Лісова пісня
- Деталі
- Категорія: Українка Леся
- Останнє оновлення: 06 жовтня 2017
Формат: txt
«Лісову пісню» письменниця вклала «цвіт душі». Твір вражає красою високої мрії, музикою мови. Це «пісня пісень» не лише Лесі Українки, а й усієї дожовтневої української драматургії.
Породила «Лісову пісню» туга за рідним краєм. «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними»,— говорила поетеса. Малою дівчинкою почула вона розповідь про мавку: «А то ще я й здавна тую мавку «в уме держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами»,— згадує вона в листі до матері в І911 році. Поетеса палко любила Волинь, писала в листах, що в неї навіть вдача волинська і «лісова душа».
«Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми»,— писала її сестра Ольга.
У драмі виступають два світи: світ природи та її міфологічних істот і світ реальний з постатями звичайних людей. Мистецтво композиції твору полягає в тонкому переплетінні фантастики з реальністю. Основний конфлікт підпорядкований головній ідеї — боротьбі за гармонійне вільне життя, за високу мрію, за красу і вірність, боротьбі проти буденщини і тупості, сірості і банальності.
Пролог, яким відкривається «Лісова пісня», має значення заспіву; ця своєрідна прелюдія вводить нас у світ природи і казки, створює відповідний настрій. Разом з тим це пролог майбутніх конфліктів. Уже тут сили природи, які репрезентують рух, волю, протиставлено силам застою. «Той, що греблі рве» — символ весняної бурхливої води, а «весняна вода, як воля молода». Він служить Океану, а не Водянику — господарю тихої води, драговини.
У першій дії починається конфлікт людини з природою. У ліс приходять люди. Лісові сили їм сприяють, водяні намагаються шкодити. Зустрілися головні герої драми — дитина лісу Мавка і сільський хлопець Лукаш, покохали одне одного. Це «весняна дія» — дія зародження і цвітіння кохання. Історія кохання Мавки і Лукаша становить сюжет твору.
Розвиток конфлікту і перипетії кохання — у другій дії, дії «пізнього літа», коли в душі Лукаша в’януть поезія і кохання до Мавки. Ця дія побудована на внутрішньому конфлікті поривань Лукаша, що вагається між поезією і прозою, між мрією і буденщиною, на конфлікті між Лукашем і Мавкою та Килиною, яка є втіленням буденщини, тоді як Мавка — високої мрії, краси, поезії. Друга дія досягає кульмінаційної напруги, коли тимчасово перемагають сили буденщини, коли Лукаш зраджує Мавку і сватає Килину, а Мавка провалюється в підземелля темного Марища — «Того, що в скалі сидить».
Особливістю сюжету «Лісової пісні» є те, що в ній ніби дві кульмінаційні вершини і що після першої кульмінації події не йдуть на спад: третя дія, дія «пізньої осені»,— це найглибша боротьба пристрастей. Тут людина стає звіром і знову людиною, тут Килима закляла Мавку у вербу. Але кохання перемагає смерть, а вогонь палить усе брудне, нікчемне, очищає людину, звільняючи її з-під пут буденщини. Розв’язка оптимістична — прекрасне не вмирає, воно переможе. Драма закінчується ремаркою-епілогом — спалахом весняної краси, переможним співом кохання, усміхом щастя серед зимового сніговію.
Жодна сцена «Лісової пісні» не перевантажена дійовими особами; багатство руху, світла, музики, граціозні діалоги, мінлива ритміка роблять драматичну поему дуже сценічною. У побудові «Лісової пісні» помічаємо певну симетричність. Тут майже нема полілогів, переважають діалоги, причому подекуди застосовано засіб стихомітії, тобто збереження симетрії між мовними партіями двох персонажів — однакова кількість рядків у запитанні та відповіді.
У композиції жодної української драми природа не відігравала такої вагомої ролі, як у «Лісовій пісні». Тут навіть ремарка— не технічні, службові вказівки, а справжня поезія в прозі, це кращі в українській літературі пейзажі. Природа в «Лісовій пісні» виходить далеко за межі декорації, її функція не в тому, щоб бути тлом дії. У драмі природа живе у символічних образах і персонажах як дійова особа. У змалюванні природи у п’єсі Леся Українка була новатором. Вона немов писала сценарій для кінофільму, передбачаючи синтез різних мистецтв, її пейзажі подані в зміні барв, звуків, у русі, в часових змінах. Вони також виконують функцію ущільненого часу. У першій дії природа зазнає таких змін, для яких потрібно принаймні три місяці — цілу весну. А все це відбувається за один вечір. І ми не відчуваємо цієї умовності, зате маємо повну ілюзію тривалості часу.
