніжний погляд, який уже одного разу вразив архідиякона.

Забуті дзвони одразу замовкли, а люди, які слухали цей передзвін, розійшлися з почуттям здивування.

 

ІV ANAГКН 

Одного березневого ранку Жеан Фролло виявив, що у нього немає грошей. Він вирішив попросити грошенят у свого брата, архідиякона Жозасського, хоча довго вагався, бо знав, що спочатку будуть повчання і нарікання з боку священика на непристойну поведінку школяра.

У цей час Клод Фролло знаходився у своїй келії-лабораторії.

Жеан тихенько зайшов у кімнату, він спостерігав за братом, як той на стіні виводив слово: ’ANA5ГКН.

Побачивши, що архідиякона знову охопив роздум, школяр тихо відійшов і зробив за дверима кілька шумних кроків, як той, хто тільки-но прийшов і попереджує про свій прихід.

Для священика цей візит був небажаним, бо він чекав побачити метра Жака.

Дійсно, спочатку Клод нарікав на мерзенну поведінку Жеана і не погоджувався дати гроші, бо школяр не відвідує заняття і не знає ні латини, ні грецької. Тоді хлопець переклав кілька настінних написів.

У цей час на сходах почулися чиїсь кроки.

Архідиякон сховав під камін свого брата, бо не хотів, щоб його тут бачили, і попросив мовчати про почуте і побачене у цій келії.

Жеан запросив за мовчанку форинт, і священик кинув йому гаманець.

 

V Двоє мужчин у чорному 

Це прийшов метр Жак. Клод Фролло розпитував його про успіхи в науці, про роботу.

Чоловік розповідав, що зараз іде допит якогось чаклуна, але він не зізнається ні в чому, мовчить. Потім він заговорив про маленьку Сміральду, обіцяв чекати наказу архідиякона про її арешт.

Учені билися над однією проблемою, як виготовити золото, про це і була їхня розмова. Тоді вчені, архідиякон і метр Жак, королівський прокурор духовного суду, пішли вивчати якісь фігури на порталі, і вийшли з келії.

 

VІ Наслідки, до яких можуть призвести сім прокльонів, виголошених на вільному повітрі 

Жеан виліз зі своєї схованки і вирішив «перетворити всі ці монети на пляшки». На вулиці він зустрів свого товариша Феба, який виголосив сім прокльонів, виходячи з будинку своєї нареченої. Він пояснив це тим, що поряд з цими манірницями, панночками, почуває себе скуто.

Архідиякон в цей час розмовляв про архітектуру з метром Жаном Шармомо, але, почувши ім’я Феба, нашорошився.

Друзі пішли у шинок, а священик стежив за ними. Він випадкого почув, як ротмістр Феб вихвалявся Жеанові про побачення з циганкою.

 

VІІ Похмурий монах 

Друзі пішли у шинок «Яблуко Єви», а священик за ними стежив. У лахмітника він купив плащ і ходив у ньому вулицею, закриваючи половину обличчя.

Хлопці вийшли з шинку зовсім п’яні, розмовляючи про те, що всі гроші пропиті. Феб вимагав у Жеана гроші, бо йому потрібно було заплатити за кімнату, куди він поведе молоду циганку. Але грошей уже не було. Ротмістр спересердя так штовхнув Жеана, що той упав і більше не піднявся: він заснув у «купі сміття» просто неба.

Феб пішов по циганку, а священик назирці за ним. Випадково озирнувшись, Шатопер виявив, як за ним крадеться якась тінь.

Це його трохи збентежило. Ротмістр дорогою зупинився біля коледжу, в якому колись навчався,— зупинилась і тінь. Він чекав, а тінь повільно наближалась. Феб не був боягузом, і грабіжник з клинком у руці не дуже б його налякав. Але ця статуя, що рухалася, ця скам’яніла людина, примушувала його серце холонути від жаху. У ті часи ширилися всілякі вигадки про похмурого монаха, нічного бродягу паризьких вулиць, і вони тепер невиразно йому пригадались.

Рука тіні вп’ялася в його руку, і почалася дивна розмова. Незнайомець загробним голосом розпитував Феба про причини його прогулянки. Голос сам відповідав, вимагаючи підтвердження. Незнайомець навіть запропонував Шатоперові гроші, якими він би зміг заплатити за кімнату старій Фалурдель, але за послугу: поглянути на них — офіцера і циганку з таємної схованки.

Феб погодився, і вони пішли до старої Фалурдель замовити кімнату. Ротмістр попросив кімнату святої Марії і дав їй екю, яке вона заховала в шухляду. А обідраний хлопчик, що порався в попелі, спритно підкрався, витяг з шухляди екю, а на його місце поклав сухий листок.

Стара обох кавалерів, як вона їх називала, провела до кімнати.

Феб сховав свого товариша у комірчині, суміжній кімнаті, а сам спустився по драбині вниз.

 

VІІІ Користь від вікон, що виходять на річку 

Що відбувалося у цю хвилину у сумній душі архідиякона? У його уяві були думки про Есмеральду, Феба, Жака Шармолю, молодого улюбленого брата, про архідияконську сутану.

