Breadcrumbs

Ви тут: Home Укр. література Симоненко Василь ДУМА ПРО ЩАСТЯ

ДУМА ПРО ЩАСТЯ

Формат: txt

Завантажити

 

Автор розповідає про звичайну жінку, яка пізно ввечері повертається додому, де її з нетерпінням чекає дітвора, обділена материнською ласкою і турбо­тою, — звісно, робота не фермі забирає увесь час. Разом з утомленою ненькою до хати вступає радість, діти «мов вос­кресли», а в оселю увірвався «гамір, ошалілий сміх» сніго­виць. Чи не ідилічна картинка — після виснажливої праці жінка вдома, з дітьми. Такими і подібними сюжетами рясні­ли шпальти радянських газет, у яких прославлялася сумлін­на праця на благо соціалістичної Вітчизни. В. Симоненко іронічно зауважує:

Де фотографи?

Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріші

Можна знімок утнуть

до газети

і жахливо веселий вірш.

Автор проникливо бачить велику прірву між переможними звітами про досягнення і наснажливими буднями сільських трудівників. За «веселими цифрами» у «жахливо веселих» віршах і «ґрунтовно важких» статтях і журналісти, і суспільство не хотіли бачити справжніх реалій села. Ви­снажлива праця не могла ощасливити людину, навпаки, вона обкрадала, відривали її від сім'ї, дітей, збіднювала життя. В. Симоненко навіть висловлює крамольну на той час — час освоєння космосу — думку, що досягнення науково-технічного прогресу тримаються на невсипущій праці людей села:

...в космос крешуть ото

не ракети,

але пружні цівки молока.

Типовість ситуації вдало підкреслюється поетом — ге­роїня безіменна («ця Марія чи Настя»). Прикметною є назва вірша, на перший погляд, запозичена з фольклору, а насправді — знову гірка іронія: думи про ге­роїв праці складалися і в радянські часи, їхній пафос, як і газетних статей, був величально-урочистим. Дума про щастя простої людини В. Симоненка (згадаймо тут вислів поета "найскладніше людина проста") — це гірка правда про ніве­лювання людського в людині, про приниження людської гідності в ім'я ілюзорних ідеалів.

 

ДУМА ПРО ЩАСТЯ  

Увійшла вайлувате в сіни,  

 з хати віє нудьга  

 й самота.  

 У руках засміявся віник —  

 спритно валянки обміта.  

 Тупотить  

 об долівку ногами  

 і мороз вибива  

 з рукавиць.  

 З нею  

 в хату ввірвався гамір,  

 ошалілий сміх сніговиць.  

 Мов воскресли  

 принишклі діти —  

 тупіт, лемент,  

 вищання й писк.  

 Місяць хоче,  

 мабуть, погрітись —  

 суне в шибку  

 свій блідий диск.  

 Заглядає, цікавий,  

 у миску:   

 що ви з'їли таке смішне,  

 що од вашого  

 реготу й писку  

 тягне в хату  

 із неба мене?  

 Хлюпа щастя  

 дзвінкою хвилею,  

 ніби тут вікувало воно —  

 не життя тобі, а ідилія,  

 як в поганих книжках  

 чи в кіно.  

 Де фотографи?  

 Де поети?  

 Нуте, хлопці, сюди скоріш!  

 Можна знімок утнуть  

 до газети  

 і жахливо веселий вірш.  

 Це ж так показна ситуація --  

 гарна мати і троє дітей,  

 це ж чудова яка ілюстрація  

 для підтвердження наших ідей.   

 Застрибають веселі цифри  

 у грунтовно важких статтях,  

 та не встане  

 з словесних вихрів  

 многотрудне її життя.  

 Ви мовчанкою соромливою  

 постараєтесь обминуть,  

 що в доярки цієї  

 щасливої  

 руки й ноги  

 вночі гудуть.  

 І чи прийде  

 під ваші кашкети  

 блискавицею думка дзвінка:  

 в космос крешуть ота  

 не ракети,  

 але пружні цівки молока.  

 А для неї  

 це зовсім не диво,  

 бо збагнула давно таке:  

 справді,  

 зараз вона щаслива,  

 тільки ж щастя яке важке!..  

 І тому ця Марія  

 чи Настя  

 будить дзвоном дійниці село,  

 щоб поменше  

 важкого щастя  

 на Радянській землі було.