Мелодії сопілки і пісня лісу, виражені в барвах, рухах, лісових звуках, весь час за принципом психологічного паралелізму супроводжують історію кохання Лукаша і Мавки. Так, у другій дії вже озеро змаліло, «очерет сухо шелестить скупим листом». Природа в’яне. Никне польова краса, вирвано квіти з пшениці, почорнів червоний мак. З останніми квітами зів’яло й кохання Лукаша до Мавки. Мавка сидить на стерні у смутній задумі. Минає Мавчине кохання. Доки Лукаш не повернеться до неї, природа не матиме яскравих барв. Ремарка, якою відкривається третя дія, підкреслює згасання барв. «Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття». Вжито найзвичайніший епітет — місячне світло не золоте, а тільки жовте, але й той колір блідне, щоб поступитись місцем сірому: небо «попелясте», «по узліссі снується розтріпаний морок», а безбарвність осіннього ранку передано метафоричним образом: «Починається хворе світання пізньої осені». Замість співів солов’їних тепер «стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики». Все це підготовляє до сприймання вовчого виття—символу трагедії Лукаша-вовкулаки.
Тепер тільки вогонь освітить багряною плямою сірість лісу. Той вогонь, що палить усе сіре. Він порівнюється з цвітом: палаюча кроква «вкрита кучерявим вогнем, як цвітом».
Жива безсмертна вічно мінлива природа. У ній все переходить з одних форм в інші, але ніколи ніщо в ній не гине — кінець одного життя стає початком іншого. Мавка перетворюється на вербу, верба горить вогнем, але не гине:
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,—
стане початком годі мій кінець —
такою філософською думкою закінчується драма «Лісова пісня».
Усю силу почуття, весь свій поетичний геній перелила Леся Українка в міфічну істоту, і сталося диво: Мавка ожила. Дядько Лев каже:
Треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа...
Таке чарівне слово знала Леся Українка. Це слово — її поезія.
Мавка — витвір народної фантазії. Вона народилася в українському фольклорі. Змальовуючи зовнішній вигляд Мавки, Леся Українка йде за фольклорними джерелами: Мавка «в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами», з мінливими очима. У першій дії, в ту ніч, коли її кохання розцвіло, Мавка «наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах». З розвитком дії змінюється зовнішність Мавки. У другій дії вона у буденному вбранні сільської дівчини і виглядає убого, принижено. З вільної лісової сили вона стає покірною сиріткою, служницею на чужій ниві. І хоч в кінці дії одягає вона багряні осінні шати і срібний серпанок на голову, але одяг не може приховати смертельної блідості її лиця. «Конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи у неї поривчасті і замикаючі, наче щось у ній обривається». Так портретна характеристика розкриває і внутрішній стан героїні. В останній дії біля хати Лукаша на тлі білої стіни «чорніє якась постать». Цей психологічний контраст барв — біле і чорне — уяскравлюється ще пучечком калини, що червоніє на грудях Мавки, на її чорній одежі. У цих трьох кольорових мазках — цілий світ Мавки, весь настрій останньої дії.
У «Лісовій пісні» фольклорний образ Мавки переосмислений, опоетизований автором. З образом Мавки пов’язані найголовніші проблеми, поставлені в «Лісовій пісні»,— проблема мистецтва, краси, кохання... Сама Мавка — символ прекрасної мрії, поезії, благородства.
Романтизм «Лісової пісні» виявляється у незвичайності багатьох сцен, посиленій алегоричності образів, загальному піднесеному тоні, у фантастичності фабули.
