Breadcrumbs

Ви тут: HomeУкр. літератураГончар Олесь Прапороносці

Прапороносці

Формат: txt

Завантажити

 

Темою “Прапороносців” є “бойовий шлях” мінометної роти, що в складі сов. армії, яка переслідувала відступаючих німців після Сталінграду, пройшла в боях шлях від кордонів аж до Праги.

Як і багато інших творів сов. літератури, зокрема Гончаревих, трилогія є типовою совєтською самохвальбою й підвищуванням себе до неймовірних висот. Совєтська пропаганда зробила з того походу великий саморекламний “бізнес” і представила сов. армію як “визволительку Європи”, хоч “визволені” були (на совєтську користь) всього дві країни, Угорщина й Чехословаччина, які стали після примусовими сателітами Росії.

Але це сталося насправді не без допомоги Америки, без якої перемога й “визволення” були неможливі. Про ці факти одначе в трилогії немає й згадки, натомість автор пильно дбав, щоб “великому братньому народові” всюди було першенство, тому головним героєм трилогії він зробив його представника, майора Воронцова, який у полку, “наче мати в сім'ї” і становив “найголовнішу невід’ємну частину складного організму полку”. В своєму надмірному низько поклонстві перед “великим братнім” він і не помітив, як не помітила й критика, карикатурності такого порівняння, бо в кожній армії, зокрема в російській, будь-який командир, від сержанта до генерала, є діаметральною протилежністю до матері чи няньки. Та саме це порівняння свідчить, що автор не знав уже яких яскравих кольорів дібрати, щоб велично змалювати російського командира й мимоволі зробив з нього військову карикатуру — Воронцов ідейний керівник полку, носій волі компартії, зразково витривалий, мужній, передбачливий, знавець психології воїна, вміє підтримати військового духа і чуйно відгукується на запити й потреби кожного бійця, невтомно турбується про родини бійців, пише листи в сільради й правління колгоспів, вимагаючи уваги до родин воїнів, дорікає бійцям, що не знаходять часу послати вістку додому. Він політичний керівник, воєначальник, командир, учитель і водночас батько для всіх підлеглих, що, як мати піклується за всіх бійців та офіцерів своїх частин.

Що ж до інших персонажів, в тому й українських вояків, то вони відзначаються перш за все “глибокою любов’ю до радянської вітчизни” і ця любов визначує всі прагнення Черниша, Сагайди, Хаєцького й інших. Всі вони зливаються із своїм колективом (втрачають риси індивідуальності), над яким стоїть висока індивідуальність Воронцова.  Сагайда, “звільнившись від своїх недоліків”, став гідним офіцером радянської армії. Від одного тільки слова словацької партизанки, “братку” , “він усвідомив як багато зробила радянська армія, звільнивши Європу від фашизму”.

Ніхто з цих героїчних героїв не викликує враження природності й реальності, дарма, що Воронцов взятий нібито з дійсності, як признається сам автор, якраз навпаки, це визнання автора збільшує недовір’я до нього як письменника,що не був добрим знавцем людської душі, натомість був добре знайомий з бажаннями партійних керівників, людей може й освічених, що таким або іншим способом здобули вищу освіту, але в суті речі примітивних і тупих, для яких людська психіка — земля невідома й нецікава, бо їм вистачала їх власна воля — для всіх підданих закон. Гончар у цьому творі зовсім забув про природність персонажів, про їх подібність до життя, він знав тільки, що вони повинні бути яскраво змальовані, щоб ціла армія блищала як “визволителька” цілої Європи. Тому в нього кожен солдат “турбувався за ввесь світ, а вже потім за власне життя”, хоч у реальному житті діється якраз протилежно. Тут автор знову не усвідомив, що це думка єретична, бо турбуватись за ввесь світ (щоб його загарбати), це справа партії, а справа солдата бути послушним партії і вмирати за неї, як колись за царя вмирали царські солдати.

Варт одначе зауважити, що в першій редакції окремих частин трилогії не було так багато “революційного романтизму”, його збільшилося пізніше, коли автор став доробляти, підправляти й прикрашувати твір у дальших виданнях, щоб ще більше догодити партії й збільшити можливості своєї “безсмертності”. Поправки дуже подобалися критикам, які захлинаються від захоплення, що письменник прославив героїчну совєтську армію і зробив її “визволителькою Європи”.

[6]