Іван Багряний — людина з душею поета й митця

«Незвичайно високе чоло, над ним хвацький, буйний парубоцький чуб — риси інтелектуала й поета. А випнуті щелепи під тим чолом, випнуте підборіддя — ніби бульдог, готовий схопити ворога в мертвому закусі й тримати, — цілеспрямованість і воля, може, навіть жорстокість або принаймні нещадність — риси політичного діяча, який мусить не знати жалісности й сентиментальности», — так писав про Івана Багряного Юрій Шерех. А ми знаємо, що доля йому вділила лише 56 років, наповнених поневіряннями, таборами й заборонами. Однак, незважаючи на це, письменник, політичний лідер, організатор, ідеолог і незмінний керівник потужної української партії в еміграції Іван Багряний зміг показати світові велич українського народу.

У літературний світ Іван Багряний, він же Лозов'яга, увійшов як автор поезій, що почали з'являтися друком у виданнях «Глобус», «Червоний шлях», «Всесвіт», «Гарт», «Плужанин», «Кіно» і «Життя й революція», починаючи з 1926 року. Письменник належав до київської групи молодих письменників «МАРС». У 1927 році Іван Багряний надрукував поему «Монголія» і першу збірку поезій «До меж заказаних». Збірка привернула до себе увагу людей із мистецьких кіл. Тематично вона була смілива й різноманітна — від ніжної лірики до гострої сатири, від захоплень природою до філософських роздумів. У 1929 році вийшла окремою книжкою його поема «Аве Марія», у 1930 році — віршований історичний роман «Скелька». У1931 році побачили світ його перші прозові твори — збірка оповідань «Крокви над табором».

Відтоді й починаються його клопоти з КП(б)У і політичною поліцією ГПУ. Цензура не пропустила до друку нову збірку поезій «У поті чола», а згодом і роман «Марево». У 1932 році Іван Багряний був заарештований, у 1933 році засуджений до 5 років концентраційних таборів на Далекому Сході. Пізніше він згадував, що йому закидали ідейну й організаційну належність до шумськізму-хвильовизму, участь і керівництво молодечою студентською антирадянською організацією. Його твори були заборонені та зникли з полиць крамниць і бібліотек. У 1936 році письменник утікає з концтабору й два роки перебуває між українськими поселенцями Зеленого Клину (Приамурська область), мандруючи з місця на місце. Ці переживання пізніше стали основою сюжету його повісті «Тигролови». У 1938 році Іван Багряний вирішив відвідати Україну, де знову потрапив до в'язниці. На щастя, у 1939 році «розвінчували» М. Єжова і його звільнили як «безпідставно засудженого». Він оселився в Охтирці, де працював малярем і декоратором.

За німецької окупації Іван Багряний перебував в Охтирці, а згодом у Харкові. На життя заробляв малярством і пером, співпрацюючи з українською пресою. У Харкові запізнався з оунівським підпіллям фракції С. Бандери. За даними Лева Шанковського, він працював у ділянці пропаганди й був автором статей і летючок. На жаль, досі не ідентифіковано жодних його підпільних писань. Коли взимку 1942    року Радянська армія на короткий час зайняла Харків, він сховався у знайомих і був свідком розправи НКВС з активними українцями.

Коли радянсько-німецький фронт почав просуватися на захід, Іван Багряний подався на захід разом з іншими втікачами, які не хотіли залишатися У СРСР. У 1943 він опинився у Львові, а коли фронт підкотився під Тернопіль і Броди, переїхав у Підкарпаття, де найдовше пробув у Стрию. У Львові письменник поринув у літературне життя міста, яке збагатилося втікачами з усієї України. Для нього було надзвичайно цікаве українське культурне життя поза межами російської тиранії, хоч бідне, але вільне. Тож він зав'язував нові знайомства, брав участь у товариських зустрічах, розмовах і дискусіях. Поряд із тим готував до друку роман «Звіролови» (перевиданий в еміграції під назвою «Тигролови»), що побачив світ у Львові з датою 1944. Роман відразу мав великий успіх. Незважаючи нате, що він гарно написаний і його без вагань можна зарахувати до найкращих пригодницьких творів світової літератури, він був на часі.

Тодішній український читач неначе чекав на такий твір, був до нього підготовлений. «Вісник» під редакцією Д. Донцова роками проповідував сильну вольову людину, яка переборює всі труднощі й невтомно прямує до своєї мети. Проте «вісниківці» не були спроможні створити літературний твір, який би подав зразок такої людини для широкого кола читачів. І тут несподівано Іван Багряний дав Україні і світу твір «Звіролови» з такою українською людиною — непокірною, невгамовною, витривалою, мужньою, як головний персонаж Григорій Многогрішний. Однак ця людина була інша від «вісниківського» коду. Вона не була якимсь абстрактним суперменом, а мала звичайні людські почуття, була моральною й етичною. Головні події роману відбувалися в «екзотичному» для українського читача оточенні — серед українських поселенців Приамур'я, де збереглося традиційне українське життя в лісах, але було багато й незвичайного, наприклад, полювання на тигрів.

У1946 році Іван Багряний зауважував: «Моє відношення до большевизму та більшовицького (окупаційного для України) режиму визначилося досить рано. Головну роль виконала тут доля близьких мені, політично активних людей, які приймали участь у революції, як в соціальній, так і в національно-визвольній». У1920 році чекісти закатували його однорукого діда та його сина, який був в армії УНР. Другого дядька загнали на Соловки, де він і загинув. Двох старших братів ВИК розстріляла у 1922 році за діяльність у партії «боротьбистів». Жорстокими були також переслідування рідні по лінії матері, бо не були учасниками більшовицького руху.

Незважаючи на активну політичну діяльність і хвороби, найважливішим доробком життя Івана Багряного є його літературна творчість, зокрема проза. У 1948 році автор видав повість «Розгром», а двома роки пізніше — роман «Сад Гетсиманський». Тематика цього роману — радянський терор і тюрми за часів М. Єжова. Його уважають вершиною творчості письменника. Та найбільший успіх мав роман «Тигролови». У 1953 році вийшла друком повість «Огненне коло» про розгром дивізії «Галичина» під Бродами, у 1957 році роман «Маруся Богуславка» про життя молодих людей у «кліщах» радянської системи. Уже після смерті Івана Багряного вийшов друком роман «Людина біжить над прірвою» у 1965 році. В еміграції письменник продовжував писати поезії і у 1946 році видав збірку поезій «Золотий бумеранг», у 1956 році сатиричну поезію «Антон Біда — герой труда». Він також написав два драматичні твори — «Морітурі» (1947) і «Генерал» (1947)-

Іван Багряний ніколи не мав задовільних умов для систематичної літературної роботи і міг лише час від часу братися до неї. Майже все в нього написано буквально на коліні. Якщо в першому періоді літературної біографії причиною того були арешти, тюрми, заслання й поневіряння, то вже в еміграції всі свої сили віддавав політиці.

Використані джерела

1. Вижити й розповісти світові [Електронний ресурс] // Українське життя в Севастополі.

2. Іван Багряний про щастя [Електронний ресурс]

3. Штендера Є. Іван Багряний [Електронний ресурс].

• < Попередня
• Наступна >