Романтичне змалювання образу Мавки починається вже із своєрідного освітлення її. Письменниця опромінює свою героїню полум’яним зоряним ореолом. Це огнисте сяйво супроводжує Мавку протягом усієї п’єси. Так, у ніч першого кохання Лукаш одягає на голову Мавці зоряний вінок. Вона б хотіла, щоб очі Лукаша розсипали вогні самоцвітні. Коли Мавка покохала,— огнисте диво сталось. А коли Лукаш зрадив,— «всі зорі погасли в вінку і в серці» Мавки. Навіть Перелесник, залицяючись до неї, обіцяє «вогнистого раю». І з мертвого царства Марища вона виривається за допомогою вогню: «вогнем підземним мій жаль палкий зірвав печерний склеп». В останньому монолозі Мавки безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
І портрет, і зоряне сяйво — це чинники зовнішнього сприйняття образу. У драматичному творі характер персонажа найповніше виявляється в його мові і вчинках, адже авторські характеристики відсутні. Конкретизація образу Мавки здійснюється через ставлення до неї інших дійових осіб, через її взаємини з Лукашем, Лісовиком, дядьком Левом, русалками. Проте головної ваги тут набуває мовна партія самої героїні.
Перше, що впадає в око,— це поетичність і ліризм мови Мавки. Піднесеність, поетичність її слів вражає Лукаша: спочатку він зачарований, пізніше дорікає Мавці за те, що вона в будень «править таке, немов на свято орацію». Цікава гама образних асоціацій у мові лісовички. Всі її уявлення пов’язані з життям лісу, явищами природи: у Лукаша «голос чистий, як струмок», Килина «лукава, як видра», «хижа, наче рись». Для Мавки не існує абстрактних категорій, вона мислить конкретними образами, породженими її оточенням. «Ну, як-таки, щоб воля та пропала,— щиро дивується Мавка,— Це так колись і вітер пропаде». В її розумінні природа не застигла, не німа. «Німого в лісі в нас нема нічого»,— переконує вона Лукаша.
Усі явища природи Мавка персоніфікує: дерева, квіти, вітер мають свої звичаї, вдачу. Так, «береза ніжна, але занадто вже сумна, така бліда, похила та журлива...». Радість, сум, горе Мавка також висловлює по-своєму. Кохання з Лукашем уявляється їй, як ніжні пестощі весняного леготу з березою. У хвилини страшної розпуки Мавки «жаль опадає, наче мертвий лист». У цьому метафоричному порівнянні пластично поєдналися зорові і психологічні явища,— звідси його сильна емоційна дія.
Леся Українка виявляє великий художній такт, ні разу не вириваючи Мавку з її середовища, її уявлень. Вірність художній правді напрочуд тонко збережена в кожній деталі протягом усього твору. Мова Мавки виділяється особливою мелодійністю, ритмікою та інтонацією, яка відповідає її ліричній вдачі.
Пластичність, музичність притаманні віршеві, який поетеса вкладає в уста своєї героїні. Недарма ж ця драма названа піснею! Мелодія голосу Мавки гармонійно і граціозно вплітається в загальний хор лісу — в шум верховіття дубів, кленів, у звуки трепету листочків берези і осики, дзвону лісового струмка. Мавка ніби ввібрала всі ці звуки в свою мову. Вона дуже музикальна: чує, як співає соловейко, весна, розуміє мелодію сопілки, знає, про що скрипить верба.
Більша частина «Лісової пісні» написана п’ятистопним ямбом, який, проте, не завжди звучить однаково. Він набирає різної інтонації в мові окремих дійових осіб, а також змінюється із зміною настрою, змісту розмови. Так, мовна партія Мавки, написана цим розміром, інтонаційно дуже відрізняється від мови Килини і матері. В устах Мавки неримований вірш набирає ритму, стає милозвучним, плавним. Кожну зміну у настрої героїні відтінено інтонацією, глибоко змістовною ритмікою вірша. Палітра ясних, спокійних кольорів гармонує із спокійним плавним ритмом в картині зимового сну Мавки. Все разом створює лагідний, ніжний настрій.
На вищому тональному регістрі, в новому ритмічному ключі написаний монолог, яким закінчується перша дія («Коли б ти, ніченько, швидше минала!»). Урочиста інтонація відповідає підвищеному настроєві Мавки. Перед тим був неримоваиий п’ятистопний ямб. А тут поетеса переходить від двоскладової стопи до плавнішої трискладової. Протягом цілого монологу збережено суміжне (попарне) розміщення жіночих рим з голосним звуком у кінці. В діалогах з Перелесником знову змінюється ритміка мови Мавки. У першій дії в їх діалозі п’ятистопний ямб переходить у поривчастий, темпераментний шести-, а далі тристопний хорей. Така ритміка відповідає напруженості, експресії дії.