Священик побачив, як Есмеральда, «мов сліпуче видіння», з’явилася з-під землі. Молода дівчина була розрум’янена, збентежена, тремтяча. Її довгі опущені вії кидали тінь на палаючі щоки. Офіцер, на якого вона не насмілювалася підвести очей, так і сяяв.

Ротмістр був чепурно одягнений; його комірець і манжети були вигаптувані позументом, що на ті часи вважалося найбільшою витонченістю.

Дом Клод ледь чув крізь гудіння крові, яка кипіла в його скронях, про що вони говорили.

Ротмістр галантно домагався її. Есміральда не хотіла йому поступатись, пояснювала, що амулет, який у неї висить на шиї втратить свою силу, і тоді вона не зможе знайти своїх батьків.

Молоду дівчину повивав такий аромат цнотливості, така чарівність невинності, що Феб почував себе в її присутності дещо вимушено. Вони продовжували бесіду про кохання.

Священик намацав вістря кинджала, схованого у нього на грудях.

— О! Ви будете щасливою,— продовжував ротмістр, непомітно розстібуючи пояс циганки.

Ротмістр, підбадьорений її ніжністю, обняв її стан і, не відчуваючи опору, почав тихенько розшнуровувати її корсаж.

Молода дівчина не перешкоджала йому. Здавалося, вона нічого не помічала. Очі хороброго офіцера виблискували.

Ротмістр перемінився, коли почув про шлюб від циганки, його обличчя набрало змішаного виразу — здивування, зневаги, безтурботності й похітливості.

Між тим, дом Клод усе це бачив. Цей смуглявий широкоплечий священик, приречений на сувору монастирську цнотливість, тремтів і кипів, дивлячись на цю сцену солодкого кохання.

З ним діялось щось незвичайне; його сповнений похітливих ревнощів погляд проникав до всього, що оголювала кожна відколота шпилька.

Феб уже безсоромно чіплявся до циганки, оголюючи її частини тіла. Дівчина уже готова була йому віддатись.

Раптом над головою Феба вона побачила іншу голову: мертвотнобліде обличчя, зеленувате, викривлене, з пекельною мукою в погляді, а поряд — руку з кинджалом.

 Вона не могла навіть скрикнути, бачила лише, як кинджал опустився над Фебом і знову звівся, закривавлений.

У ту мить, коли її очі заплющувалися, коли всяке почуття погасало в ній, їй здалося, що вона відчула вогнений дотик на своїх вустах, поцілунок, пекучіший за розпечене залізо ката.

Коли вона опритомніла, то була оточена стрільцями нічної сторожі, закривавленого ротмістра виносили, священик зник; вікно в глибині кімнати, що виходило на річку, було відчинене навстіж, біля нього підняли якийсь плащ; вона чула, як навколо неї говорили:

— Це чаклунка, яка заколола кинджалом ротмістра.

 

Книга восьма

І Екю, що перетворилося на сухий листок 

Гренгуар і весь Двір чудес були в смертельній тривозі. Уже понад місяць вони не знали, що сталося з Есмеральдою. Якось увечері циганка зникла і відтоді не подавала ознак життя. Усі пошуки були марні. Кілька задирак казали Гренгуарові, що бачили, як вона йшла з якимось офіцером: але цей, повінчаний за циганським обрядом, чоловік був філософом-скептиком і, до того ж, він краще, ніж будь-хто, знав, наскільки незаймана його дружина. Отже, щодо цього, він був спокійний.

Це, власне, й позбавляло його можливості пояснити зникнення циганки. Воно глибоко засмучувало його.

Проходячи повз приміщення кримінального суду, він побачив якийсь натовп. Жеан розповів йому, що судять якусь жінкучаклунку за вбивство латника.

Гренгуар пішов за натовпом. Він вважав, що найкращою розвагою в смутку є видовище кримінального судочинства. П’єр Гренгуар розпитував у людей про суддів, протоколістів, радників і взагалі про цю справу.

Спочатку слухали свідчення старої Фалурдель, яка жалілася судові про екю, яке дав їй ротмістр, воно перетворилося на сухий листок. Вислухали її розповідь про монаха, офіцера, красуню і її цапа.

Потім королівський прокурор надав слідчим свідчення ротмістра Феба де Шатопера.

Нарешті встала підсудна. Жахнувшись, Гренгуар упізнав Есмеральду. Вона була бліда, її волосся безладно спадало, її вуста посиніли, впалі очі лякали. Судовий виконавець, на прохання підсудної, повідомив про смерть ротмістра.

Потім ввели іншу підсудну — маленьку кізку із золоченими ріжками та копитцями.

Дівчину звинувачували у вбивстві ротмістра королівських стрільців, Феба де Шатопера, якого убили, заколовши кинджалом, використовуючи пекельні сили, чаклунство та нечестиві обряди.

Есмеральда заперечувала усе кілька разів.

Суд ухвалив застосування тортур.

 

II Продовження про екю, що перетворилося на сухий листок 

Есмеральду повели у «кімнату допиту».

Метр Жак Шармомо перепитав дівчину, чи не передумала вона, чи ще заперечує обвинувачення. Кімната та інструменти жахали циганку. Страх проймав її до самих кісток. Вона стояла перелякана, заціпеніла. Її посадили на шкіряний матрац (вирішили розпочати з іспанського чобота), ногу затисли у важкому дубовому, окутому залізом, блоці.

