Людина праці у творах В. Симоненка

Якщо окреслити духовний світ поезії В. Симоненка, то неважко помітити у ньому домінанту: постійну увагу до зви­чайної людини, її тривог і проблем, до буденного життя, про­тест проти безглуздя епохи і порожнечі людського існуван­ня, «підсолодженого» гучними гаслами або ж брехнею чи вимочуванням правди. Ці мотиви органічно виростають із світоглядних засад поета, який був бунтівником, серцем і розумом реагував на сучасність, на обкрадання людини, її совісті, сумління, віри. Для В. Симоненка це — найбільший злочин. Він переконаний, що кожна особистість становить собою окремий космос, сам оцінний зі своєю сутністю:

Бо ти на землі — людина.

І хочеш того чи ні:

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

З цього постулату починається і поетове утвердження національної гідності й окремої людини, й усього народу. Цей вимір творчості В. Симоненка перехрещується у двох площинах: автор висловлює любов і співчуття до людини (найчистіше людини українського села), а також протестує проти суспільної атмосфери брехні, підступності, нечесності.

Він говорить про народ як безліч неповторних індивідуаль­ностей і звертається до нього з палкими слонами любові. Драматичними, почасти трагічними нотами сповнені бо­лючі роздуми В. Симоненка про людей праці.

«Многотрудне життя» простої доярки осмислюється поетом у «Думі про щастя». Автор розповідає про звичайну жінку, яка пізно ввечері повертається додому, де її з нетерпінням чекає дітвора, обділена материнською ласкою і турбо­тою, — звісно, робота не фермі забирає увесь час. Разом з утомленою ненькою до хати вступає радість, діти «мов вос­кресли», а в оселю увірвався «гамір, ошалілий сміх» сніго­виць. Чи не ідилічна картинка — після виснажливої праці жінка вдома, з дітьми. Такими і подібними сюжетами рясні­ли шпальти радянських газет, у яких прославлялася сумлін­на праця на благо соціалістичної Вітчизни. В. Симоненко іронічно зауважує:

Де фотографи?

Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріші

Можна знімок утнуть

до газети

і жахливо веселий вірш.

Автор проникливо бачить велику прірву між переможними звітами про досягнення і наснажливими буднями сільських трудівників. За «веселими цифрами» у «жахливо веселих» віршах і «ґрунтовно важких» статтях і журналісти, і суспільство не хотіли бачити справжніх реалій села. Ви­снажлива праця не могла ощасливити людину, навпаки, вона обкрадала, відривали її від сім'ї, дітей, збіднювала життя. В. Симоненко навіть висловлює крамольну на той час — час освоєння космосу — думку, що досягнення науково-технічного прогресу тримаються на невсипущій праці людей села:

...в космос крешуть ото

не ракети,

але пружні цівки молока.

Типовість ситуації вдало підкреслюється поетом — ге­роїня безіменна («ця Марія чи Настя»). Прикметною є назва вірша, на перший погляд, запозичена з фольклору, а насправді — знову гірка іронія: думи про ге­роїв праці складалися і в радянські часи, їхній пафос, як і газетних статей, був величально-урочистим. Дума про щастя простої людини В. Симоненка (згадаймо тут вислів поета "найскладніше людина проста") — це гірка правда про ніве­лювання людського в людині, про приниження людської гідності в ім'я ілюзорних ідеалів.

Герой вірша «Злодій» теж звичайний колгоспник, скромний, працьовитий, теж безіменний — один із багатьох. Цей сільський дядько з безвиході украв на полі мішок зерна чи десяток ка­чанів. Він сам переживає за скоєне: «понуро тім'я теребив», «кліпав товстими віями», бо "важко дивитись в очі ганьби...".

Однак ганебною в оцінці В. Симоненка є така політика, коли верхівка влади, проголошуючи гуманістичні цінності, насправді відвернулась від щоденних потреб і запитів наро­ду. Поет, намагаючись якнайпильніше розгледіти душу сво­го героя, зрозуміти мотиви його вчинку, ніби зростається з ним, стає на його місце:

Чому він злодій?

якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Давить той клунок мені на плечі,

Сором у серце мені плює.

Так промовляє сумління В. Симоненка як журналіста, поета, людини. Знову звучить мотив псевдоправди в того­часній періодиці та літературі («Дядька я вбити зневагою мушу, тільки у грудях клекоче гроза...»). Сміливість і чесність позиції автора виявляється в тому, що він дає відповідь на запитання, хто ж «обікрав, обскуб» душу цього сільського чоловіка: це вони,

…ті відгодовані й сірі,

Недорікуваті демагоги й брехуни.

Що в’язи скрутили дядьковій вірі,

Пробираючись у крісла й чини.

Їх би за ґрати

Їх би до суду!

Їх би до карцеру за розбій!

Доказів мало??? Доказом будуть

Лантухи вкрадених вір і надій.

Не дядька треба судити, а бюрократів, чиновників усіх рангів за бездушне ставлення до людей праці. Ця думка зна­ходить підтвердження і в поезії «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті». У гостро сатиричній формі автор засуджує не стільки безгосподарність, скільки злочин­не нехтування важкою працею людини на землі:

Качане мій, за що тебе згноїли?

Качане мій, кому ти завинив?

Качане мій, лягли в твою могилу

І людська праця, і щедроти нив.

Безсонні ночі, неспокійні днини,

Мозолі, піт, думок гарячий щем

Лягли з тобою поруч в домовину

І догнивають під густим дощем.

Чи є справедливість у суспільстві, в якому урожай гине тоннами, а бідного дядька судять як злодія, можливо, за кілька вкрадених качанів?

Поезії «Дума про щастя» і «Злодій» створені В. Симоненком з великої любові до людини праці, яку поет проніс через усе життя.

[1]

• < Попередня
• Наступна >