Breadcrumbs

Ви тут: HomeСтатті Творча біографія Тараса Шевченка-художника

Творча біографія Тараса Шевченка-художника

Людмила Миколаївна Бойко, учитель української мови та літератури, Канівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 Черкаської області

Творча біографія Тараса Шевченка-художника

Талант Шевченка був вельми різноманітний: він – геніальний поет, один з найбільших народних поетів, яких знає історія всесвітньої літератури… Одночасно Шевченко – великий український народний і національний художник – живописець, офортист, майстер рисунка, акварелі й сепії та перший український мистецтвознавець, погляди якого зберігають свою силу і в наш час.

В. І Касіян

Творча біографія Тараса Шевченка як художника починається задовго до 22 квітня 1838 року – великого дня в його житті, дня звільнення з кріпацтва і вступу до Академії художеств.

Любов до малювання, до мистецтва проявилася у Тараса ще в дитинстві. Вона допомогла йому стійко переносити і деспотизм учителів-дячків, і труднощі роботи в майстерні Ширяєва, а пізніше – з успіхом опановувати професіональну майстерність художника в Академії художеств.

Блукання від богомаза до богомаза ні до чого не привело. Тарас повернувся у своє рідне село з тим, щоб пасти громадську отару. Та незабаром грамотний приглянувся панському управителеві, і Шевченко потрапив спочатку в кухарчуки на кухню, а потім опинився в козачках у пана П. Енгельгардта, хоча був зарахований у його двірню як «кімнатний живописець». Це хоч і приголомшило хлопцеву надію стати «хоч абияким маляром», але не викорінило її: «вона зріла йому на обрії життя, миготіла десь – хоч далеко-предалеко, так далеко, що хлопець не спроможен був сказати собі, де вона зоріє.

У таких людей, як Тарас, хоч би як вони не корилися, хоч би як не підлягали волі гнобителів людського життя і духу, довіку не зникне та підойма до світу і волі, якою наділила їх природа. Природа – се сам Бог! В які пута її не муруй, а вона змагатиметься за своє право людське – і до останньої спромоги протестуватиме за право жити по власній волі, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю інших». [3; 62] Тож і не вийшло з Т. Шевченка козачка, який повинен був годинами тихо сидіти в кутку передпокою і чекати, поки не знадобиться панові люлька чи вогонь.

Тарас не тільки потай перемальовував картини в панських покоях, а й собі збирав колекцію малюнків. Їх було вже чимало, і вони, спокушаючи, не давали спокою його молодій душі. Як тільки траплялася хоч трохи вільна часина, Тарас «кидав свої, часом недочищені, сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов у сад і там на деревах і на кущах розвішував свою колекцію, любувався з своєї галереї малюнків…»[3; 62]

Коли Тарасові минуло 18 літ, «Енгельгардт згодився віддати його знов до маляра в науку і законтрактував його на чотири роки до петербурзького маляра Ширяєва».[3; 71] Тож до вступу в Академію художеств Шевченко одержав певну професіональну художню підготовку в цього цехового майстра. Ширяєв був дуже відомий декоратор в Петербурзі. У його майстерні працювали непогані майстри декору, які «виконували великі і відповідальні замовлення, робили розписи в приватних будинках, урядових установах, театрах». Уже в перші роки перебування в майстерні Ширяєва Тарас пробує свої сили у самостійній праці з натури. Про це свідчать акварельні портрети «Енгельгардт» та «Невідома жінка».

0001

Погруддя жінки. Папір, італійський олівець (47,5 × 38). [Вільно]. 1830. Копія з невідомого оригіналу.

Справа під рисунком поверх стертого напису, в якому, за даними Харківського інституту науково-судової експертизи від 10.II 1941 p., прочитується: R: V.. N.. Григорьевъ, — напис олівцем: 1830 — Года Рисовалъ Тарасъ Шевченко. Весь напис, і особливо слово «Шевченко», нагадує його автограф. Зліва внизу чорнилом авторський напис: На память Александру || Ивановичу Уварову || Т: Шевченко. Внизу нерозбірливий напис олівцем.

Про родину Уварових Т. Г. Шевченко згадує у повісті «Художник»: «Праздник встретил я в семействе Уваровых. Не подумайте — графов. Боже сохрани, мы еще так высоко не летаем. Это простое, скромное, купеческое семейство, но такое доброе, милое, гармоничное, что дай бог, чтобы все семейства на свете были таковы. Я принят у них как самый близкий, родной. Карл Павлович тоже их нередко посещает» (т. IV цього видання, стор. 169, 175, 176; т. V, стор. 176, 177, 182).

В літературі зустрічається під назвою «Жіноча голівка» («Каталог малярської творчості Т. Г. Шевченка, експонованої в Галереї», X., 1934, стор. 14, № 4, та інші джерела).