Кат повернув рукоятку механізму, іспанський чобіт стиснувся, і з грудей нещасної вирвався такий жахливий крик, що його не переказати жодною людською мовою. Тепер циганка вже погоджувалася зі звинуваченням і визнавала себе винною.

Королівський прокурор зауважив, що, зізнавшись, вона повинна чекати на смертельний вирок.

Очевидно, все в ній вже було надломлене.

 

III Закінчення про екю,що перетворилося на сухий листок 

Коли Есмеральда, бліда, накульгуючи, повернулася до залу суду, її зустрів загальний шепіт задоволення. Це було те почуття задоволеного нетерпіння, яке виникає в глядачів у театрі по закінченні останнього антракту, коли піднімається завіса і починається розв’язка п’єси.

Метр Шармомо зачитав обвинувачення. Нещасна обвинувачена, здавалося, дивилася на суддів, але її помутнілі очі нічого не бачили. «Циганській дівчині» зачитали вирок: «...вас доставлять на возі в сорочці, босу, з мотузкою на шиї до головного порталу Собору богоматері, там... виконаєте прилюдну покуту, звідти вас буде доставлено на Гревський майдан, де вас повісять і задушать на міській шибениці, і цю вашу козу також, і крім того, заплатите духовному суду три ліондори на відшкодування за злочини, вами вчинені, вами визнані,— за чаклунство, магію, розпусту та вбивство Феба де Шатопера».

 

IV Lasciate ogni speranza (облиште всяку надію) 

Засуджену до шибениці Есмеральду тримали у в’язниці Палацу Правосуддя.

Холодна, мов ніч, холодна, мов смерть; вітерець не грався більше її волоссям, людський голос не досягав її вух. Низько похилена, розчавлена ланцюгами, сидячи навпочіпки біля кружки з водою та скоринки хліба, на купці соломи в калюжі води, що натікала із стін камери, не рухаючись, майже не дихаючи, вона вже навіть не відчувала страждань.

З того часу, як вона потрапила сюди, вона і спала, і не спала.

У цьому нещасті, у цій камері, вона вже не могла відрізнити безсоння від сну, марень від дійсності, дня від ночі.

Єдиним зв’язком з людьми було відвідування тюремника: десь над нею відкривався люк, не пропускаючи при цьому й промінчика світла, і чиясь рука кидала скоринку хліба.

Вона не знала, скільки часу провела тут.

Одного дня чи ночі до неї прийшов якийсь чоловік з ліхтарем.

«Чорна чернеча ряса спадала на його ноги, капюшон ховав його обличчя».

Священик підняв свій капюшон. Це було зловісне обличчя, яке так давно її переслідувало, голова демона, що з’явилася тоді над головою її коханого Феба.

Архідиякон розповів дівчині про свої почуття до неї, про свої ревнощі, про тягар, який його вже так довго гнітить. Він просив її кохання, обіцяючи визволити звідси.

Його причарувала її принадна дівоцька краса, її танець, її спів.

Клод Фролло розповідав про свої страждання і муки, прохаючи у дівчини взаємності, мов милостині.

Дівчина обрала для себе шибеницю, вона й досі кохала свого Феба, мертвого Феба.

 

V Мати 

До затворниці Роландової башти долинув шум коліс, тупіт коней і брязкіт заліза з Гревського майдану. Щоб не чути їх зовсім, вона закрила вуха волоссям і, стоячи навколішках, знову продовжувала споглядати рожевий черевичок, якому вона поклонялася протягом п’ятнадцяти років.

Цього ранку, здавалося, її скорбота виривалася бурхливіше, ніж завжди; зовні було чути її монотонне голосіння, що вражало серце.

У цю мить свіжі, радісні голоси дітей пролунали біля її комірчини. Вона почула, як один хлопчик сказав, що сьогодні повісять циганку.

Поруч свого лігва затворниця помітила священика, якого розпитала про цю новину. Похмурий і лютий, він невдоволено відповідав на її запитання.

Пакетта Шантфлері зайшлася реготом гієнн від задоволення, адже саме вона пророкувала цій циганці шибеницю.

 

VІ Три чоловічих серця, по-різному створених 

Феб не помер. Такі люди живучі. Це не значить, що його рана не була небезпечною, але вона була менш небезпечною, ніж на це сподівався архідиякон. Лікар думав про смерть ротмістра, та молодість взяла верх.

Фебові надокучив лікар, і він утік до свого загону, що стояв гарнізоном неподалік від Парижа.

Ротмістр сподівався, що ця історія не набуде розголосу. Тут він вбачав більше чаклунства, ніж кохання. Взагалі, він не міг нічого пояснити.

Його загін стояв у селищі ковалів і корівниць з порепаними руками. А його Фльорделіс була гарненькою дівчиною з чарівним посагом. Отож, одного ранку, одужавши, закоханий кавалер прибув до будинку Гонделор’є.

Він помітив натовп біля Собору богоматері, але не надав цьому великого значення і піднявся до своєї красуні-нареченої.

