Breadcrumbs

Ви тут: HomeУкр. літератураДрач Іван Балада про соняшник

Балада про соняшник

Формат: txt

Завантажити

 

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візміть хоч на раму.
Дядьку, хіба Вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

 

Жанр поезії «Балада про соняшник» визначений автором у самій назві — балада. Народнопоетична балада — вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. Численні балади Івана Драча не завжди вкладаються в рамки цього жанру, а більше схожі на притчі, медитації чи маленькі поеми. «Балада про соняшник» справді незвичайний твір, якому притаманні елементи баладної фантастики, зокрема олюднення сонця й соняшника, приземлення їх, особливий ліричний драматизм, коли соняшник переживає справжнє потрясіння.

Композиційно вірш складається з двох частин: притчової та роз’яснювальної, що надає ще більшої схожості цього твору із притчами біблійними чи, скажімо, притчами-байками Г. Сковороди.

Сам твір є  розгорнутою метафорою, що поетично розкриває життєдайний образ сонця-поезії, який дає наснагу й землі, й людській душі — тим-то й повертає соняшник-хлопчисько голову до цього джерела світла й натхнення. Отже, сонце і соняшник нероздільні, тому що людина, яка відкрила для себе поезію, вже ніколи не втратить відчуття зачудованості нею, красою поетичного вислову, поетичної метафори, як не втратить вона і вміння «сонячно» відчувати красу життя. І. Драч, майстер художнього слова, використовує несподівані епітети: золоте захоплення, сонце засмагле. А тавтологічні елементи (І раптом побачив сонце, / Красиве засмагле сонце) сприяють підсиленню ефекту зачудування. Образи поезії — сонце і соняшник — позбавлені зайвої величі й патетики. Так, сонце їде по небу не на колісниці, як, скажімо, у давньогрецькій міфології, а на велосипеді, наче звичайний сільський дядько. А соняшник бешкетує, розважається, бо ж він — хлопчак, який живе і радіє світу, сонцю, вітру і мріє покататись на велосипедній рамі. Таким чином, поет ніби віддає данину сучасності та, з другого боку, робить світило буденним у своїй величі, доступним для кожного, навіть для звичайного соняшника.

Вірш написаний верлібром (верлібр, білий вірш, — неримований нерівнонаголошений вірш). Він, хоч і має середньовічні корені, особливого значення набув у поезії авангардистів ХХ ст. і залишається однією з провідних форм сучасної поезії, сприйнятий як окрема система віршування. 

Павло Тичина дав таку оцінку твору: «Цей твір цікавий... По-перше, тема обдарованості й таланту подана цілком по-новому... По-друге: розв’язання теми цілком своє, а не традиційне... По-третє: колір сонця у поета оранжевий, тобто жовтогарячий. Це, як мені здається, цілком відповідає характерові творчого сприймання світила українським народом...»

[10]