Шістдесятники в українській літературі. Новаторство поезії І.Драча. Своєрідність форми та змісту
- Деталі
- Категорія: Статті з історії української літератури
- Останнє оновлення: 05 липня 2020
- Автор: admin
Шістдесятниками вважаються молоде покоління митців 60-х років XX століття, сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму.
До найвідоміших представників у літературі належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Драч, прозаїки Григір Тютюнник, Валерій Шевчук та інші. Якраз в цей період було взято курс на десталінізацію і засудження культу Сталіна.
Характерними рисами шістдесятництва є поєднання традицій і новаторства, відстоювання свободи митця, естетична незалежність, самобутність; заперечення соцреалізму власною творчістю і витончений інтелектуалізм, естетизм. Івана Драча вважають поетом-новатором, адже його творчість сповнена прихованої багатозначності, зокрема однією з характерних ознак є поєднання фантастичного і реального. Крім того, його називають один з найяскравіших шістдесятників.
За словами критиків, творчість Драча є "поезією запитань, а не відповідей". Новаторство його полягає у сміливому введенні наукової лексики в мову вірша, у поєднанні в цілісному образному різних бачень - прадавнє народнопоетичне й сучасне «науково-художнє» розуміння. Він вважав, що справжнє мистецтво започатковується на народній основі і так досягає загальнолюдського значення. Тому не випадково, наприклад, сільські майстрині уподібнювалися до митців («Ван-Гоги в спідницях» з його вірша «Балада про Сар'янів та Ван Гогів»). У своїх віршах він розкривав притаманне українцям відчуття прекрасного, що є не лише у пісні, а й у реальному житті, у предметах, які ми постійно використовуємо і бачимо. У своїх творах хату він визначав як основу національної справжності, порівнюючи з містом, яке змушують бути носієм чужої культури. Він любив місто, проте писав про зникнення його справжньої атмосфери, зникнення його як духовного центру національного життя. Він осучаснює сюжети своїх балад, сміливо вводить у них реалії побуту (наприклад, каже про наслідки науково-технічної революції у «Баладі ДНК»).
У «Баладі про соняшник» автор вводить побутову конкретику і вводить одночасно відкриття краси у звичному нам житті. Ще на початку балади вводиться соняшник, звичний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, що зазнає метаморфоз. Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реальні предмети стають символами. Водночас образ сонця набуває метафоричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайного сільського дядька. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість перетворює у витвори мистецтва.