У Фльорделіс увесь час тягарем на серці лежала сцена з чаклункою, козою, її проклятою азбукою. Її бентежила й довга відсутність Феба.

Молоді зраділи один одному. Дівчина сиділа біля вікна, гаптуючи. Ротмістр сперся на спинку її крісла, і вона півголосом почала його картати за відсутність протягом двох місяців. Шатопер придумував відмовки, щоб його не викрили і не зробили винним.

Добра мати, захоплена тим, що бачила наречених у такій злагоді, вийшла з кімнати, щоб подбати про якісь господарські дрібниці.

Феб це помітив і вирішив скористатися ситуацією. Але перелякана дівчина вибігла на балкон; вона вмовила Феба подивитись на страту, бо пробило дванадцять.

На майдан в’їхав віз, на чолі охоронців урочисто їхав метр Жан Шармомо.

На фатальному возі, із зв’язаними за спиною руками, без священика, сиділа молода дівчина. Вона була в сорочці, її довге чорне волосся розсипалося по напівоголених грудях та плечах. Біля її ніг лежала зв’язана маленька кізка. Засуджена підтримувала зубами сорочку, що спадала з її плечей. Страждання дівчини, здавалося, посилювалися тим, що її майже голу виставили перед натовпом.

Не для таких потрясінь створено дівочу соромливість.

Фльорделіс у цій дівчині впізнала циганку. Феб зблід. Ревнощі нареченої знову спалахнули. Їй пригадалися розмови про якогось ротмістра, причетного до справи цієї чаклунки. Розгублений ротмістр заспокоював себе тим, що голова засудженої була опущена.

Вона здавалалася приголомшена й зламана відчаєм, погляд її був похмурий і божевільний. На очах стояли сльози, нерухомі, немов застиглі.

Її краса і пригніченість у натовпу викликали почуття жалю.

Брама Собору богоматері розчинилися і залунав урочистий монотонний спів. Хор співав псалми. Есмеральді розв’язали руки й наказали йти до кінця сходів порталу, потім дали величезну свічку, протоколіст читав зміст прилюдного покаяння. З Собору вийшла процесія священиків на чолі з Клодом Фролло. Потім протоколіст чи хто наблизився до неї, і голосно спитав, чи просила вона прощення в Бога за свої гріхи, а тихенько повідомив, що він може її ще врятувати, якщо вона погодиться стати його.

Та Есмеральда прогнала архідиякона.

У цей час священик побачив на балконі Феба де Шатопера.

Дом Клод промовив «Господи помилуй», і народ став навколішки.

Тепер Есмеральду повинні відвезти на Гревський майдан.

У ту мить, коли циганка піднімалась на віз, її охопив жаль за життям, і вона звела свої сухі, запалені очі до неба. Їй збрехали! Вона побачила свого Феба! Живого й здорового. Дівчина почала його кликати.

Феб насупив свої брови, перекинувшись з нареченою кількома словами, повів її у кімнату.

Але був один дивний глядач, що спостерігав за подіями з башт Собору.

У перші хвилини, непомітно для всіх, він прив’язав до однієї колони мотузки, кінець якої звисав вниз на паперть. Зачекавши, він перескочив балюстраду галереї і по цій мотузці спустився на майдан. Він підбіг до катів і з швидкістю кішки звалив їх на землю своїми величезними кулаками, схопив однією рукою циганку, як дитина свою ляльку, одним стрибком досягши церкви, підняв дівчину над головою і викрикуючи громовим:

— Притулок! Усе це сталося дуже швидко. Таке потрясіння примусило опритомніти засуджену. Дійсно, в стінах Собору богоматері засуджена була недоторканою. Собор був притулком. На його порозі усяке людське правосуддя закінчувалося.

Квазімодо ніс дівчину обережно, ніби боявся розбити. Здавалося, він відчував, що ця тендітна, чарівна, дорогоцінна річ створена не для його рук.

Жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захоплення, бо в цю хвилину Квазімодо й справді був по-своєму прекрасний. Він, ця сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в яке він так владно втрутився.

Після кількох хвилин тріумфу, Квазімодо раптом зник у Соборі разом зі своєю ношею.

Натовп плескав у долоні.

На другому березі, на Гревському майдані, цей крик вразив натовп і затворницю, яка прислухалася, прикувавши до шибениці свій погляд.

 Книга дев’ята І Маячення  Клода Фролло вже не було в Соборі, коли його названий син так зненацька розтяв той фатальний вузол, що його нещасний архідиякон затяг на циганці і до якого потрапив сам.

Він блукав містом, блідий і розгублений. І тоді жахливі думки знову охопили його. Він зазирнув у свою душу і здригнувся.

Згадав про цю нещасну дівчину, яка його занапастила і яку занапастив він. Копирсаючись у своїй душі, священик побачив, яке велике місце залишила в ній природа для пристрастей.

Він думав про Есмеральду та ротмістра, потім перекинувся до натовпу. Він подумав про те, що вся ця юрба бачила жінку, яку він кохав, у самій сорочці, майже голу, його охопили нечувані ревнощі. Він плакав від люті над усіма цими таємницями кохання, зневаженого, опоганеного, оголеного, навіки знеславленого. Архідиякон довго блукав вулицями міста та його околицями. Розум його був цілком знівечений.