І. Л. Балясний вважає (без належних підстав), що цей рисунок зроблено «з погруддевої гіпсової скульптури жінки» («Шевченко-художник», зб. «Великий поет-революціонер», Одеса, 1939, стор. 221). Цю ж помилку повторює Л. Хінкулов у монографії «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1957, стор. 30).

Попередні місця збереження: власність О. І. Уварова, Д. І. Толстого, РМ, ІТШ, ГКШ.

Майстерня Ширяєва стала особливо відомою в 1836 році після здійснення розпису стін і плафонів Великого театру в Петербурзі. Чимала частина цього декоративного живопису була виконана саме Тарасом Шевченком, в той час уже значним рисувальником.[2; 7]

На цей же час припадає зустріч в Літньому саду Тараса з Іваном Сошенком, земляком, молодим академістом, який став незабаром близьким другом художника-кріпака. В автобіографії Шевченко каже, що, «не вважаючи на увесь гніт троїстого генія Ширяєва, я в ясні ночі весняні бігав в Літній сад малювати списки з статуй і в один з таких сеансів познайомився з художником Сошенком».[3; 75] А Сошенко познайомив Шевченка з українським письменником Євгеном Гребінкою і конференц-секретарем Академії художеств В. Григоровичем, з російським художником О. Венеціановим, а пізніше – із знаменитим художником Карлом Брюлловим. Після знайомства з Шевченком Брюллов вживає особливо енергійних заходів для звільнення його з кріпацтва.

«Переговори з Енгельгардтом, в яких брали участь О. Венеціанов, К. Брюллов, І. Сошенко, велись давно, ще 1837 року, але довгий час не давали своїх наслідків, поки, нарешті, поміщик не погодився «відпустити» Шевченка за 2500 карбованців». [2; 10] Тоді К. Брюллов написав із В. А. Жуковського портрет, який потім розіграли в лотерею, а на виручені гроші був викуплений Тарас.

«І так Шевченко розкутий! Шевченко не крепак! Шевченко на волі!

З Моринець у Вільну, у Варшаву, у Петербург – от який довгий шлях мусив Тарас зміряти на своїм парубочім віку, доки вийшов на волю!»[3; 88]

Наступного ж дня, 23 квітня 1838 року, після свого звільнення від кріпацтва Шевченко почав відвідувати класи Академії художеств і майстерню К. Брюллова і незабаром став улюбленим учнем прославленого живописця.

Тільки тепер зміг Шевченко з усією пристрастю і захопленням віддатися улюбленій праці, зазнати радощів повної свободи і незалежності. «…Учуся, нікому не кланяюсь…Велике щастя бути вільною людиною». [2; 10] Тарас наполегливо працює, не пропускаючи жодного заняття, і Товариство заохочення художників призначає йому утримання в сумі 30 карбованців на місяць. Через рік за успіхи з рисунка він був нагороджений срібною медаллю і першим переведений в натурний клас за роботу «Боєць». Похвалу Ради Академії і срібну медаль 2-го достоїнства одержав за першу картину маслом «Сирітка-хлопчик під тином ділиться милостинею з собакою».

У подальших своїх роботах Тарас Шевченко відходить від академічних вимог, і прагне зображувати те, що йому було близьке і зрозуміле. Це не сподобалось професорам Академії, тож за свої талановиті роботи він перестав одержувати заохочення та медалі. «Впродовж усього навчання в Академії Тарас належав до числа її перших учнів, він з успіхом засвоює одну з її основних вимог – оволодіння майстерністю малюнка.

Художник Шевченко твердо стає на шлях створення реалістичної жанрової картини. Його праці цих років: «Циганка-ворожка» (акварель, 1841р.), «Катерина» (масло, 1842р.), «Селянська родина» (масло, 1843р.), офорти з серії «Живописна Україна» (1844р.), дедалі ясніше говорять про те, що Шевченко бачив своє покликання у створенні картин, які зображують побут, звичаї, історичне минуле українського народу».[2; 12]

Як в образотворчому, так і в поетичному мистецтві Тараса Григоровича провідним було правдиве зображення дійсності, життя народу, його визвольної боротьби.

У 1840 році виходить з друку перша невеличка поетична збірка Шевченка «Кобзар», схвально зустрінута передовою громадськістю.

Зміст творів Шевченка-художника завжди перекликається із змістом його поетичних творів.

У 1841 році Тараса нагородили «за успіхи в художестві» третьою і останньою (срібною) медаллю в Академії за картину «Циганка, яка ворожить дівчині».

0032

Циганка-ворожка. Папір, акварель (26,5 × 20,7). [Пб.]. [Н. п. IX] 1841. Справа внизу аквареллю дата і підпис автора: 1841. Шевченко. Внизу на паспарту витиснено бронзованими буквами: Т. Schevchenko.

