Щоденник

 

Щоденник ДовженкоФормат: txt

Завантажити

 

О. Довженко, великий правдолюбець, у щоденникових записах торкається багатьох аспектів життя, що хвилювали і триножили його. Але про що б автор "Щоденника” не писав: про долю своїх творів, воєнні враження чи перипетії історич­ного шляху рідного народу, — він змальовує правдиву карти ну сталінських порядків. Вона насамперед постає зі схвильованої розповіді про перші, найдраматичніші, сторінки війни. І як підсумок цих роздумів — запис 24 липня 1945 року про парад Перемоги, коли, крім нього, О. Довженка, ніхто не зняв шапки при згадці про численні жертви війни: “Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили...”. У цих словах - ключ до розуміння письменником однієї з найтрагічніших проблем нашої історії: людина і тоталітарна система. У зв’язку а цим автор “Щоденника" пише про десятилітнє “відряджений” Остапа Вишні: “Схуд, постарів. Було сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років — це ціле життя, ціла ера, складна і велика”. Знаходимо на сторінках “Щоденника” й гіркі слова на смерть Яновського, який страждав фізично і душевно під звинувачень у націоналізмі. Але найбільш зримо фальш і людиноненависницька сутність сталінського державного механізму розкриваються у щирій сповіді самого О. Довженка. Ось запис від 26 листопада 1943 року: “Моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки... Мені важко од свідомості, що “Україна в огні" — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика”. Та самої заборони видалося замало, і в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виступив сам Сталін із до­повіддю “Про антиленінські помилки й націоналістичні пе­рекручення в кіноповісті Довженка "Україна у огні”. Через рік після цього в “Щоденнику" з’являються такі зболені рядки: "Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлено і частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу па всіх зборищах... Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправ­ди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”. Чи не вражаюче свідчення жорстокості й антигуманності сталін­ської системи, що калічила й топтала людські долі з невідво­ротністю чітко налагодженого механізму? У щоденникових записах О. Довженка, які збиралися не один рік, таких гірких фактів безліч. Митець говорить і про шістнадцять літ “кіно -каторги", коли доводилося співпрацювати з “мізерними людцями”. некваліфікованими, аморальними, і про виключення із Всеслов'янського комітету ("зашморг навколо шиї затя­гується"), і про духовний голод, відірваність від рідної землі, і про погрозу Берії: «Будем вправлять мозги». Як крик відчаю, звучать рядки, занотовані 29 листопада 1954 року: “Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душев­но вкрай... Десь готуються влаштувати вшанування мене з нагоди шістдесятиріччя. А я стурбований одним: як би заро­бити на прожиття, як би не звалитися у ліжко без копійки в кишені”. Навіть у тому, що сталінська система влаштувала Довженкові “прикриту форму заслання”, виявилися її цинізм і жорстокість. Адже митця позбавили головного — можли­вості вільно творити. Проте, незважаючи на шлях поневі­рянь, він знайшов у собі сили протистояти тоталітарній сис­темі, черпаючи наснагу в рідній землі, в рідному народові. Найпроникливіші роздуми на сторінках “Щоденника” — саме про народ, його історичну долю, яка багато в чому нагадувала покалічене й знівечене життя О. Довженки («Я лежу мерт­вий на дні глибокої ями і чую щодня, як падає мені на груди земля, заступ за заступом»).

У записі від 2 липня 1942 року читаємо:

"...невмирання наше українське. Чи ж є воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування.

Нас, кажуть, більше за добру європейську державу.

Ми є, і нас нема. Де ми?”

Проблема української державності глибоко хвилювала письменника. І в тому, що Україна — “вічна вдова”, а в її народу “безмірно жахлива доля”, О. Довженко звинувачує, зокрема, й тоталітарну систему з іі цькуванням інтелігенції, духом кон'юнктури, пристосовництва, переслідування за любов до народу. Сам митець, незважаючи на вигнання, не втратив кровних зв’язків з рідною землею, яка дала йому хліб і серце, любов і звичаї, радість творчості разом з вели­кою печаллю і стражданнями. Майстер просив у долі ясного розуму, щоб “зробити щось добре для свого народу". Щирий патріот і великий правдолюбець а болем і надією писав: “...Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крема­торії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!”

 [1, 157]