Лише два образи чітко збереглися в його свідомості: Есмеральда і шибениця. Усе інше було вкрито пітьмою.

А між тим день згасав. Дом Клод знайшов перевізника, який доставив його у місто. Архідиякон побіг до Собору богоматері.

Там його безумство досягло того ступеня напруженості, коли зовнішній світ перетворюється для нещасного на своєрідний Апокаліпсис, видимий, відчутний, жахливий.

У Соборі священик вирішив шукати притулку в башті, поблизу свого вірного Квазімодо. Прямуючи до башти, дом Клод поба43 чив якусь тінь, щось біле. Це була жіноча постать. Він затремтів.

Поруч жінки стояла маленька кізка, мекання якої змішувалось з останнім ударом годинника.

То була вона. Бліда, сумна. Волосся розсипалося по плечах, як і вранці. Але на шиї не було мотузки, руки не були зв’язані. Вона була вільна, вона була мертва. Вона була одягнена в біле і на голові в неї було біле покривало. Вона повільно наближалася до нього,дивлячись на небо. З кожним її кроком вперед він робив крок назад. Він жахнувся.

 

ІІ Горбатий, одноокий, кульгавий 

Кожне середньовічне місто мало свої притулки, що були своєрідними острівцями, які підносилися над рівнем людського правосуддя. Усякий злочинець, що приставав до них, був урятований. Право притулку мали королівські та княжі палаци, а також храми.

У церквах була келія, призначена для тих, хто шукав притулку.

У Соборі богоматері також є така келія, саме сюди після тріумфального бігу Квазімодо приніс Есмеральду. Тут він розв’язав мотузку, яка муляла їй руки. Дівчина опритомніла і згадала недавні події.

Квазімодо приніс їй одяг, залишений для неї на порозі церкви милосердними жінками. Він положив цей пакунок до ніг циганки; пізніше дзвонар приніс кошик і сінник. У кошику була пляшка, хліб і деяка їжа. То був його власний обід, а сінник — його власна постіль.

Циганка звела на нього очі, бажаючи подякувати йому, але не могла промовити й слова. Бідолаха був справді жахливий. Здригнувшись від жаху, вона опустила голову. Тоді він промовив:

— Я вас лякаю? Я дуже потворний! Чи не так? Ви не дивіться на мене. Тільки слухайте. Удень залишайтесь тут; уночі можете гуляти по всьому храму. Але ні вдень, ні вночі не виходьте з Собору. Ви загинете. Вас уб’ють, а я помру! Зворушена, вона підвела голову, щоб відповісти йому. Але він зник. Вона залишилася сама, роздумуючи про дивні слова цієї потворної істоти, вражена звуком його голосу, грубого, хриплого і в той же час такого ніжного.

Кізка Джалі також була тут, вона втекла сюди, за своєю господаркою. Циганка вкрила її поцілунками.

Немов якась невидима рука трохи підняла тягар, що давив їй на серце, і довго стримувані сльози полилися з очей Есмеральди.

 

ІІІ Глухий 

Есмеральда проспала всю ніч. Вона побачила, що дзвонар спостерігав за її сном. У неї до цього страховиська була відраза. Квазімодо це відчував.

Дівчина кликала його, а він, неправильно зрозумівши порух її губ, пішов. Вона кликала його. Але він продовжував відходити. Тоді вона вибігла із своєї келії, наздогнала його і схопила за руку.

Відчувши її дотик, Квазімодо весь затремтів. Він благаюче поглянув на неї своїм єдиним оком і, зрозумівши, що вона стримує його, увесь засяяв від радості та ніжності.

Дзвонар пояснив дівчині, що він глухий, пояснив, чому він врятував її. Квазімодо залишив циганці металевий свисток. Якщо він буде їй потрібен, хай кличе, бо горбань чує лише звук цього свистка.

 

ІV Глина і кришталь 

Спокій поступово повертався в душу Есмеральди; разом з безпекою до неї повернулася і надія. Вона знову почала мріяти про Феба, про кохання; дуже хотіла його знову побачити.

У ті хвилини, коли вона не думала про Феба, інколи задумувалась про Квазімодо. Він був єдиною ланкою, єдиним зв’язком із суспільством. Адже вона ще більше, ніж Квазімодо, була відчужена від світу.

Одного дня вона з покрівлі даху побачила свого Феба. Дівчина кликала його, та він не міг її почути. Ротмістр пішов до своєї нареченої.

Але усе чув і бачив Квазімодо. Тяжке зітхання вирвалося йому з грудей. Він прошепотів, заскреготавши зубами:

— Прокляття! Так он яким треба бути! Красивим зовні! Око дзвонаря налилося слізьми, але жодна з них не скотилася.

Він запропонував циганці свої послуги: покликати ротмістра.

У будинку Гонделор’є відбувалося одне з тих свят, які передують весіллю. Квазімодо довго його вичікував. Пізно вночі Феб вийшов з будинку.

Дзвонар намагався йому пояснити, що його хоче бачити циганка. Та Феб не хотів нічого слухати, він ударив його чоботом у груди і поїхав.

