Breadcrumbs

Ви тут: HomeУкр. літератураТютюнник Григір Три зозілі з поклоном

Три зозілі з поклоном

Формат: txt

Завантажити

 

В автобіографії Григора Тютюнника є такі рядки: «У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилося рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...». Тільки у середині 50-х батька письменника було реабілітовано посмертно.

Новела «Три зозулі з поклоном» має біографічну основу, але про репресії сталінського режиму за життя Григора Тю­тюнника заборонялося навіть згадувати, тому довгий час цей твір не публікувався. Коли ж його надрукували в журналі «Ранок», то недремна цензура внесла правку: «Сибір неісходиму» було виправлено на «цей світ неісходимий». Цікаво, що в тексті новели — в останньому листі батька — є такий коментар від імені юнака: "Сибір неісходиму» було нерішу­чою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму». Якщо цензор у 30-х роках не побоявся залишити цю фразу, розуміючи її важливість для рідних репресованого, то в час написання новели навіть натяку на місце заслання не допускалося. Та­кою жорстокою була і залишалась радянська дійсність.

Попри драматизм суспільних колізій, відображених у творі завуальовано (з листа батька: «Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), сто­ли, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома...»; лише згадка про «Сибір неісходиму»), це новела про кохан­ня. Так само вважає автор, бо творові передує епіграф «Лю­бові всевишній присвячується».

Кохання, змальоване Григором Тютюнником, і звичайне, і незвичайне водночас. Звичайне — перед читачем любовний трикутник. Незвичайне — персонажі цієї історії сягають таких вершин душевної чистоти, вірності, щирості, відкри­тості, що це викликає пронизливий щем і захоплення висо­кістю їхнього внутрішнього світу. Адже любов Марфи до одру­женого чоловіка — красеня Михайла — ні для кого не була таємницею: ні для самого Михайла, ні для його дружини. Хіба що Марфин чоловік Карпо не помічав нічого, бо жив до­сить приземленими інтересами. Через вдало знайдену деталь — Карпо «над галушками катується» — відтворюється і внутрішній світ цього персонажа, і нещасливе заміжжя Марфи.

І Соня, і Марфа самовіддано кохають Михайла - «соко­ла... ставного такого, смуглого» з чорними очима. Мати опо­відача, знаючи про Марфине почуття, не вбачала в ній супер­ницю. Спочатку — бо вірила у порядність Михайла, що підкреслюється таким діалогом:

«— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Ба­чиш, як вона до тебе світиться.

А він:

Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?»

А потім, коли чоловіка заарештовано, жінок зблизило горе.

У свою чергу, Марфа розуміла безнадійність свого почут­тя до одруженого Михайла, хорошого сім’янина і батька. Вона жила тим, що могла бачити його, поставати або погомоніти з ним. Після арешту Михайла Марфа живе листами від нього.

Вона перша вгадує, що є вісточка, силою своїх почуттів так зворушує доброго сільського поштаря дядька Левка, що той протягує їй дорогий конверт, адресований Соні: «Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу.

Композиція новели — це переплетіння голосів Соні, Ми­хайла, їхнього сина, це й обрамлення — дорослий син розпи­тує матір про минуле, бо його бентежить щоразу пильний погляд Марфи, Характер батька, як і весь трагізм цієї не­звичайної історії, розкривається в останньому листі Михай­ла. Це дуже чесна, правдива людина, тому, напевно, й потрапив до сталінських таборів. З усією прямотою він пише дру­жині: «Не суди мене гірко. ...Я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї... Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.

Обнімаю тебе і несу на руках колиску а сином, доки й житиму».

У цих рядках — уся складність перипетій життя, які ча­сто неможливо класифікувати однозначно: де чорне? де біле? а де їхні відтінки? Тому як підсумок звучать слона юнака:

«А ще думаю:

«Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?» Тоді не було б тебе — шумить волика «татова сосна»

[1]