(1911)

На перший погляд, у новелі немає гострого соціального конфлікту. Дія розгортається в сім’ї провінційного службовця. У творі тільки три дійові особи — Антін, його дружина Марта і неназвана жінка, що приснилася Антону. Конфлікт, що відбувається між подружжям, має ніби суто сімейний характер і до того ж не призводить до розриву. Насправді ж за цим конфліктом стоять важливі проблеми суспільного життя пореволюційного періоду, і він набуває глибокого соціального значення. Взаємини подружжя є лише «рамкою» новели, справжня ж її сутність розкривається у сні Антона. І в цілому новела не містить у собі розгорнутої картини будь-яких подій, а є аналізом внутрішнього світу головного героя, який виявляє глибоку соціальну конфліктність твору, зіткнення двох світоглядів — прогресивного й міщанського, а відтак і конфлікт між революцією та реакцією: тут, власне, і закладена основна колізія новели. Тому «рамка» і «сон» написані в різних, контрастних планах. В «рамці» переважають барви каламутні, буденні і звучить голос сатирика, а в розгорнутій картині сну бачимо розмаїтість яскравих барв і відчуваємо піднесено-романтичну тональність розповіді.

Антін боляче сприймає застиглість міщанського побуту і буденного життя міста в роки реакції. Відчуття нерухомості й здичавіння створюється і міським пейзажем, і зовнішнім портретом Марти, і навмисною прозаїчністю деталей загального малюнка, і добором тропів, що передають враження Антона, його сприйняття реального оточення. «Звиклі дороги», «все до нудоти знайоме», «бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб», калюжа на міській площі, «щось каламутне», яке «осідало на серці», «брудне корито алеї», «жінчині сни, прозаїчні, скучні, як дійсність», «кіт, що вічно валявсь на канапі», «голі і білі, наче застигле сало», ноги Марти, її «порожні очі» — все це дратувало Антона, в душі якого жила «потреба краси».

Антін умів бачити красу і в звичайному житті. Вечірнє місто осінньої пори перетворюється раптом в його уяві у щось поетичне. В «Intermezzo» письменник створив симфонію поля, в новелі «Сон» — симфонію крапель: «Оживлялась музика крапель, сумних і веселих, лінивих і жвавих, глухих та дзвінких». Але справжня поезія життя передана в епізодах сну. Тут використав письменник враження від Капрі, природу якого зумів передати з великою проникливістю і любов’ю. Багатство фарб і кольорових нюансів, взаємопереходи барв, гра світла і тіней, залежність забарвлення гір і моря від атмосферних умов, джерел освітлення, пори доби — усе це помітило уважне око письменника.

Чарівність природи подана в гармонії з образом незнайомої жінки і поетично чистими взаєминами Антона з нею. Краса героїні сну полягає не стільки в зовнішніх її рисах, скільки в духовній її величі,— адже вона під час революції «билася... з військом. Залягала у горах, робила трудні переходи, невтомима, як найкращий юнак, байдужа до смерті. Вночі перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить своїм набої», і «мала навіть рану од козака». Краса, якої прагнув Антін, набуває тут виразно політичного, революційного змісту. Сон героя виконує функцію збудника свідомості. І хоч цей сон породжує тільки нові взаємини з Мартою, за моральним оновленням героїв відчуваємо щось більше: подих революції наче вривається в щоденне життя і у підтексті утверджується найвища краса — краса революційного діяння.