26 вересня 1841 р. рада Академії художеств втретє нагородила срібною медаллю другого ступеня «За успехи в художестве, доказанные представленными работами по живописи исторической и портретной» Тараса Шевченка за картину, изо-/17/бражающую цыганку...» («Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах», К., 1950. стор. 71, № 16).

В 1841 p. ця картина була на академічній виставці в Петербурзі, про що згадує в листі до Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ’яненко: «...читав у Литературной газете, що ваша дівчина, що через тин ворожила у циганки, продалась, та й зрадовався, бо я так і надіявся» (лист від 22 листопада 1841 p., «Киевская старина», К., 1900, сентябрь, стор. 298).

В. Толбін зазначає, що картину Шевченка, яку він називає «Цыганенок», придбав з виставки тодішній комендант Петропавловської кріпості І. М. Скобелєв.

Оцінка робіт Шевченка, представлених на річній академічній виставці 1841 p., дана Ромуальдом Подбереським («Tygodnik Petersburski», СПб., 1842, № 36).

В літературі зустрічається під назвами «Цыганенок» (В. В. Толбин, Ученики Брюллова, «Иллюстрация», 1861, № 180, стор. 75), «Цыганка» (А. Я. Конисский, Жизнь украинского поэта Тараса Григорьевича Шевченко, Одесса, 1898, стор. 169 та ін.), «Циганка, що ворожить руській дівчині» (В. Щурат, З життя і творчості Шевченка, Львів, 1914, стор. 8), «Цыганка, гадающая малороссиянке» (И. Айзеншток, Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко, «Литературное наследство», М., 1935, № 19 — 20, стор. 429), «Циганка гадає дівчині» (М. Г. Бурачек, Великий народний художник, Х., 1939, стор. 16 та ін.) та «Девушка гадает у цыганки» (І. Балясний, «Живописная Украина», Альманах Шевченкові, Одеса, 1940, стор. 162).

В окремих джерелах малюнок помилково датований 1840 р. (В. В. Толбін, Ученики Брюллова, ж. «Иллюстрация», 1861; О. Сластьон, Малюнки Тараса Шевченка, вип. І, Пб., 1911, стор. 4 та ін.) та 1846 р. (під репродукцією, вміщеною в журн. «Малярство та скульптура», К., 1938, № 3, стор. 13), а також невірно визначено техніку виконання (олія).

Попередні місця збереження: власність І. М. Скобелєва, збірка К. Т. Солдатьонкова, Державний музей образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна в Москві, ГКШ, ЦМШ.

1939 р. експонувалася на Республіканській ювілейній шевченківській виставці в Києві (Каталог, № 113).

Після 14 років розлуки Тарас побачився з братами і сестрами, приїхавши в свою рідну Кирилівку в 1843 році. Скільки років він рвався до колишнього «раю»! А проте «скрізь по Україні він бачив «пекло»; да таке ще пекло, що «українським полупанком можна здивувати Данта старого». Тарас бачив, що скрізь по колишньому «раю» мовчать люде, «забиті в кайдани»; бачив, що «розпинають вдову за подушне», а «сину, єдину дитину, кують і в військо віддають». Бачив скрізь по Україні, що «під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне».

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.[6; 208]

Кріпацтво серпом різало його серце. Так щиро , так глибоко любити свій народ, як Шевченко любив, і дивитися, як той народ мордують – о, се велика мука». І не було на Україні куточка, де б можна було сховатися Тарасові так, щоб бути з людьми і не бачити того лиха, що огнем пекло його душу»[3; 142]

«Шевченко побував і на лівобережжі, і на правобережжі України – на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, в місцях колишньої Запорозької Січі – на Хортиці, - «скрізь був і все плакав».[1; 27]

Зимою 1844 року Шевченко, тоді ще учень Петербурзької художньої академії, приступив до виконання задуманої ним серії офортів задля «Живописної України» на теми з історії України, українського побуту і пейзажу.

«Заходився оце, вернувшися в Пітер, - писав він згодом Я. Кухаренкові, - гравировать и издавать в картинах остатки нашої України».[1; 53]

На гроші, виручені від видання, Шевченко мав намір викупити з кріпацтва своїх братів і сестер з їх сім`ями. І не тільки. Роботу над «Живописною Україною» розглядав як свій громадянський патріотичний обов`язок. «Якби мені бог поміг докінчить те, що я тепер зачав, то тойді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене, мізерного», - писав він 23 вересня 1844 року в одному з листів.[1; 53]

«Живописна Україна» була задумана Тарасом Григоровичем як художнє періодичне видання. Вона мала виходити окремими випусками, по три естампи в кожному, чотири рази на рік. Один раз на рік мав видаватися пояснювальний текст до річного комплекту. Про мету і план видання говориться в багатьох шевченківських документах і листах».[1; 6]

План «Живописної України» найбільш докладно поданий в оголошенні, опублікованому в газеті «Северная пчела».

