Мотиви війни в поезіях Ліни Костенко

Чому Л. Костенко обрала назву для вірша "Пастораль XX сторіччя"? Адже, як відома, жанр пасторалі, тобто ідилічної картини життя звичайної сільської людини у її гармоній­них зв'язках із навколишнім світом опоетизованої природи, був поширений у XIV—XVIII століттях. Тому не можна не ввернути уваги й на суттєве уточнення поетеси — пастораль саме XX століття. Уже в назві авторка акцентує на своєрідно­му парадоксі — антитезі заголовка твору і його змісту. Замість ідилії перед читачем розгортається, як спалах, несподіване, болюче, трагічне відлуння чи не найпекучішого лиха нашого століття — війни, яка не обминула жодну українську роди­ну. Отже, у самій назві сконцентровано великої сили емоцій­ний заряд і змістову напругу. Ідеться-бо справді про сільських пастушків Павла, Сашка, Степана, яким, за логікою життя, рости, мужніти, зустрічати світанки. стати справжніми госпо­дарями землі. Але цю узвичаєну, усталену, органічну, як сама природа, схему ламає війна, точніше, їі далеке відлуння — залишена в полі граната. Скупими деталями епічної розповіді Л. Костенко змальовує жахливий епізод, починаючи з його кульмінаційної точки: убитих хлопчиків несуть із поля. А далі пояснення — коротке і страшне: «Розбирали гранату... їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття». І як за­вершальний акорд цієї трагедії звучить розпачливий крик матері:

Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров’ю,

осміхалася шия з дитячих худеньких ключиць.

Трагізм змальованої Л. Костенко ситуації (а вражаючий драматизм несе в собі вже сам факт загибелі хлопчаків у повоєнний час) підсилюється яскравим ліричним началом вірша. Поетеса — не сторонній спостерігач, вона сама гостро переживає непоправність втрати, кожним нервом відчуває бездонний материнський відчай і тугу.

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

У цих рядках — ціла гама почуттів: схвильованість» роз­пач, біль. Ставлення поетеси до хлопчаків — своїх ровесників — тепле, трохи іронічне: вони — «кирпаті сільські аргонавти, голуб’ята, анциболи». У цій характеристиці тісно переплели­ся, здавалося би, несумісні поняття: голуб’ята — ще малі хлопчики, аргонавти — сміливі першовідкривачі, анциболи — задерикуваті, кмітливі, непосидючі. Оця непосидючість, цікавість і штовхнули їх розбирати гранату, страшне «покиддя війни".

У фольклорному плані відтворює Л. Костенко картину нечуваної трагедії, такої типової для українського повоєн­ного села. Це і прихована антитеза: молодість — старість, життя — смерть, адже несли їх, убитих, діди, яким «не хо­тілось жить», бо хіба ж нормально, що старі ховають моло­дих? Це й олюднення природи, яка теж сумує за хлопцями, за їхнім загубленим життям: коли убитих зносили, «навіть сонце упало ниць», «а степам будуть груди пекти ті зали­шені в полі гранати».

Найбільше горе — втрату дитини — переживають матері. їхній відчай і біль поетеса передає через згадку про Аріадну. За давньогрецьким міфом, вона, дочка критського царя, допомогла вродливому афінському юнаку Тесею вибра­тися з лабіринтів напівлюдини-напівбика Мінотавра. Аріадна дала йому клубок ниток, який і вказав Тесею та його супутникам вихід. З того часу «ниткою Аріадни» навивають рятівний засіб виходу з дуже скрутного становища. А чи може бути гірша ситуація, ніж та, в яку потрапили матері загиблих хлопців? Л. Костенко, згідно зі своїм задумом, транс­формує міф, тому така безнадія і розпач звучать у рядках:

І ніяке в житті Аріадни

вже не виведе з горя тих матерів.

Епічність розповіді посилюється своєрідною інтонацією — розміреною, уповільненою, а також повторенням сполучників і, а, що нагадує ритмомелодику думи, особлива в останній строфі:

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте — мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

Л. Костенко стверджує думку правічний колообіг життя, незнищенність усього сущого, йога оновлення, розвиток. Зв'я­зок часів і поколінь неможливо перервати.

Глибокий ліризм поезії зумовлений, можливо, й тим, що сама поетеса пережила лихоліття війни, тому вона мас всі підстави говорити:

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі н гороскопі моє дитинство, вбите на війні...

О, перший біль тих недитячих вражень,

Який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

У поезії «Пастораль XX сторіччя» Л. Костенко справді зуміла сказати віршами про невимовне. І в цьому сенс її твору.

Думку про злочинність і неприродність війни виражено й у вірші "Тут обелісків ціла рота..." нечисленними художніми засобами, але виражено експресивно, сильно, щемливо, бо по­етеса віднаходить камертон, який примушує звучати однаково душі тих, хто хоча б один раз бачив могили загиблих на війні з сумними колонками прізвищ, дат, інколи неповними, і відсутність повної інформації ще більше поглиблює жаль за скаліченими і поламаними долями. Саме спільність, однаковість, однозначність почуттів, якими охоплена лірична героїня і сучасники, котрі або пережили жахи війни, або знають про них з історії, творить особливий настрій цього вірша. У ньому злито воєдино і пекучі спогади про пережите, і біль, виклика­ний спогляданням могильних плит військового кладовища:

Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття!

У цих словах — весь трагізм ситуації: у пеклі боїв гину­ли молоді, повні сил, енергії, надій і сподівань, народжені для щастя, для кохання, для продовження роду. Поетеса досягає великої сили художньої експресивності, використовуючи досить поширений прийом — анафору, щоб передати ще й  розпач від неможливості щось змінити, виправити перед об­личчям смерті, переписати якісь епізоди життя по-новому:

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними у снах юнацьких не побув.

Використанням неозначених займенників Л. Костенко ніби об’єднує почуття і тих, хто загинув, і тих, хто залишився живим, йдеться про всенародну трагедію. На цвинтарі ле­жать чиїсь діти, брати, батьки, а для ліричної героїні вони, хоч і не безіменні, але невідомі, проте — не чужі, близькі, вони і сьогодні всі болі Й печалі тих рано обірваних життів сприй­має як свої.

[1]

Авторка, відштовхуючись від конкретного факту, примус до широких художніх узагальнень: про непомірну ціну сьо­годнішнього мирного дня (метафора «обелісків ціла рога» підкреслює це особливо випукло), про безмежний борг живих перед мертвими, про життя, смерть і безсмертя.

• < Попередня
• Наступна >