МАРУСЯ ЧУРАЙ
- Деталі
- Категорія: Костенко Ліна
- Останнє оновлення: 12 грудня 2012
Завантажити Формат: txt
Історичний, соціально-психологічний роман у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай» критики назвали енциклопедією духовного життя України XVII століття. Твір уперте прийшов до читача в 1979 році, тобто писався у період вимушеної тривалої мовчанки поетеси між збірками «Мандрівки серця» та «Над берегами пічної ріки». Варто згадати й те, що негативні внутрішні рецензії затримали вихід роману ще на кілька років. Лише після спеціальної ухвали Спілки письменників України твір побачив світ.
Про Марусю Чурай, дівчину з легенди, створено перекази, написано нариси, розвідки, художні твори. До осмислення феномену її життя і творчості зверталися Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Проте безперечним є те, що про цю постать історія не залишила нам жодного свідчення. Інша річ — легенда. Вона приписує Марусі авторство таких популярних пісень, як «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки», «Грицю, Грицю, до роботи», усього їх понад двадцять. За легендою, дівчина мала чудовий голос, була працьовитою, доброю, щирою. Жила з матір’ю. Бо батька — Гордія Чурая — спіткала смерть на полі бою (за іншими переказами — його страчено у Варшаві). Особливе місце в легенді відведено стосункам дівчини з вродливим козаком Грицьком Бобренком, який зрадив кохання, одружився з багатою. Маруся, щоб помститися, отруює хлопця настоєм із зілля. Відбувся суд, але дівчину не стратили, а помилували.
Ця легенда і стала сюжетною схемою роману Л. Костенко, яку можна розглядати вдвох розгалуженнях: зображення контексту епохи, тобто широкого суспільно-політичного тла України XVII століття, і життя Марусі Чурай, історія її нещасливого кохання. Проте, використовуючи відомий сюжет, поетеса по-новому осмислює його. Це стосується трактування постаті головної героїні, зображення соціально-психологічної атмосфери епохи.
Для Л. Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати, бути щасливою у сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею, яка вбирає в себе радощі і болі простих людей, як свої. «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа". Таку оцінку дає піснетворці Іван Іскра, який розуміє високість її душі й незвичайний талант художника.
У зображенні головної героїні Л. Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Починається роман сценою суду, у якій виявляється ставлення інших героїв до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи драму зрадженого серця, мовчить, не говорить про те, що Гриць сам випив настій зілля, який вона приготувала для себе. їй здається, що «нікому немає гірше в світі», як їй, зрадженій у найсвітліших почуттях кохання. Дівчина шукає відповіді на болюче питання, чому Гриць покинув її, пішов свататись до Галі Вишняківни. Її прозріння ще більше посилює душевні муки: "Нерівня душ — це гірше, ніж майна!" По, справді, за своєю суттю Бобренко — лицемірний, непевний у поглядах, почуттях. Його суперечливий характер точно окреслив Яким Шибилист: «Від того кидавсь берега до того, любив достаток і любив пісні. Це, як скажімо, вірувати а Бога і продавати душу сатані». Ти й сам Грицько вичерпно характеризує себе: «Любов любов’ю, а життя життям».
Дівчині болить Грицева невірність, його роздвоєність, власна помилка в оцінці коханого:
Бо ж річ не в тім — женився, не женишся,
прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли це він змінився?
Чи, може, він такий і зроду був?
Маруся не боїться страти, бо сама вершить свій власний суд — суд сумління. Тому й іде на прощу з Полтави до Київської лаври. І цей шлях стає прозрінням (другим), усвідомленням своєї причетності до долі народу. Мандри з дяком показали дівчині горе розтерзаної України і в минулому, і в сучасному. Маруся розуміє, що її особисте горе ніщо порівняно із всенародною трагедією: «Комусь на світі гірше, як тобі». Душа дівчини, вразлива, чуйна, ніби вдруге народжується, оживає від дотику до страждань співвітчизників. Так під пером Л. Костенко правда життєва, відомий сюжет трансформується згідно з авторським задумом.
Твір нагадує строкату мозаїку людських доль, зокрема історичних осіб, змальованих у народнопоетичному дусі. Це полтавський полковник Мартин Пушкар, патріот і лицар рідної землі з розвиненим почуттям справедливості, людина порядна, чесна, смілива:
Ще не старий. І славу мав, і силу.
(Про нього потім думу і складуть.
Мине сім літ - і голову цю сиву
Виговському на списі подадуть).
Це і Ярема Вишневенький, відступник і зрадник, кат свого народу, не прощений у віках. Згадуються в романі постаті Богдана Хмельницького, Якова Остряниці, Северина Наливайка. Історичні події та особи, долі героїв, пейзажі творять неповторний образ рідного краю, який поглиблюється, узагальнюється через сприйняття Марусі: "…усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори».
Характери героїв розкриваються у ставленні до таких основоположних понять людського буття, як любов і зрада. А з характерів, у свого чергу, виросте багата морально-етична проблематика роману: честь і безчестя, вірність і підлість, сміливість і боягузтво, духовність і міщанство. Вимірами цих понять-антиподів служать дві сім’ї — Чураїв і Вишняків:
У всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах — і Чураївські голови на палях, і Вишняківські голови на плечах.
Твір вирізняється і сильним сповідальним струменем, за історичним матеріалом, сюжетними перипетіями «прочитується» душевний стан авторки роману, який найперше проектується на постать легендарної піснетворки Марусі Чурай. Символічною є сцена суду, коли здійснюють розправу над народним співцем, не розуміючи, що судять власну душу і долю. Символічна і трагедія Марусі Чурай як митця: чому вона замовкла, чому після смерті Бобренка створила тільки дві пісні? Що стало причиною цього — втрата коханого? хвороба? самотність? горе народне? А чому в творчості Л. Костенко сталася вимушена мовчанка? Як художник залежить від історичних обставин? Як поєднати право людини на щастя і право митця на максималізм, за свободу слова.
Порушені поетесою питання актуальні й сьогодні. Л. Костенко розкриває багатство людських характерів, а через них власні думки про людину і час, у якому та живе.
[1]