«Сюди увійдуть, - читаємо в оголошенні, - малюнки з таких предметів:

1) Краєвиди Південної Росії, примітні красою своєю або історичними подіями. Усе,що час пощадив від цілковитого знищення: руїни замків, храми, укріплення, кургани – знайдуть тут собі місце.

2) Народний побут нинішнього часу, обряди, звичаї, повір`я, зміст народних пісень і казок.

3) Найважливіші події, відомі з побутописання Південної Росії, починаючи від заснування Києва, які мали вплив на долю жителів цього краю».

Основою для роботи над цією серією послужили малюнки і ескізи, зроблені Шевченком під час поїздки по Україні. Його рішення виконати задуману серію в офорті було для свого часу сміливим і новим, тому що в Академії художеств, де у цей час панувала класична різцева гравюра, практично офортом не займались, і Шевченкові доводилось цією новою для себе справою займатися майже самостійно. Вивчаючи техніку офорту, він звернувся до Рембрандта, бо його творчість найбільше відповідала прагненню Шевченка до реалізму. Захоплення цим видатним художником-реалістом проявилось ще раніше, в перших учнівських працях Шевченка, в його любові до контрастів світла і тіні. Особливо помітно це в його автопортреті із свічкою (рисунок 40-х років, який не дійшов до нас), відтвореному в офорті у 1860 році.

Отже, Шевченко задумав показати в різних жанрах образотворчого мистецтва – в історичних і жанрових картинах, історичних , архітектурних і ліричних пейзажах – минуле й сучасне свого народу, красу рідного краю. Цей задум вражає не лише своєю широтою, а насамперед ідейною глибиною і зрілістю поглядів молодого художника, патріотичним прагненням розкрити історичну долю народу, показати його волелюбність і героїчну боротьбу проти гнобителів, розповісти про його життя і побут».[1; 7]

«Живописна Україна» Шевченка – це правдива, схвильована розповідь художника-патріота. Проте йому не вдалося повністю здійснити свій великий задум. Він спромігся видати лише два випуски «Живописної України», які вийшли наприкінці 1844 року. У кожному випуску було по три естампи. Історичне минуле представлене тут офортом «Дари в Чигирині 1649 року», сучасний Шевченкові народний побут і фольклор – естампами «Судня рада», «Старости» та «Казка», природа і стародавня архітектура України – пейзажами «У Києві» та «Видубецький монастир у Києві». Чотири офорти супроводжуються текстом, награвірованим Шевченком під зображенням безпосередньо на дошці.

Зупинимось на характеристиці цих офортів.

Історична композиція «Дари в Чигирині 1649 року» свідчить, як глибоко Шевченко зрозумів цю історичну подію і обстановку, в якій вона відбувалася. Образ Богдана Хмельницького цікавив митця все життя, але трактував він його по-різному. Про Богдана Хмельницького як про видатного політичного діяча і полководця Тарас Григорович висловлюється суперечливо в цілому ряді літературних творів ( «Гайдамаки», «Никита Гайдай», «Великий льох» та ін.). У малярському ж доробку цей образ подається лише в позитивному плані.

91

Дари в Чигрині 1649 року. Папір, офорт, 19,6 × 27,1

Під зображенням зліва підпис автора і дата: Т.Шевченко 1844. Посередині назва: Дары || въ Чигрыни 1649 року. Зліва від назви — пояснювальний текст Шевченка до офорта: Изъ Царяграда, изъ Варшавы и Москвы, прыбували послы зъ великими дарами еднать Богдана и народъ Украинскій уже вольный и сильный. Султанъ, окроме великого скарбу приславъ Богданови червоный оксамитовый жупанъ на горностаевій хутри шталтъ княжой — порфиры, булаву и шаблю, одначе рада (опрыче Славного лыцаря Богуна) присудыла еднать Царя Московського. Справа від назви цей же текст повторено французькою мовою. У листі до О. М. Бодянського від 6-7.V 1844 р. Шевченко цей же офорт називає «Дари Богданові і українському народові» .

Офортна дошка належала К. Свідзінському, а після 1855 р. знаходилась в бібліотеці Красінських у Варшаві. Сучасне місцезнаходження офортної дошки не встановлено.

Не менш цікавий офорт «Судня рада», в основі якого лежить гострий соціально-викривальний мотив. Тут Шевченко зображує сільський сход, який, за народним звичаєм, має розв`язати суперечку між односельцями. Селян судять їм рівні – такі ж селяни. Тарас Шевченко протиставляє цей справедливий, привселюдний народний суд судові царському, поміщицькому, чиновницькому.

«З глибокою шаною до носіїв народної правди й честі змальовує художник трьох стариків-суддів.

