Breadcrumbs

Хазяїн

Завантажити Формат: txt

 

Навесні 1900 р. Іван Карпович закінчив роботу над комедією «Хазяїн». Є всі підстави вважати, що автор виношував твір декілька років (у п’єсі «Сто тисяч» (1889) є згадки про Пузиря, у власника 3 тисячі десятин землі, а сина Романа головний герой прагнув оженити на одній із Пузиревих дочок). Ще один персонаж, який згадувався у п’єсі «Сто тисяч» стає уже не панським посіпакою, а досить багатим чоловіком: Маюфес фактор вже Григорій Моісеєвич (а не Гершко, як у п’єсі «Сто тисяч».

У комедії широко показано рух «хазяйського колеса», розкрито стосунки капіталіста-аграрія з іншими людьми, способи і прийоми його наживи: це і безжалісний визик наймитів, і вміння організувати і здійснювати «комерчеські гендлі» з ділками. Герой не перебирає засоби наживи, які суперечать моралі, навіть зовнішній пристойності.

Скупість — одна з основних рис героя, дріб’язкова ощадливість (старий кожух, халат). Епізоди, пов’язані з цими ужитковими речами, є джерелом комізму. Проте у тексті є і трагічні моменти (бунт доведених до відчаю робітників, самогубство Зозулі). Пузир, «загнуздавши мужиків», нещадно їх експлуатує, за важку працю одержують вони копійки, годують їх хлібом «пополам з половою, коли свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліпляє пельку; а зачерствіє, тоді такий твердий, як цегла — і собака не вкусе», а борщ: «... сирівець зварять, посолятьу замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема».

Для хазяїна це цілком нормально:

Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательный, як кажуть лікарі!

Бездушність і жорстокість, матеріальна вигода є одними з основних у взаєминах з членами родини, зокрема з донькою. З одного боку Терентій Гаврилович її любить («у мене вдалась»), з іншого ж не зважає на почуття Соні, відмовляється дати свою згоду на шлюб з Калиновичем, бо бачить своїм зятем багатого Чоботенка: «Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з діда мільйонер, я не хочу зятя з вітру, бідного приймака...»

У комедії капіталіст-землевласник показаний не тільки страшним, а й смішним (його привабила нагорода орден Станіслава другої степені — пожертвував на приют, а щоб усі бачили нагороду — підрізав бороду; не виконує обіцянку послати кошти на пам’ятник Котляревському). Викликає сміх обмеженість героя:

Пузир.... Віддайте ж мені гроші за халат.

Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревського, бо ти з губи зробив халяву: обіцяв і не вислав.

Пузир. То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай Бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!

Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.

Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.

Обмеженому мільйонерові-глитаю, для якого стягання — сенс життя, драматург протиставляє опозиційно настроєних представників інтелігенції. Це вчитель гімназії Калинович, вихована ним і закохана Соня, Петро Петрович Золотницький. Часто вустами героїв автор висловлює свої погляди і узагальнення.

Калинович. ...трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправдаї Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем — на те є биті шляхи — і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадоюу тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..

Фінал комедії — трагічний. Хазяїн-мільйонер стає жертвою власної скнарості, ненажерливості: погнавшись за гусьми, що скубли копу пшениці (одну з двадцяти двох тисяч кіп!), він упав і одбив собі нирки — це і зводить його в могилу:

Лікар. Воюющий мечем од меча гибнет. Хазяйство — його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!

Уже перші вистави на початку 1901 року, в яких роль Пузиря виконував сам автор, були сприйняті глядачами з великим захопленням. У листі до сина Назара І. Карпенко- Карий писав: «Я сам бачу, що це найкраща моя комедія».

[9]