Проблема історичної пам’яті в поезіях В. Симоненка «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?»
- Деталі
- Категорія: Статті з історії української літератури
- Останнє оновлення: 16 грудня 2012
- Автор: Super User
У поезії В. Симоненка утвердження людської гідності поєднується а протестом проти диктату сили і зла. Поет добре знав трагічні сторінки історії рідного народу, написані війнами, голодомором, сталінськими репресіями, облудністю ідеалів. Його сумління не могло мовчати:
Коли б усі одурені прозріли.
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б репнуло від сорому й хули.
З минулого він обирав ті факти, які несуть у собі повчальні уроки для нащадків, високі зразки чесності й безкомпромісності. Поет дошукується істини: хто ж присвоює собі право керувати, жорстоко маніпулюючи людьми? У вірші «Монархи» він називає їх — це диктатори, королі, імператори, «ідоли обслинені й обціловані». Автор дає нищівну характеристику цим можновладцям, висміює їхні демагогічні заяви про богорівність, а також таврує тих дрібних людців, які своїм підлабузництвом та ницістю підтримували непомірні амбіції коронованих осіб. В. Симоненко певен, що справжніми вождями є гуманісти, чесні і щирі, непоступливі у своїх поглядах:
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло.
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.
З віршем «Монархи» перегукується спільністю мотиву історичної пам’яті, спроектованого у поетове сьогодення, твір «Де зараз ви, кати мого народу?». Це гнівне засудження перевертнів, приблуд, завойовників-заброд, виродків, які в давні й недавні часи глумились над українцями, намагались підкорити їх, поставити на коліна. Поет відчуває себе і свій народ спадкоємцем козацьких традицій, бачить його «жорстоку і лагідну душу» — лагідну від природи і жорстоку, відважну, віддану Батьківщині, коли необхідно боронити її волю і незалежність. Образ рідного краю змальований В. Симоненком у погідних, світлих тонах, запозичених із фольклору, — «ясні зорі», «тихі води». Він протиставляється «чорній злобі», яка уособлює всіх кривдників українського народу.
У вірші сильний публіцистичний струмінь, пафос утвердження безсмертя рідного народу:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
[1]