Але за рогом хати бачимо чоловіка, одягненого не по-селянському. Не важко здогадатися, що цей персонаж – писар, сільська п`явка, хабарник і п`яниця, який наживається з неписьменності й затурканості кріпаків. Тож викривна тема Шевченкового офорта: ось він, «представник влади», продажний вершитель селянської долі». [1; 16]

0093

Судня рада

Папір, офорт 19 × 26,1; 26,1 × 32,1; (42,5 × 63,5).

Під зображенням зліва дата і підпис автора: 1844. Т.Шевченко.

Посередині назва: СУДНЯ РАДА. Зліва від неї пояснювальний текст Шевченка до офорта: Отаманъ сбира насело громаду колы що трапиця незвичайне на раду и судъ, коло оранды або на майдани, громада, порадывше и посудывше добре и давше миръ ворогамъ чито кару, розходыця пьючи почарци позвовои. Справа від назви — цей же текст, повторений французькою мовою.

Офортна дошка зберігається в Київському державному музеї Т.Г.Шевченка АН України.

Офорт «Старости» - ще одна жанрова картинка з життя українського селянства. На ньому ми бачимо сцену сватання. Дія відбувається в селянській хаті. Наречена пов`язала старостам рушники і подає на тарілці своєму зарученому хустку. Вся сцена сповнена урочистості, глибокої людяності й теплоти.

Та Шевченка цікавить не сам обряд, а висока мораль простого люду. Тема сім`ї і шлюбу глибоко хвилювала художника. Він вводить глядача в світ високих, благородних почуттів, властивих простому українському народові.

… За старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люди з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором…[6; 275]

Шевченко немовби протиставляє високу мораль трудящого люду розтлінній моралі панівних класів дворянсько-поміщицького суспільства. Разом з тим сюжет офорта сприймається як протест проти насильственного одруження «з волі пана», що було звичайним явищем на селі за часів кріпацтва.[1; 14]

Шевченко не раз звертався до цієї теми і в прозі, і в драматургії, і в поезії, де викривав гнилу, фальшиву мораль багатіїв, у середовищі яких шлюб із розрахунку – явище звичайне, а кохання є предметом купівлі й продажу. Подібні жанрові картини зустрічаються і в поетичній творчості Шевченка. У баладі «Тополя» - ворожіння, у поемі «Мар`яна-черниця» - сцена з приданим, у драмі «Назар Стодоля», поемах «Княжна», «Петрусь», «Наймичка», повісті «Княжна» та ін.

0095

Старости

Папір, офорт 18 × 25,6; 23,8 × 29,9; (26,8 × 35,2)

Під зображенням зліва підпис автора і дата: Шевченко 1844.

Посередині назва: СТАРΩСТЫ, нижче — ця ж назва, повторена французькою мовою. Зліва від неї — пояснювальний текст Шевченка до офорта: Покохавшись лито чито два парубокъ здивчиною, роспизнавше и уподобавше одно другого, парубокъ додивчининого батька и матери посыла Старостивъ, людей добромовыхъ и натаку ричъ дотепныхъ; коли батько й маты побласловлять, то дивчина перевязавше старостамъ рушники черезъ плечи, подае зарученому своему на тарильци, або крамну, або самодильну хустку. Справа від назви — цей же текст, повторений французькою мовою.

Офортна дошка зберігається в Київському державному музеї Т.Г.Шевченка АН України.

Український фольклор представлений офортом «Казка». Він побудований на сюжеті, що часто зустрічається в народній творчості, - Солдат обдурив Смерть. Сцена розмови Солдата зі Смертю набула в офорті жанрового характеру. Смерть з косою в руці одягнена в українське жіноче вбрання: на ній намітка, плахта і фартух. Безногий Солдат частує її тютюном. Цілком казковий сюжет. Але на реальному характерному українському пейзажі: старій хатині під деревами, вітрякові. Тож автор приховав їдку сатиру на миколаївську солдатчину. Перед нами не ілюстрація до казки, а страшна своєю життєвою правдою картина: покаліченого царською службою солдата, який, нарешті, повертається додому, на околиці рідного села чекає смерть.[1; 18]

Образ миколаївської солдатчини, страшного соціального лиха, від якого терпіло закріпачене село, часто постає і в літературних творах Шевченка.

Офорт «Казка» створив Тарас Шевченко в 1844 року, тобто разом з поемами «Сова», «Сон», «Кавказ», пізніше напише поему «Москалеву криницю».