Есмеральда розсердилась на Квазімодо, що він не дочекався ротмістра. (Горбань не розказав про розмову з Фебом.) З цього дня циганка його більше не бачила. Він перестав приходити до її келії. Тільки іноді бачила вона на верхівці однієї з башт дзвонаря, що з сумом дивився на неї.

Одного ранку, прокинувшись, вона знайшла у себе на вікні дві посудини з квітами. Одна з них була гарна, кришталева ваза, але надтріснута. Налита до вази вода витікала, і квіти зів’яли. Друга — глиняний грубий горщик, але повний води, і квіти в ньому залишилися свіжими, пишними.

Есмеральда взяла зів’ялий букет і цілий день носила його на грудях.

Квазімодо вона зовсім перестала бачити й чути. Вона виявила, що дзвонар спить поперек її дверей на голому камені.

V Ключ від червоної брами 

Дом Клод дізнався про врятування циганки. Тепер він не міг зрозуміти своїх почуттів. Він примирився зі смертю Есмеральди і був спокійний. Але знати, що вона жива, Феб живий, це означало знову віддатися тортурам, потрясінням, сумнівам — життю.

А Клод стомився від усього цього. Він замкнув свої двері для всіх, навіть для єпископа. У такому відлюдді пробув він кілька тижнів.

Цілі дні він провів біля монастирського вікна, з якого бачив циганку з кізкою, іноді з Квазімодо. Він помічав увагу, яку виявляв до неї жалюгідний глухий. У серці священика з’явилися ревнощі.

Архідиякон проводив жахливі ночі. Його знову почала пекти плотська пристрасть. Він вирішив зустрітися з Есмеральдою. Клод Фролло знав, де знайти ключ від Червоної брами, що з’єднувала монастир з Собором.

 

VІ Продовження про ключ від Червоної брами 

Сон Есмеральди був неспокійний, мов у пташки. Вона прокинулася від чийогось дотику.

Священик кинувся до неї на постіль і стиснув її у своїх обіймах.

Тоді вона з люттю дитини почала бити його. Вона борсалася, кричала. Випадково дівчина намацала свисток Квазімодо і подула у нього.

У ту мить архідиякон відчув, як його підняла з підлоги могутня рука, і побачив над своєю головою лезо тесака.

Тільки тоді Квазімодо розгледів священика, коли вийшов блідий місяць, освітивши його обличчя. Квазімодо глянув на нього, затремтів і, випустивши з рук, відсахнувся. Циганка, вийшовши на поріг своєї келії, вражено побачила, що ролі перемінилися. Тепер погрожував священик, а Квазімодо благав.

Коли архідиякон пішов, Квазімодо підняв свисток, що врятував циганку.

— Він почав уже ржавіти,— промовив він, повертаючи його циганці і пішов, залишивши її саму.

Молода дівчина, приголомшена цією бурхливою сценою, у знемозі впала на ліжко, зайшовшись риданням. Її горизонт знову затягався зловісними хмарами.

Книга десята

І На Бернардинській вулиці у Гренгуара одна за одною народжується кілька блискучих ідей 

Гренгуар дізнався, що його дружина отримала притулок у Соборі богоматері і на цьому заспокоївся. Він навіть не думав про те, щоб її там відвідати. Гренгуар й зараз давав акробатичні вистави, щоб прогодувати себе, а ночами писав коментар до твору якогось єпископа.

Одного разу його зустрів архідиякон і розповів, що проти Есмеральди готується змова, влада хоче її забрати і повісити. Священик намагався вмовити Гренгуара прийти до Собору і залишитись там, перевдягнувшись у циганку. Їй треба врятувати життя, адже вона колись йому врятувала.

Та наш драматург зовсім не хотів помирати. Він знайшов інший вихід: намовити волоцюг штурмувати Собор, щоб врятувати Есмеральду.

 

ІІ Ставай волоцюгою 

До архідиякона прийшов молодший брат, щоб просити грошей. Та дом Клод відмовив йому. Тоді Жеан пригрозив, що стане волоцюгою.

Архідиякон холодно відповів:

— Ставай.

Та все ж священик дав йому гаманець. Це була остання допомога.

 

ІІІ Хай живуть веселощі 

Життя у Дворі чудес вирувало. Клопен Труйльф роздавав зброю. Волоцюги обрали собі, хто що зміг. Жеан виголошував якісь промови про веселощі. Чоловіки та жінки були п’яні.

Раздавши зброю, Клопен вишикував своє військо і виголосив свій план взяття Собору богоматері.

 

ІV Недоречна послуга 

Квазімодо цієї ночі не спав. Коли він обходив Собор, то помітив, як вздовж набережної рухались якась чорна смуга. Через якийсь час на паперті з’явилась юрба, яка щохвилини збільшувалась.

Дзвонар побачив жахливе, схвильоване стовпище обідраних чоловіків і жінок, озброєних різаками, серпами, косами, списами, вістря яких миготіли тисячами відблисків.

Дійшовши до головного порталу Собору, Клопен Труйльф вишикував своє військо до бою. Ніхто не сподівався на опір. Розпочався штурм — спочатку ламали двері.

Раптом почувся гуркіт. Це з башти Собору впала колода. Колода впала у гущу «війська», багатьох повбивала і поранила. Це був якийсь жах.

