Мотиви кохання в поезіях Ліни Костенко

Вірші Л. Костенко, присвячені любові, надзвичайно екс­пресивні, глибоко драматичні, оскільки за ліричною формою приховують великої сили і напруги почуття, боротьбу їх у душі ліричній героїні. Вона шукає ідеал коханого, зазнає по­разок на ньому шляху, усвідомлює, що щастя і любов не зав­жди зливаються воєдино, але наперекір долі кохає і розцінює це як найбільший її дарунок, який несе теплий усміх і бен­тежність у сприйнятті світу.

Одна з поезій Л. Костенко на цю тему називається «Світлий сонет». Таке означення для витонченої класичної форми не випадкове: світло — це ранок життя, юність, це пробудження перших почуттів, це щастя кохання. Проте під пером поетеси вічний мотив першого кохання розгортається непросто, без взаємності: 

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому; бо любить іншу дівчину.

а вірність має душу неподільчиву. 

Нерозділене кохання супроводжують щастя і печаль вод­ночас. Сімнадцятирічна дівчинка ридає — для неї це велика трагедія, лірична героїня — досвідчена жінка, яка осягнула науку почуттів, мудро стверджує: «все як слід». На пере­тині цих полярних поглядів виникає легкий сумовитий усміх, який пронизує вірш. Злива почуттів жінки характеризується словами на означення горя — «сумна», «печаль», «ридає», «сльо­зи», «неприємність». Лірична героїня по-іншому, з висоти життєвого досвіду оцінює нерозділене кохання — вона певна, ще душа дівчинки вивищилась, стала незмірно багатшою, пережила глибоке емоційне очищення, тому й використовуєть­ся відповідна лексика: «це ще не сльози», «пощастило дівчинці». Попереду в неї справжні випробування, тривоги, гіркі розчарування, але це невідомо юнці, яка пережимає пер­шу поразку в почуттях так болісно і безпосередньо. Моло­денька «вишенька» через страждання і смуток доторкнулася до світлого людського почуття, пізнала його силу і красу.

Тональність і настрій вірша «Розкажу тобі думку таєм­ну...» визначаються спогадом про минуле кохання. Поза текстом залишилися драматичні перипетії любовної історії, причини розлуки, гіркота ї біль вистражданого. Увага поетеси зосереджена на вибуху емоцій, очищувальній енергії, яка залишилась у серцях закоханих. Л. Костенко проникливо говорить про незбагненну таїну любові, її «теорему», яку не­можливо довести логікою аргументів, а можна осягнути лише інтуїцією, почуттями. Вища мудрість кохання полягає в тому, що неприємності, а ним пов'язані, ним викликані, з плином часу забуваються, втрачають гостроту. Натомість залишаєть­ся глибока просвітленість душі, освячена любов’ю. Прикмет­но, що вірш, розгортаючись як щирий монолог одкровення ліричної героїні, дав відповіді за двох — Його та Її: «…я залишуся в серці твоєму», «ти залишишся в серці моїм». Ця думка посилюється повтором-градацією — «на сьогодні, на завт­ра, навік». Лірична героїня ніби перегортає ще одну сторінку свого життя і бачить, що її душа зберегла серед суєтності, метушні ти буденності світу найсокровенніші почуття.

У поезії Л. Костенко «Моя любове, я перед тобою...» інтим­ний мотив тісно переплітається з філософським- лірична ге­роїня відкрита повені почуттів, не боїться їхнього солодкого полону, їхніх "блаженних снів", але і прагне зберегти себе як особистість, як часточка безмежного всесвіту, як спадкоєми­ця свого роду:

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

…Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

Далекі предки також кохали, також горіли в полум’ї по­чуттів, залишаючись справжніми лицарями у ставленні і до жінки, і до Вітчизни:

І їх жінки хапали яв стремена,

та що поробиш, — тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни...

Лицарськість, вірність, відданість, самоповага — поняття вічні, їх і поетизує Л. Костенко у цьому вірші-молитві.

Справедливо зазначає один із дослідників творчості поетеси Г. Клочек: «Лірична героїня любовної лірики Л. Кос­тенко — не емансипантка кінця XX віку. Вона — немовби із минулого століття. До закоханого звертається на Ви, як Ахматова і Марина Цвєтаєва. Для неї любов — явище духовно піднесене. Суто фізіологічні, еротичні мотиви — не для неї. Це не старомодність, не занудство, а глибоке розуміння святості почуття».

[1]

• < Попередня
• Наступна >