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий:

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив![7; 290]

 

0096

 

Казка

Папір, офорт 21,6 × 17,7; 25,4 × 20,2; (36,2 × 42)

Справа внизу на зображенні автограф і дата: Шевченко || 1844. Посередині назва: КАЗКА. Нижче неї — пояснювальний текст Шевченка до офорта: А видкиля и куди богъ несе Господа москалю? и де таки табачку бралы: чи несчимиричкою часомъ?! бо мы васъ знаемо пиддобрики!!! ...Изъ самой расЂи идемъ на тотъ свЂтъ судариня смерть... а табачок истинно Лубенскій...

Офортна дошка належала К. Свідзінському, а після 1855 р. знаходилась в бібліотеці Красінських у Варшаві. Сучасне місцезнаходження офортної дошки не встановлено.

Два пейзажні офорти «Живописної України» - «Видубецький монастир у Києві» та «У Києві» - свідчать не лише про безмежну любов Шевченка до батьківщини, до її чарівної природи, а й про його високу майстерність пейзажиста. Це перші завершені пейзажі, виконані художником з натури.

Під час подорожі по України в1843 році Шевченко вперше поглянув на рідну природу очима художника.

В офорті «Видубецький монастир у Києві» Шевченко показує одну з найцікавіших пам`яток древньоруського зодчества на Україні – Михайлівську церкву Видубецького монастиря, збудовану в XІ столітті. Старовинна церква, оточена густими деревами, притулилася до прибережних дніпровських горбів. Ліворуч видно річку, човни. [1; 20]

Органічний зв`язок з природою, з навколишнім пейзажем – найхарактерніша риса української національної архітектури.

0097

Видубецький монастир у Києві

Папір, офорт 17,1 × 24,2; 20,1 × 26,5; (36,1 × 41).

Під краєвидом зліва підпис автора і дата: Шевченко 1844.

Справа від підпису назва: Выдубецкій монастырь || у Кыеви. Поруч назву повторено французькою мовою.

Офортна дошка належала К. Свідзінському, а після 1855 р. знаходилась в бібліотеці Красінських у Варшаві. Сучасне місцезнаходження цієї дошки не встановлено.

Берег Дніпра і дорога, яка йде вдалину серед тінистих верб, освітлених яскравим літнім сонцем – такий сюжет офорта «У Києві».

Обидві ці роботи сповнені глибокого ліризму.

Природа входить невіддільним елементом і в поетичні твори митця, допомагає краще збагнути життя героїв, їх душевні переживання. Це балада Шевченка «Тополя», поема «Сон»

 

0092

У Києві

Папір, офорт 17,6 × 25,7; 22,3 × 30; (36 × 44,3).

Зліва внизу рукою Шевченка вигравірувано дату і підпис: 1844 || Шевченко.

Під зображенням посередині назва: у Кыеви. Цей офорт в листах Шевченко називав «Печерська Київська криниця».

Офортна дошка належала К. Свідзінському, а після 1855 р. знаходилась в бібліотеці Красінських у Варшаві. Сучасне місцезнаходження цієї дошки не встановлено.

За три роки впертої праці він досяг у майстерності творення офортів високої майстерності, справедливо діставши славу першого офортиста Росії і одного з видатних офортистів світу. Художники та друзі називали Шевченка «російським Рембрандтом», а імператорська Академія мистецтв змушена була присвоїти Шевченкові почесне звання академіка гравюри [8; 56].

«Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. Быть

хорошим гравером значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит – быть распространителем света истины.

Значит – быть полезным людям», – напише Тарас Шевченко, працюючи у 40-х рр. XIX ст. над відомими офортами із серії «Живописна Україна».[4; 73]

Нагадаймо, що «гравюра, на відміну від творів малярства, являє собою не безпосередньо виконане, а спрацьоване у зворотному вигляді на твердому матеріалі, а потім відтиснуте графічне зображення. Про переваги техніки та способи її використання більш детально довідуємося у Д. Антоновича: «Вигода виготовляти зображення у такий спосіб є в тому, що оригінал малярського твору завжди буває один, а коли майстер повторить декілька разів свій твір, то це вже будуть повторення або й копії творів малярського мистецтва, тоді як гравюру можливо відтискувати у великому числі примірників, і всі відтиски однаково будуть оригіналами.

Способів, якими на металевих дошках виглиблюють рисунки, є багато: в основі це або способи безпосередньо видряпувати на металевій дошці зображення гострою голкою чи штихелем (спеціальним крицевим інструментом для дряпання металевої дошки), або способи витравлювання зображення на металевій дошці кислотами чи взагалі розчинами, що травлять метал. Крім того, вживають і сполучення цих обох способів: різання і травлення металевої дошки для виготовлення тої самої гравюри. Коли металева гравірувальна дошка виготовляється травленням розчинами, то тим способом виготовлена гравюра називається офортом. Офорти виготовляються в той спосіб, що гравірувальну металеву дошку покривають тоненьким шаром лаку, а коли він застигне, тоді голкою роблять на дошці потрібне зображення.