Після довгих закликів Клопена і його власного прикладу знову розпочався штурм. Цього разу Квазімодо у натовп по ринвам лив розплавлений свинець. Він кидав навіть каміння.

Жеан подав нову ідею. Він десь знайшов драбину і таким чином вирішив проникнути у Собор, щоб потім відкрити двері. Усі його підтримали.

Тільки Жеан потрапив у церкву, бо Квазімодо відхилив драбину від стіни, і нападники попадали. Жеана горбань схопив та скинув зі стін Собору. Школяр зачепився за якийсь архітектурний виступ на стіні, це було вже неживе тіло з розтрощеним черепом і розбитими кінцівками.

Тоді пролунав несамовитий рев. Смерть школяра запалила юрбу шаленим завзяттям. Через кілька хвилин Квазімодо побачив, як цей жахливий комашник суне на Собор. Тепер один, сам, він нічого не зміг удіяти.

Квазімодо, хвилюючись за циганку, благав у неба дива й з відчаю ламав собі руки. Адже дзвонар думав, що люди хочуть забрати її й повісити. Він же глухий, тому не чув їх вигуки про звільнення танцівниці.

 

V Комірка, в якій Людовік Французький читає часослов 

Людовік ХІ, нинішній король Франції, надавав перевагу Бастилії перед Лувром, все-таки вона була краще укріплена, ніж палац. Тут він сидів у своєму кріслі, поряд знаходився Коппеноль, пенсіонарій Гільйом Рім, лікар Жак Котьє і міністр, що читав королю довгий рахунок. Король обурювався, бо видатки на утримання слуг і різні державні витрати зростали.

Людовіку ХІ донесли, що чернь піднялася проти судді. Король зрадів, оскільки недолюблював цю людину.

Але пізніше з’ясувалося, що люди штурмують Собор богоматері. Сказали, що вони вимагають страти циганки, яка у храмі знайшла притулок.

Король Франції наказав негайно направити на місце бунту солдатів, народ перебити, а чаклунку повісити.

 

VІ Petite flambe en baguenaud 

Гренгуар відстав від своїх волоцюг і його схопили дозорні, відправивши до короля в Бастилію. П’єр Гренгуар вимолив у Людовіка ХІ пощади. Тепер він поспішав на зустріч із архідияконом.

У священика були ключі від башт, вони хотіли вивести з Собору Есмеральду.

 

VІІ

Шатопере, виручай Король наказав бити на сполох і взяти на допомогу пана де Шатопера. Дійсно, Феб серед інших відрізнявся відвагою у бою.

Солдати обложили волоцюг. Не щадили нікого. У бою був убитий Клопен Труймоф, який мужньо захищався. Розбійники здалися.

Коли Квазімодо, який ні на мить не припиняв боротьби, побачив втечу волоцюг, він упав на коліна й простяг руки до неба.

Потім, сп’янівши від радості, він прожогом кинувся до келійки, але вона була порожня.

 

Книга одинадцята

І Черевичок 

У той час, коли волоцюги облягали Собор, Есмеральда спала.

Шум і тривожне мекання кізки пробудили її від сну. Вона подумала про те, що, можливо, народ повстав, щоб силою взяти її з притулку. Циганка благала бога про допомогу.

Прийшов Гренгуар з чоловіком у чорному і забрав її з Собору.

Вони вийшли таємними сходами та переправилися через Сену на інший берег. Причаливши, Гренгуар забрав з собою Джалі і зник, а циганка залишилась віч-на-віч з цим чоловіком.

Вони йшли набережною до Гревського майдану. Дівчина побачила шибеницю і все зрозуміла. Чоловік зняв капюшон. Це був Клод Фролло. Він знову вмовляв свою циганку:

— Вибирай між нами! Вона вирвалася з його рук і впала до підніжжя шибениці, обіймаючи цю зловісну підпору. У цю хвилину вона нагадувала божу матір біля підніжжя хреста.

Дівчина відмовилася, вона кохала Феба.

Тоді архідиякон струсонув її, повалив на землю і швидкими кроками попрямував до Роландової башти, тягнучи її за руки бруківкою. Він вручив її Гудулі, затворниці, а сам пішов за солдатами.

Затворниця міцно тримала дівчину за руки, а та благала відпустити її, бо не розуміла ненависті цієї жінки. Тоді лахмітниця розказала їй свою історію про дочку і показала рожевий черевичок, єдине, що у неї було від дитини.

Циганка вийняла з ладанки черевичок, такий точнісінько, як і перший. До нього був прив’язаний клапоть пергаменту, на якому було написано такий вірш: Як ще такий у тебе є, Руками ненька обів’є.

 Ми безсилі описати цю зустріч. Мати і дочка зустрілись, знайшли одна одну. Їх розділяли мури і ґрати. Лахмітниця розбила грати важким каменем, а дроти відігнула голими руками.

Розчистивши в такий спосіб шлях, на що їй було потрібно не більш однієї хвилини, вона схопила свою доньку за стан і втягла до комірки.

Вона говорила доньці безліч безладних, пестливих слів.

Через деякий час долинув брязкіт зброї і тупіт коней. Це йшли за Есмеральдою.

