Breadcrumbs

Ви тут: Home Укр. література Карпенко-Карий Мартин Боруля

Мартин Боруля

Завантажити Формат: txt

 

Комедія «Мартин Боруля» (1885) стала великим поштовхом у творчому зростанні драматурга. Біографи письменника вказують, що «поштовхом до написання цього твору стала комічна історія про домагання дворянських прав, яку пережив батько Івана Карповича — Карпо Адамович Тобілевич».

Починається ж усе через прагнення селянина «вибитися в люди», довести дворянину Красовському, що Мартин Боруля — уроджений шляхтич:

Мартин. О!.. Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду?

Діями героя керують амбіції. Селянина обдирає повірений Трандалєв, такий собі «герой часу», який шукає свого вигідного місця:

Трандалєв (сам)... Добре діло це повіренічество, ей-богу... А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був і писарем в пікейній конторі, був обер-об’їждчиком, був прикажчиком по економіях,держав биржу в городі, служив у маклера — скрізь важко!.. Зробився я сам хазяїном? Купив машину; одкрив фотографію... Скасував я свою фотографію і взявся за повіренічество — пішло як по маслу. От і тепер? Діло Борулі веду проти Красовського, а діло Красовського — против Борулі.

І поки Трандалєв веде справи селянина-дворянина, Мартин у своєму домі заводить дворянські порядки. І все це робиться заради майбутнього дітей:

Мартин... А поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд... Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка.

Боруля вимагає називати його по-дворянському «папінька»; найняв двох робітниць, щоб Марися робила дворянську роботу, сам же «здається, зовсім вибився на дворянську лінію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку».

Герой радить синові: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими».

Розмова з Гервасієм є яскравим свідченням бажання Мартина утвердити свою гідність і честь, поставити їх так, щоб назавжди позбутись принижень:

Гервасій. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш і все-таки нічого не доб’єшся, і Красовський тебе випре звідціля!

Мартин. Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він. (Б’є себе в груди.) Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Карлова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдар!..

Гервасій та Матвій заспокоїлися на рівні певного достатку, живуть спокійним життям, займаються хліборобською працею, розуміють, що дворянство — дорога примха.

Перед читачем проте герой постає щирим, статечним і навіть наївним чоловіком. Тому й рушаться один за одним плани селянина: у місті в Омелька покрали коней, тікає «благородний» жених Марисі регістратор Націєвський, Степан «за штатом остався», а в дворянстві не утвердили:

Мартин. П’ять літ діло йшло, зовсім було признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах — Боруля, а у старих — Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля... Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... Може, й Беруля!.. Та так і покинуть? Жаль живий бере за серце...

Через усю комедію проходить думка: гідність людини визначається чесною трудовою діяльністю, простотою і щирістю у взаєминах, а не приналежністю до якогось привілейованого стану. А останні слова Мартина: «чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала» — вселяють оптимізм.

[9]