Там, де пройшла голка, лак знято, й туди проходить роз’їдаючий розчин, що протравлює відповідні місця» [2].

«На особливу увагу заслуговує техніка виконання офортів «Живописної України». Ці естампи – перші відомі нам спроби Шевченка в галузі офорта – переконують, що в техніці рисування голкою митець ішов своїм шляхом. В його гравюрах переважають спокійні, стримані паралельні лінії. Він заздалегідь обдумує і зважує кожен рух голки. В своїй манері офорта Шевченко насамперед мав на меті ясне й чітке опрацювання форми світлотінню. В цьому виявилось його реалістичне прагнення зробити естампи максимально зрозумілими для глядачів».[1; 23]

Чому саме Шевченко звернувся до техніки офорта для здійснення свого задуму «Живописної України», де й коли оволодів він цією технікою?

«На той час в Росії найпоширенішою естампною технікою була різцева гравюра на міді, а офорти застосовували як допоміжну техніку в роботі над нею. Пізніше інтерес у художників до офортів збільшився, тому що техніка офортів значно демократичніша, ніж гравюра різцем, і дає можливість тиражувати твори порівняно легко й швидко. Офорт має й іншу, дуже важливу перевагу перед різцевою гравюрою: він дає значно ширші можливості для реалістичного відтворення дійсності суто живописними засобами. Саме це і приваблювало Шевченка.

У кого ж він міг навчитися офорта?

Карл Брюллов був його вчителем. Друзі: Штернберг В., Петровський П., Козлов О. – були ще й співучнями по майстерні Брюллова. Можливо, бо вони теж займалися офортуванням. Можливо, Сапожников А., який перший почав робити копії з мідних гравірованих дощок за допомогою гальванопластики. Цілком ймовірно, що Шевченко користувався також порадами гравера Ф. Слюджинського, який, за дорученням Тараса Григоровича, друкував тираж офортів «Живописної України».1; 25-26]

Шевченкові офорти відкрили нову яскраву сторінку історії української культури. Однак, зіткнувшись із труднощами, особливо матеріальними (адже таке видання вимагало значних коштів), Шевченко змушений був шукати допомоги і в друзів, і в недругів, і в різних товариствах. Більшість його листів 1844 року містять заклики і прохання допомогти йому в здійсненні великого й складного задуму.[1; 54] Більшість відмовляла, навіть Товариство заохочування художників, видавши одноразову допомогу.

Та Шевченко потребував не тільки матеріальної підтримки. Широко задуманий ним план видання вимагав участі письменників, істориків.

З повідомлення «Северной пчелы» і листів Шевченка дізнаємося, що це мали бути вчений О. Бодянський, український письменник й історик П. Куліш, академік П. Бутков, історик А. Стороженко, польський письменник М Грабовський. Бодянський ввічливо відмовив, про допомогу інших названих нічого не відомо. Що ж до Куліша, то він не лише не допоміг художникові, а й одверто вороже зустрів повідомлення про вихід «Живописної України».

«Коли читаєш листування і документи, що стосуються «Живописної України», вражає наполегливість художника, мужність, з якою він боровся за здійснення своєї справи. З них можна простежити, як Шевченко вже на перших порах змушений був скорочувати, стискувати так широко й детально розроблений план».[1; 60]

Тож довелося відкласти на певний час випуск «Живописної України». Проте, працюючи художником Київської Археографічної комісії, Шевченко продовжував збирати для «Живописної України» творчий матеріал. Це вже був 1845 рік, і знову поїздка до України, і знову акварельні малюнки…

« У проспекті, надрукованому на зворотному боці обкладинки перших випусків, повідомлялося, що « в 1845 году выйдут картины следующие: 1-е. Виды. Чигирин. Суботове, Батурин, Покровская Сечевая церковь. 2-ое. Похороны молодои (невесты), Ой ходыв Чумак сим рик по Дону (песня), перезва (свадебный обряд) и Жныва. 3 –е. Иван Пидкова в Львове, Сава Чалый, Павло Полуботок в Петербурге, Семен Палий в Сибири».[1; 62]

Як бачимо, Шевченко, як ніхто до нього з українських художників, поставив перед собою завдання неабиякої патріотичної ваги, а саме: познайомити світову спільноту з життям і побутом української народу, з його минулим, з чарівною красою української природи.

