Смерть Шевченка
- Деталі
- Категорія: Драч Іван
- Останнє оновлення: 18 грудня 2012
Формат: txt
Поема І. Драча «Смерть Шевченка» один із найкращих творів художньої шевченкіани. За авторським визначенням, це симфонія, твір поліфонічний, у якому основний мотив постійно поглиблюється, переплітається з іншими мотивами, цементуючись у цілісність авторським задумом — змилювати фінал страдницького життя Кобзаря, його прощання зі світом.
Починається поема прологом. Як відомо, твір було написано до 100-річчя з дня смерті Тараса Шевченка, тому закономірно, що автор розмірковує про час («Століття — зморшка на чолі Землі»), про велич Кобзаря («Поет став морем»), а головне — обґрунтовує право митця на розкутість вираження, особливо коли йдеться про одного з найкращих синів України.
І справді, композиція поеми засновується на умовно-метафоричних, символічних засобах. Перша її частина — «Вишневий цвіт» — це калейдоскоп різноаспектних картин, із яких вияскравлюється внутрішній світ поета, його презирливе ставлення до тиранів, псевдопатріотів, самовіддана любов до отчого краю і невлаштованість особистого життя. І. Драч відштовхується від факту самотності Тараса Шевченка — «ні дружини, ні дітей, ні друга», щоб змалювати, як Україна поспішає до хворого сина «одганяти знавіснілу смерть», тривожачись і ридаючи, пропонуючи для зцілення липового чаю чи калини. Умовна форма марень, використана автором, відповідає фізичному стану недужої людини. «Перше марення» — жахкий спогад про покару солдатів шпіцрутенами. У виснаженій хворобою уяві поета акценти в цій картині екзекуції змінюються — він бачить замучених покриток, козаків, катованих солдатів, похнюплених казахів, навіть мертвих, які разом я Тарасом закликають до помсти панам і царям («січуть шпіцрутени вельможні пишні спини»).
У «Другому маренні» до кімнати впурхує зграя «українських горобців», яким поет (і автор) дає нищівну характеристику: «що нам сипнуть, те ми клюєм»»; «пурхнули по смітниках», «ми розпережемось орлами...»; «цвірінькнем тихо «Заповіт». Якщо у «Першому маренні» вчувається відгомін «Сну» Тараси Шевченка, то в другому — сарказм та іронія на адресу українського панства з послання «І мертвим, і живим...».
«Третє марення» — найтрагічніше, це болючі видіння знущань над поетом, його відхід у безсмертя.
Марення доповнюються голосами-голосіннями. Україна оплакує свого сина, а далекий дівочий зойк то голос Оксани, знеславленої, як і Катерина, як і вся Укріпна, то і голос жінок, яких кохав Шевченко, але з жодною з яких не поєднав своєї долі, — Закревською, Рєпніною, Забаржяді, Піуповою, Ликерою.
Образ вишневого цвіту є наскрізним у першій частині поеми, символічним: гілочка вишні, яка розквітла в Шевченковій кімнаті, уособлює Україну, надію поета на її весняне оновлення.
Друга частина твору — «Вишневий вітер» — навіює асоціації із травнем, коли Шевченко повернувся в Україну, на Чернечу гору. Картину перепоховання Кобзаря І. Драч змальовує у властивих для нього умовно-метафоричних формах: проводжають українського генія найвідоміші світочі людського духу — Шекспір, Бетховен, Пушкін, Гойя. З вишневої гілки ніби виростає «вишневий вітер» безсмертя Шевченка на землі, в омріяному ним «садку вишневому»:
І доки світ
У плині літ —
Вишневий вітер,
Вишневий цвіт.
[1]