Образ Мавки правдивий і одночасно романтичний. Романтизм і реалізм сплелись у «Лісовій пісні», і в фокусі цього сплетіння стоїть постать Мавки. Ця фантастична істота сприймається як реальна, життєва своєю художньою правдою. Правдива Мавка своїм характером, почуттями, своєю незламністю і щирістю. Саме в такому плані можна говорити про реалізм цього образу. «Реалізм і романтизм єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів в усіх літературах, і се зовсім законне єднання»,— писала Леся Українка. Саме таким творчим принципом керувалася письменниця і при написанні своєї «Лісової пісні».
Реальний світ «Лісової пісні» найщільніше пов’язаний не з фантастичними дійовими особами, а з людськими характерами — Лукашем, дядьком Левом, матір’ю, Килиною. У суспільстві, побудованому на соціальній несправедливості, на силі приватної власності, життя і мрія в злагоді не бувають. Саме ця суперечність лягла в основу конфлікту «Лісової пісні». Люди принесли в ліс свої клопоти, своє прагнення до власності, яке тягне за собою сварку, буденщину, сірість. Негативні риси найповніше виявились у характерах Килини і матері — образах реалістичних, типових, широко узагальнених і певною мірою символічних. Це антиподи Мавки в ідейному і естетичному відношенні. їх приватновласницькі інстинкти глушать «цвіт душі», сіють егоїзм, ворожнечу. Конфлікт драматичної поеми побудований на зіткненні цих двох сил. А трагедія Лукаша в тому, що він не визначив свого місця серед цих сил, а роздвоївся між ними.
Нещирість і лицемірство обох жінок тонко відображає їхня мова. При першій зустрічі Килина і мати солодко-люб'язні, улесливі. «Рибонько», «любонько», «Килинко» — так величає мати бажану невістку. І тут же покрикує на Мавку: «Нездарисько, нехтолице, ледащо». Килина також лсотиться до майбутньої свекрухи: «тітусю», «дядинусю». Матір приваблює в Килині здорова робоча сила і її корова турського заводу. Килину ж манить перспектива одружитися з молодим гарним хлопцем та ще — його «грунтець і хата». Коли ж бажання були задоволені, то ні мати, ні Килина вже не маскуються штучною люб’язністю:
Мати
Ой синоньку! О, що ж я набілилась
з отею відьмою!
Лукаш
І та вже відьма? — Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли!
Мати
Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукібниця!...
Килина
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких відьом, таких нехлюй, як ти, світ не видав!
Ну, вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! —
залізо — й те перегризе!
У їх розмові губиться почуття віршового розміру, мова звучить вкрай прозаїчно. З метою типізації письменниця використала багато приказок, примовок, фразеологізмів, характерних для розмовної мови волинських селян: «в голову зайшов», «такої матері такий і син», «бийся по губі» та ін. Урізноманітнюють і типізують їхню мову також діалектизми гладишка, упадоньку, нехтолице...
Типовості й одночасно індивідуальності характерів досягає Леся Українка не лише завдяки глибокому знанню мови, а й тому, що вона досконало знала побут, звичаї поліщуків. Побутові сцени «Лісової пісні» цілком реалістичні. Реалізм Лесі Українки вийшов далеко за межі побутово-етнографічного. Письменниця показала, що на «старому» етнографізмі можна розкрити важливі проблеми сучасності — етичні, естетичні і навіть філософські. Так, Килинина корова турського заводу переростає з побутової деталі в символ дрібновласницької обмеженості.
Ряд етичних проблем у «Лісовій пісні» пов’язаний з образом дядька Лева. Цей мудрий поліський дід з благородним серцем стоїть осторонь дріб’язкових сварок, користолюбства. Добрий, чуйний, завжди вірний слову, дядько Лев розуміє красу і цінність лісу, охороняє його все життя. Зате і природа сприяє йому, бо він є живим прикладом гармонії у стосунках людини з природою.
В образі дядька Лева Леся Українка передала те, що вона називала «релігією своїх предків»,— ще дохристиянський світогляд людини, яка зрослася з природою. Міфологія нашого народу, її поезія живить душу дядька Лева, який є втіленням народної мудрості.
Драматизм образу Лукаша — в його роздвоєності, нерозумінні самого себе, неусвідомлені справжнього щастя, мети життя. Він має «співочу душу», але не вміє оцінити скарбів своєї душі. І найбільша його трагедія в тому, що він не може «своїм життям до себе дорівнятись».
