Breadcrumbs

Ви тут: Home Укр. література Стус Василь На колимськім морозі калина

На колимськім морозі калина

Формат: txt

Завантажити

 

Туга за Україною, за рідною домівкою пронизує кожний рядок цієї поезії В. Стуса. Вітчизна для ліричного героя (й автора) асоціюється з калиною, традиційним фольклорним образом, із «собором дзвінким» як символом духовної незнищенності українців (згадаймо «диво» — Софію Київську а роману П. Загребельного, собор Олеся Гончара). Ці святі образи оживають у пам'яті В. Стуса, дають йому сили здола­ти гіркоту ув’язнення на «чужинецькій землі», де зійшлися «кінці і начала» багатьох українських політв’язнів. Колимські сніги, морози, «ведмежий барліг», безлюдний, мовчазний, про­тиставляються сонцесяйній, світлій, гомінкій Україні.

Щоб передати тугу за Батьківщиною, автор переосмислює відомий образ калини — вона «зацвітає рудими сльозами», тобто має тьмяний, невиразний відтінок. Цей образ олюднюєть­ся ягоди нагадують сльози, отже, йдеться про страждання, про затамований душевний біль ліричного героя, спричине­нні] відірваністю від Вітчизни.

Називні речення —

Безгоміння, безлюддя довкола,

Тільки сонце, і простір, і сніг —

передають тишину, яку розриває «крик модрин» — ніби сама природа протестує проти відірваності ув’язнених від Батьків­щини. Чужина допомагає ліричному героєві перевірити справжність його почуттів до Вітчизни.

[1]

 

***  

На колимськім морозі калина  

зацвітає рудими слізьми.  

Неосяжна осонцена днина,  

і собором дзвінким Україна  

написалась на мурах тюрми.  

Безгоміння, безлюддя довкола,  

тільки сонце і простір, і сніг.  

І котилося куль-покотьолом  

моє серце в ведмежий барліг.  

І зголілі модрини кричали,  

тонко олень писався в імлі,  

і зійшлися кінці і начала  

на оцій чужинецькій землі.