Мати сховала свою доньку у комірчині, та стрільці виявили її.

Вона благала стрільців, розповіла їм про своє життя, про знайдену доньку. Не один тюремник витирав сльози. Та вони не могли нічого вдіяти: наказ короля.

Кат і сторожа ввійшли до комірчини. Мати не чинила їм опору.

Вона лише підповзла до доньки і, в нестямі обхопивши її, затулила своїм тілом. Кат поволік з комірчини молоду дівчину, в яку вчепилася непритомна мати.

Вже сходило сонце, і на майдані зібрався числений натовп.

Коли на шию циганки наділи зашморг, кат розімкнув руки матері.

Він уже збирався піднятися на щабель драбини. У цю мить мати, як звір, кинулася на нього, солдати ледве вирвали його з рук затворниці. Її грубо відштовхнули. Голова її тяжко впала на брук.

Мати була мертвою.

 

ІІ La creatura bella bianco vestita 

Коли Квазімодо побачив, що келія спорожніла, що циганки немає, що поки він її захищав, її вкрали, він схопився обома руками за волосся і затупотів від несподіванки і горя. Він по всій церкві розшукував дівчину. Він двадцять, сто разів оббіг Собор вздовж і впоперек, зверху до низу — марно, її ніде не було. Собор знову спорожнів і поринув у тишу. Стрільці його залишили, щоб улаштувати облаву на чаклунку в Сіте.

Дзвонар пригадав про ключі від сходів, які вели до келії, їх мав Клод. Він пригадав нічний замах. Горбаня гнітило почуття скорботи. Він не говорив ні слова; лише зрідка бурхливе ридання потрясало його тіло, але то було ридання без сліз, подібне до безшумно спалахуючих блискавиць.

У ту хвилину, коли його думка зосередилася на священникові, арки Собору освітилися вранішньою зорею, і він побачив постать на верхньому ярусі. Це був архідиякон.

Клод Фролло пройшов над самим Квазімодо, не помітивши його. Горбань пішов за ним.

Дзвонар піднявся баштовими сходами. Його цікавило, для чого ними йде архідиякон. Бідолаха не знав, що він зробить, що скаже, чого хоче. Він був сповнений водночас і люті, і страху. У його серці зіткнулися архідиякон і циганка.

Він побачив те, на що дивився архідиякон. На шибеницю на Гревському майдані. Якийсь чоловік ніс щось біле, а за ним волочилося щось чорне. Те біле була жінка — молода дівчина у білому одязі; на шию дівчини було накинуто зашморг. Квазімодо пізнав її.

Це була Есмеральда.

Коли чоловік відштовхнув драбину і по тілу циганки пробігли страшні судороги, литвотне обличчя священика викривив диявольський регіт. Квазімодо не чув цього реготу, він його лишебачив.

Дзвонар скинув архідиякона у безодню, над якою нахилився Клод. Його можна було ще врятувати, бо він тримався за жолоб і висів над цією безоднею. Глухий не дивився на нього. Він не відривав погляду від того єдиного на світі, що в цю мить існувало для нього; і сльози невпинним потоком тихо струменіли з його єдиного ока, яке до цього часу пролило лише одну сльозу.

Між тим, архідиякон знемагав. Квазімодо випустив жолоб і архідиякон упав.

Квазімодо дивився, як він падав.

Дзвонар перевів свій погляд на циганку, потім знову вниз на тіло архідиякона, і промовив з риданням, що сколихнуло його груди:

— Ось усе, що я любив.

 

ІІІ Одруження Феба 

Надвечір знайшли труп архідиякона, Квазімодо зник з Собору богоматері.

Ця пригода викликала багато розмов. Ніхто не мав сумніву в тому, що настав час, коли в силу їх умови, Квазімодо, тобто диявол, мав забрати з собою Клода Фролло, тобто чаклуна.

Ось чому архідиякона не було поховано в освяченій землі.

Щодо П’єра Гренгуара, то йому вдалося врятувати кізку і добитися успіху як драматургу.

Феб де Шатопер скінчив трагічно. Він одружився.

 

ІV Одруження Квазімодо 

Ми щойно згадували про те, що Квазімодо зник із Собору богоматері в день смерті циганки і архідиякона. І справді, його вже більше ніхто не бачив, ніхто не знав, що з ним сталося.

У ніч після страти Есмеральди, помічники ката зняли її труп із шибениці і віднесли його, згідно звичаю, у склеп Монфокона.

Що ж до таємничого зникнення Квазімодо, то ось усе, про що нам пощастило дізнатися.

Приблизно через півтора-два роки після подій, які завершили цю історію, у склепі знайшли два скелети, з яких один стискав другий у своїх обіймах. Один скелет був жіночий. На ньому збереглося кілька клаптиків тканини, вона була білою, а на шиї була невеличка шовкова ладанка, відкрита і порожня. Другий скелет був чоловічий. Помітили, що спинний хребет його був викривлений, голова глибоко сиділа між лопаток і одна нога була коротша за другу. Його шийні хребці не були пошкоджені, і це свідчило про те, що він не був повішений. Отже, людина ця прийшла сюди сама і тут померла. Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обіймав, він розсипався на порох.

 

• < Попередня
• Наступна >