Малюнки Шевченка 1845-1847рр. – це підготовчий матеріал для наступних випусків видання. «Тож не труднощі, з якими зіткнувся художник, готуючи перші випуски «Живописної України», а арешт у травні 1847 року і заслання перешкодили йому здійснити великий задум».[1; 83]

Арешт і заслання остаточно поклали край цій роботі. Інша справа, чи зміг би Шевченко взагалі видати й розповсюдити наступні випуски «Живописної України». Труднощі тут були не тільки матеріального порядку. Викривальна тенденція «Живописної Україні» рано чи пізно викликала б заборону цього видання царською цензурою, бо від таких передових творів того часу, від образів селян на естампах «Живописної України» Шевченка, за висловом сучасників, «пахло онучею». [10]

«Націоналісти в особі Куліша зустріли «Живописну Україну» з неприхованою люттю. Та інакше й не могло бути: демократичний захід Шевченка був глибоко ворожим і Кулішеві, і йому подібним».[1; 93]

Дуже цінною є для нас згадка про Шевченка-поета і його «Живописну Україну» російського громадського діяча Момбеллі:

«Шевченко закінчив курс малювання в Академії мистецтв, і хоча він не першокласний митець, проте в його малюнках і картинах, здебільшого недбало накиданих, вгадується талант. Досі він видавав у Петербурзі якийсь живописний журнал, що називався, здається, «Живописной Украиной» чи «Живописной Россией», — не пам’ятаю вже...

Більше йому щастить у літературі. Малоросія вважала його одним із своїх улюблених поетів, котрих так небагато. Він написав поему «Гайдамаки» й чимало інших віршів, назв яких не пам’ятаю. Майже всі його твори написані чистою малоросійською мовою. Я малоросійської мови не знаю або знаю надто слабо, а тому не можу судити; але малоросіяни кажуть, що Шевченко — справжній поет, поет із почуттям, поет з натхненням.

Років зо два тому я зустрічав Шевченка у Гребінки. Шевченко завжди виявляв велику прихильність до своєї батьківщини — Малоросії. ...Усе малоросійське його радувало і захоплювало. Мотив чи пісня малоросійська викликали сльозу з очей патріота».[1; 99]

Перше повідомлення про «Живописну Україну» ми подибуємо на сторінках журналу «Северная пчела»: «…Людина – громадянин світу і що все високе, все витончене знаходить відгомін в її душі. Що ж сказати про те, коли одного погляду досить, щоб воскресити в нашій пам`яті і батьківщину, і звичаї предків, і події, що яскраво вирізнилися із звичайного побутописання землі, де ми почали жити й почувати! Подвиг досягти цього великий, а посильне тому сприяння повинно становити наш обов`язок. Сповнений цього переконання, відомий і любимий поет-живописець Т. Г. Шевченко вирішив розпочати видання, яке він назвав Живописной Украиной».[1; 105]

«Живописна Україна» займає важливе місце в художній спадщині Тараса Григоровича Шевченка. Вона свідчить про те, що вже перші його зрілі твори були продиктовані прагненням правдиво показати життя народу і пройняті гострими соціальними мотивами.

Важливе місце належить «Живописній Україні» і в офортній спадщині Шевченка. Хоч після повернення із заслання художникові довелося багато в чому заново опановувати техніку гравірування, досвід, набутий за молодих років став йому в пригоді. Працюючи над своїми уславленими офортами, що принесли йому звання академіка гравюри, Шевченко звертався до тих же прийомів, що він їх застосовував у роботі над «Живописною Україною».[1; 122] «Художник спочатку наносив найтемніші місця рисунка, злегка травив їх у кислоті, а відтак поступово додавав усе нові й нові штрихи. Після кожного травлення ці штрихи виходили дедалі слабші й тонші, а попередні ставали ширшими й глибшими. Тому на відбитках, поруч із штрихами довгого травлення, зустрічаємо й штрихи тільки злегка затравлені, ніжні».[9; 31]

Створивши «Живописну Україну», художник заявив про себе як про одного із зачинателів критичного реалізму в нашому вітчизняному образотворчому мистецтві.

 

 

Література:

1. Владич Л. «Живописна Україна» Тараса Шевченка. – К.: Мистецтво, 1963. – 128с.: іл.

2. Говдя П. Т. Г. Шевченко-художник. Нарис. К.: Мистецтво,1955. – 95с.: іл.

3. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. —/Упорядн.,підгот., тексти., приміт., покажч. В. Л. Смілянська. - К.: Дніпро, 1991. — 702с.;

4. Тарахан-Береза З.П. Шевченко-поет і художник. – К.: Наукова думка, 1985. – 184с.

5. Антонович Д. Українська гравюра. HYPERLINK http://litopys.org.ua/cultur/cult20.htm, http://litopys.org.ua/cultur/cult20.htm

6. Шевченко Т. Г. Кобзар/ Вступ. ст. О. Гончара. Приміт. Л. Кодацької. – К.: Дніпро, 1987. – 639с., 1 л. портр.

7. Шевченко Т. Г. Кобзар. – К.: Державне видавництво художньої літератури., 1954. – 492с.

8. Касіян В.І. Мистецтво Тараса Шевченка. – К.: Знання, 1963.

9. Касіян В. І. Офорти Тараса Шевченка. – К. 1964