Лірика В. Самійленко

Лірика. В. Самійленко глибоко усвідомлював велике значення поезії в житті суспільства, в житті людини. В одному з ранніх віршів («Пісня», 1886) він писав:

У пісні чоловік знайшов

Утіху від нудьги лихої!

И на працю веселіш пішов

Під голос пісні чарівної.

Пісня органічно пов’язана з працею, з життям людини. Отже, поети повинні писати про  людину, розкривати її внутрішній світ.

У вірші «Заспівав би я...» (1902) він говорить, що не може співати про зиму, бо ж зимою мерзнуть люди; не може співати й про літо «з колосистими житами і з гаями голосними...», бо «те жито — панське жито»; не може співати і про красу чужого краю, бо й звідти чути «всесвітній плач народу».

Привертають до себе увагу ліричні поезії циклу «Весна». В них поет використовує класичні форми сонетів і канцон для вираження своїх думок, почуттів і прагнень. Перший сонет циклу відзначається яскравою образністю й емоційною насиченістю. Картини природи змальовуються так, щоб викликати аналогію з життям, переживаннями й бажаннями людей. Піднесений настрій поета, зумовлений приходом весни, затьмарюється:

І тільки смутно, що з такого раю

Зробили ми долину мук безкраю,

Де тільки й можна плакати-ридати.

На фоні оновленої природи, осяяної променями весняного сонця, виразно вимальовуються убогі хати. Радість, яку несе весна, затьмарюється тяжкою дійсністю. Контраст між картинами природи і переживаннями людини викликає почуття обурення проти соціальної несправедливості, хоч сам поет лише сумує і плаче.

Серед ліричних поезій В. Самійленка однією з найкращих є «Вечірня пісня». Вона вражає яскравістю картин природи та емоційністю. Ніжне звучання пісні посилюється пестливими словами, асонансами та алітерацією. Відповідає змісту й настрою вірша його розмір—двостопний амфібрахій без останнього складу в четвертих рядках. Усі строфи мають однаковий рефрен. Рими підкреслюють закінченість певної картини і міцніше пов’язують кожну строфу з рефреном. Перші рядки строф поет, уникаючи однотонності, не римує. Покладена на музику К. Стеценком, «Вечірня пісня» стала улюбленим народним романсом.

Патріотичними почуттями пройняті поезії В. Самійленка, присвячені пам’яті українських письменників, насамперед пам’яті Т. Шевченка. Особливу увагу привертає вірш «Українська мова» («Пам’яті Т. Г. Шевченка») (1885). Він складається з двох частин. У першій частині змальовано алегоричний образ діаманта, який лежав на шляху в пилу. Лише одна людина підняла його, обробила і вставила в коштовний вінець.

Сталося диво тоді: камінець засіяв,

І промінням ясним всіх людей здивував...

І палючим огнем кольористо блищить,

І проміння його усім очі сліпить...

У другій частині вірша розкривається алегорія. Діамант — це українська мова. Людина, яка обробила діамант,— це Т. Шевченко. Ліризм вірша, зумовлений його змістом, посилюють і емоційно забарвлені епітети: діамант дорогий, дивний той камінець, коштовний вінець, хтось чудовний ішов, зоря ясна. Яскравий образ Кобзаря створив Самійленко й у вірші «На роковини смерті Шевченка» (1888).

 Мислителем назвав поета білоруський письменник М. Богданович у чудовій статті «В. Самійленко» (1916). Ця риса творчої індивідуальності поета особливо чітко виступає в його ліричному монолозі «Герострат» (1888). Глибоко розкривши переживання Герострата, автор, проте, не викликає до нього співчуття. Страждання поетового Герострата — це страждання індивідуаліста, егоїста. Герострат не відчуває органічної потреби брати участь у творчій праці народу. Його цікавить тільки особиста слава. У жадобі слави він цілком свідомо йде на страшний злочин — підпалює видатну античну споруду — храм Артеміди. Але безсмертя — не в руйнуванні, а в творенні.

М. Рильський зазначав, що нахил до роздумування вирізняє Самійленка з-поміж його плакучих і співочих сучасників і що замилування його в грі думки, в суперечностях ідей дозволяє нам бачити в авторові «Герострата» попередника Лесі Українки з її геніальною діалектикою. «Герострат» тут згадується не випадково, але, звичайно, не один він дав підставу М. Рильському так високо оцінити поета. Афоризми й сентенції, на які багаті поезії Самійленка, також нагадують нам творчість великої поетеси. Споріднює Самійленка з Лесею Українкою і піклування про піднесення культури українського віршування.

[5]

• < Попередня
• Наступна >