Образ Лукаша реалістичний. І мова, і поведінка, і зовнішній вигляд його типові для поліського юнака. У драмі-поемі цей образ набуває алегоричного звучання: великі скарби народу, багатюща його душа, його творчі можливості, але перетворити можливість у реальність в умовах соціальної несправедливості дуже важко. Життя при несправедливому соціальному устрої глушить мрію, засмоктує, як страшна поліська драговина. Проте вбити мрію не можна. Про це виразно співає сопілка Лукаша.
Невіддільна від образу Лукаша постать його Долі. Це — «загублена доля», що колись супроводжувала щастя Лукаша. Образ Долі надзвичайно драматичний, він викликає якийсь особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, яке ніколи не повернеш. Діалог Лукаша і Долі надає творові трагедійного звучання. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи стежки до «минулого раю». Але стежки позамітало снігом, лишився тільки спомин:
Доля
Ой, колись я навесні
тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти...
Людський розпач відлунює у цих словах. Пішла і зникла в снігах Лукашева Доля. Але вона показала йому на вербову гілку, що він її кинув. Лукаш піднімає цю гілку-сопілку і починає грати. «Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер,— пише в кінцевій ремарці поетеса,— як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу».
Під спів сопілки розквітає весна, переможна, як мрія людини. Така життєствердна концепція твору визначає і романтичний характер образів, у яких матеріалізується ідеал автора. Хоч і гине добре, високе, гине мрія у зіткненні з світом ницого, грубого, але посіяні зерна проростають, облагороджують душу Лука- ша. Основна думка веде не у світ містики. Ідеалом є не втеча від дійсності, а боротьба за зміну дійсності. Ця головна думка драми стане ще більш зрозумілою, якщо зважити на характер літературної атмосфери в роки її написання. То був час, коли представники «модерни» поривали з традиціями реалістичної літератури як надто «утилітарної». Дуже модно було оспівувати моральну розбещеність під гаслом «вільної любові». Появу «Лісової пісні» зумовила та розтлінна, гнітюча літературна атмосфера, яку треба було очистити. В ряді листів поетеси тих років помітне уболівання за «оскудение» в літературі. Тому появу «Лісової пісні», як і появу «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського та «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, вважаємо явищем закономірним, породженим необхідністю. Такі твори мусили з’явитись — їх чекало життя, їх вимагала література.
Лише у кінці XX ст. розкрився глибинний зміст ще однієї проблеми, яку прозорлива поетеса поставила у «Лісовій пісні» — людина і природа, необхідність збереження гармонії між ними як органічної закономірності життя на землі. «Не ріж! Не убивай!»— застерігає дух лісу — Мавка — людину, яка посягає на первозданність природи. Коли люди (мати, Килина) «загидили озеро» коноплями, продали на зруб найкраще дерево і взагалі «не вміють з нами жити» (з силами природи), то сили природи мстять їм на кожному кроці і нарешті виживають їх з лісу. Природа не дарує грубого насильства над нею.
«Лісова пісня» належить до важких для постановки драматичних жанрів. Це не звичайна «драма-феєрія», як її назвали видавці. Таким визначенням жанру Леся Українка не була задоволена. На її думку, краще підійшло б німецьке «Marchenendrame», але по-українськи «драма-казка» не звучало, та й не передавало суті твору, в якому лірика і драма злились у благородний сплав, де гармонійно поєднались реальність, міф і казка, простота стилю і глибина думки. Цього не було у західноєвропейських феєріях, розрахованих на театральний ефект, на видовище з безліччю театральних трюків. «Лісова пісня» — новий жанр, створений Лесею Українкою, це проблемна філософська драматична поема, драма-пісня.
Уперше «Лісову пісню» поставив Державний український драматичний театр у революційні дні 1918фоку. З того часу цей твір з незмінним успіхом ставиться майже у всіх театрах України. За драмою Лесі Українки композитор М. Скорульський створив балет, В. Кирейко — оперу. У деяких постановках, однак, відчувається тенденція до осучаснення драми. Але «Лісова пісня» не потребує осучаснення — своїми ідеалами, постановкою морально-етичних проблем та естетичним рівнем «Лісова пісня» — цілком сучасний твір.
«Лісова пісня» — пісня мрії і краси. Такі твори читаються серцем. Ця драматична поема виховує цілі покоління. Вона безсмертна, як безсмертні її ідеали, її героїня, що мала право сказати:
...Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.