Гармонія

Цей твір стоїть дещо осібно у творчому доробку Г. Косинки , вирізняючись чималим обсягом — тяжінням до форми повісті, сюжетними параметрами, реалістичними мазками в змалюванні селянського побуту, жорстокості білогвардійської катівні. Знову в центрі уваги автора життя сільської родини,ЇЇ щоденні клопоти і турботи, відтінені соціальними збуреннями того часу.

Сюжет твору, за винятком експозиції, розгортається традиційно. Вступна ж частина оповідання розлога, уповільнена, більш властива повісті. Вона не стільки знайомить читача з часом і місцем дії, скільки з суттю зображуваного. Ядро майбутньої колізії несе в собі вже перший рядок: “Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду.” Ці запальні слова зринають з вуст Василя Гандзюка; у матері вони викликають скупі сльози, а в самого хлопця (з часом) — сором за непослух, з а зухвалість поведінки. Автор уводить читача в коло проблем, що буквально нависли над сім’єю Гандзюків, — безхліб’я , страх перед можливою мобілізацією старшого сипа до денікінської армії, непорозуміння між братом і “безсоромною” сестрою, яка, повернувшись з роботи у місті, нахапалась там панських звичок — у мові, одязі, поставі. Кожен з героїв — мати, старший сип Василь, навіть найменший Гришко — мають свої погляди на проблеми, які обсіли родину; їхні внутрішні монологи й уповільнюють експозицію.

На перших сторінках твору автор говорить і про те, що хлопці закохані в музику, гаряче мріють про “гармонію на всі голосники” , я к а може плакати і сміятись, захлинаючись від пісень. Гришко так по-дитячому марить цим, “аж очі примружує від такого великого щастя, йому видається, як він, граючи, торкнеться підборіддям об ріжок гармонії...”. Мріє про музичний інструмент і Василь, але він по-дорослому дивиться на речі: “Дома — на два місяці хліба, а йому — гармонію подавай”.

Саме гармонія відіграє фатальну роль у долі кожного з братів і всієї сім’ї Гандзюків. В експозиції Г. Косинка знайомить читача ще з одним персонажем — Кирилом Смолярчуком, це до нього не хоче ставати у молотники Василь а братом, однак розуміє — нужда і голод вирішать усе самі. У старшого Гандзюка, серйозно стурбованого сімейними негараздами, виникає дивна, як на його чесну вдачу, думка про крадіжку проса, як е щедро зародило в Смолярчука. До ц ієї небезпечної авантюри він прагне залучити і молодшого брата, переконавши його, що грошей, виручених за крадене, вистачить і на гармонію, і на хліб.

Василь вагається, його сумлінням стає матір, яка, знає хлопець, вжахнулася б такому вчинку. Коли ж він дізнається про випадок на вечорницях (п’ян і денікінці, а серед них і син його заклятого ворога, Карпо Смолярчук, відловлюють дівчат, щоб “порозважатись”), то таке свавілля остаточно штовхає його на необачний крок.  У праведному гніві він брутально говорить: “Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п’ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, я к стерво”.

Далі події в оповіданні розвиваються більш динамічно: письменник зображає крадіжку, виявлення злодіїв, намагання Кирила Смолярчука влаштувати самосуд. Але денікінці забирають хлопців до волості — нібито з’ясовувати ситуацію з а законом.

Картини тортур Г. Косинка описує в об’єктивованій манері. Це найстрашніші у своїй правдивості сторінки оповідання. Знову письменник використовує засіб ретардації. З одного боку, він детально зображає допит хлопців. Штабс-капітан Мічугін настільки цинічний, жорстокий і немилосердний, що над братами денікінці знущаються під гру гармонії. Та й сама зовнішність цього персонажа яскраво характеризує його внутрішній світ: “Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами... схожий був на пса: така ж будова щелепів, так і ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, я к у собаки, я к а звикла кусати спотайна” . Вражаючі потенційні можливості цього садиста в офіцерських погонах демонструє невелика ретроспекція про “більшовицького доктора”.

З іншого боку, письменник змальовує оточення Василя та Гришка я к арештантів. Це полонені червоноармійці. Автор використовує художній прийом паралельного зображення однієї ситуації під різним кутом зору. Ідеться про крадіжку, її оцінку персонажами. У середовищі арештантів-червоноармійців висловлюється така думка: “ ... треба разом і для всіх усе забрати” . Штабс-капітан Мічугін сповідує інші переконання: «Я, милай» вышибу и з тебя “грабь награбленное...”.

Характерна для новелістики Г. Косинки проблема істини порушується і в цьому творі. Більшовик Арон звертається до Василя з такими словами: “ Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда... Повір мені, це не так легко, як іноді здається...”. Василь вибирає “правду” більшовиків. І це був вибір найбіднішого селянства, затурканого злиднями, не завжди чітко зорієнтованого в реаліях часу. Так, Гандзюк-старший не знає, якої він нації; стара мати не розуміє, чому дочка лає “якихось більшовиків”; підлітки-друзі Гришка, як і він сам, не можуть второпати, хто такий Ленін (“генерал, який Денікіна не послухався”).

Розв’язка оповідання несподівана: від неминучої смерті і тортур братів рятує “безсоромна” городянка Галька, рятує своїм тілом... Цей образ, змальований пунктирно, нагадує відомий вислів А. Чехова про те, що рушниця, якщо вона висить в інтер’єрі сцени, мусить обов’язково вистрілити. Жінка, мати, сестра страждають найбільше у час суспільних потрясінь, виконуючи обов’язки берегинь роду, якому так важко вистояти в суворий час.

[1, стр.62]

• Наступна >