Роман П. Загребельного “Диво" з'явився на хвилі широ­кого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії — епохи Київ­ської Русі, показавши її через велич і трагедію митця з наро­ду Сивоока.

Роман починається словами Б. Брехта, що возвеличують безіменних народних творців:

Хто ввів семибрамні Фіни?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі

й тягали каміння?

Ці рядки — камертон до усвідомлення долі головного героя, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення дива Софійського собо­ру в Києві. Як слушно зауважив один із літературознавців — дослідників роману, композиція твору нагадує архітектуру собору незвичайністю переходів, добудов, але за дією асимет­ричністю приховуються доцільність і гармонія.

Дія в романі “Диво” починається 992 року, а завершуєть­ся 1037 роком. Цей сюжетний пласт давноминулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки XX століття. Вони творять своєрідну архітектоніку роману, яка реалізується за допомогою часових зміщень. Це знахо­дить своє відображення і в назвах розділів: “1965 рік. Про­весінь. Надмор’я”, “1941 рік. Осінь. Київ”, "Рік 1004. Літо. Радогость”. Так, на перший погляд, вигадливо переплітають­ся століття віддалені та сучасні, і перехрещення їх об’єднує авторський задум — показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу. Таким чином, образ не­повторного дива — Софії Київської — є тим центром, навко­ло якого розгортаються різночасові події. Цей шедевр зодчества зводить талановитий народний умілець Сивоок, а про­фесор, історик Гордій Отава вивчає фрески Софійського собо­ру і ціною свого життя захищає їх від фашистів. Справу батька доводить до кінця син Борис. Так утверджується в романі думка про незнищенність зв'язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки.

П. Загребельний так прокоментував свій творчий задум: “Мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого, не просто зробити спробу реконструкції епохи, не просто відтворити процес будівництва Софійського собору аж до вигадування автора цеї великої споруди, імені якого, як і безлічі інших дорогих для нас імен, історія, на жаль, не донес­ла до ваших часів. Йшлося про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спа­док, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденно, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси і величі. Ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спад­ку з належною шанобою, оберігаємо і захищаємо його”.

Романи “Диво”, “Первоміст” і “Смерть у Києві” — трип­тих про Київську Русь. Літературознавці мають рацію, коли називають “Диво” першою його частиною, найкращою, найсильнішою, експериментальною. Експериментальність ця виявляється і в оригінальному освоєнні художнього часу, різнопланових епох, і в широких просторових координатах, коли уява письменника вільно мандрує по Києву, древлянській Радогості, Новгороду, Візантії, Болгарії.

Навколо двох центральних образів роману — Сивоока та Ярослава — П. Загребельний зосереджує багатоаспектну про­блематику твору: що таке талант, як він народжується і зро­стає, яке його ставлення до влади, що залишає людина по собі?

Несподіваним у “Диві” є образ Ярослава Мудрого, який кардинально відрізняється від Ярослава з однойменної істо­ричної драми І. Кочерги. Князь у змалюванні І. Кочерги — передусім державний діяч, досить ідеалізований, хоч і на­ділений не тільки чеснотами, а й вадами, особа суперечлива. Ярослав Мудрий П. Загребельного — жива людина з усіма притаманними їй слабкостями. Розкриваючи психологію цього героя, романіст значну увагу приділяє зображенню його дитинства, зовсім не безхмарного; невиліковна хвороба кульгавість, атмосфера непорозуміння між батьками гарту­вали в душі хлопчика, який нагадував вовченя, впертість, силу волі, войовничість і цілеспрямованість. Особливо драматич­ними були стосунки батька й сина, жорстокість Володимира Великого породжувала ще більшу жорстокість Ярослава, його ненависть до батька і прихильність до матері, розуміння завданих їй чоловіком образ, як і усвідомлення того, що він нелюбий син і йому ніколи на княжити в Києві. Проте вла­долюбство, виплекане князівським походженням Рогніди, штовхнуло Ярослава на найбезумніший крок — піти проти свого батька, не задовольняючись намісництвом спочатку в Ростові Суздальському, а потім у Новгороді. Однак, навіть здобувши безмежну владу, він залишається самотнім — без друзів, однодумців, щасливої родини. Певний час у його серці борються два начала — “княже” і “людське”, але перемагає психологія державця, жорстока і нелюдяна. Знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна донька, матір якої, лісову красуню Забаву, Ярослав боготво­рив, гине Сивоок, а його ім’я як творця Софії Київської ви­креслюється з літопису.

