Момент
- Деталі
- Категорія: Винниченко Володимир
- Останнє оновлення: 20 лютого 2013
- Автор: Super User
 Завантажити (txt) | [ ] | 13 kB |
Оповідь про події у новелі «Момент» В. Винниченка ведеться від першої особи. У пролозі, який подається як фрагмент перебування в’язнів у тюремній камері (про це автор лише натякає), оповідач розважає слухачів різними життєвими історіями, за що, ймовірно, й називають його Шехерезадою. Цього разу він згадує лише один момент свого життя — момент щастя…
Героями новели є сам оповідач та молода дівчина, яку той називає панною (пізніше вона назвала себе Мусею). Увагу до жінки-загадки, недосяжної панни, фантома, мрії приділяють багато митців того часу: Іван Франко, Микола Вороний, Павло Тичина…
Обидва герої опинилися у виняткових обставинах: їм треба нелегально перетнути кордон (автор не подає чітких причин такої ситуації, його цікавить лише момент зустрічі героїв та їхні стосунки).
У момент гострого усвідомлення небезпеки (герой навіть уявляв себе уже вбитим, та й дівчина була відомою можливої загибелі від кулі) проривається неймовірне бажання жити й кохати.
Це був лише момент…
Перейшовши кордон, вони простилися навіки.
— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?
Я сказав і здивовано дивився на неї.
— Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила:
— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут...— Вона показала на серце.
Вражають пейзажні замальовки письменника, наскільки тонко він бачить найменші нюанси (недарма ж був ще й неабияким художником!):
Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось... З ким?
А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні.
І вже вкотре, розглядаючи творчість найбільш видатних представників української літератури першої половини ХХ століття, можна стверджувати: цій творчості, попри усі бурхливі й криваві події того часу, притаманне заперечення війни, смерті через утвердження динаміки життя, захист біологічної (не плутати з тваринною!) концепції людини.
[10]