П. Загребельний не міг оминути той історичний факт, що Ярослав Мудрий був людиною дивовижної на той час освіче­ності, тому дбав про розквіт писемності, науки, культури Київ­ської Русі. Задумуючи створити величний собор, храм, по­дібний до візантійських, князь мріє про увіковічення своєї самотньої душі, душі далекоглядного політика, державного діяча, але нещасливої людини.

Протиставляється Ярославу Сивоок, який своїм талан­том піднявся над владою. Цей образ П. Загребельний також подає у становленні, розвитку, з акцентуацією на витоках не­пересічного таланту. Вигаданий образ Сивоока змальовуєть­ся глибоко і всебічно. Сирітство не зламало хлопчика, а доля подарувала зустріч із дідом Родимом та Звениславою. Пер­ший передав йому вільнолюбство і захоплення прекрасним, а друга навчила пізнавати світ барв, тони і півтони, співзвучні настроям людини. Близько сорока років йшов Сивоок до своєї зоряної миті, і на цьому шляху були і поневіряння, і прини­ження. Дитячі враження стали витоками його мистецького світовідчуття, а талант шліфувався впродовж тривалого часу. До Сивоока приходить усвідомлення кількох життєвих істин: свободи як запоруки творчості (і майстрові Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб) і мис­тецтва як “могутнього голосу народу, що лунає з уст вибра­них умільців”. Всотавши в себе розмаїття світу, буяння барв рідної землі, багатий життєвий досвід, він споруджує Софію Київську як пам'ятник своєму народові. У процесі творення майстер мовби самознищується, зливається із собором: "Було в Сивоока відчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тіла, кожною жилкою, умирає дум­кою, прагненнями, надіями. Собор здіймався вище і вище, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавле­ною стебла...”. Завершивши це диво, Сивоок розуміє, що ім’я будівничого може забутись, загубитись, але це не важливо: "Що ім'я! Головне — твої чини на землі”.

За таким же життєвим принципом живуть батько й син Отави, віддані вивченню історії нашого народу, його вершин­них надбань.

Роман "Диво” густо населений представниками найріз­номанітніших верств давньоруської доби. Це і пристосува­нець Міщило, і підступний Ситник, і щирий Гюргій, і блазень Бурмака, і поетичні постаті Шуйці-Забави, Яросла­ви, Велички. Через них відтворюється внутрішня атмосфе­ра епохи, глибинна сутність особистості, зрозуміла сучасно­му читачеві.

Тема нетлінності мистецтва в романі доповнюється роз­думами П. Загребельного про стосунки двох культур — язич­ницької та християнської. Сивоок — колишній язичник, який старанно засвоїв візантійські канони. Споруджуючи Софію, він рівняється на язичницькі традиції, на давні народні уяв­лення про світ, природу, людей. Письменник переконаний, що їх не так легко подолати, ці пракорені слов’ян. Автор розцінює запровадження християнства не тільки як позитив­ний факт, а і як жорстоку, антилюдяну епоху.

Загребельному вдалося показати, як людина осягає здо­бутки минулого, переймається ними в муках сумління і твор­чості. Твір історичний, та з моральною проблематикою, анало­гіями з нашим часом апелює до свідомості сучасників, праг­не розбудити їхню пам’ять і патріотичні почуття. Софія Київ­ське у творі символізує вічні істини — духовність народу, його велич і невмирущість.

[1, 187]