Breadcrumbs

Ви тут: HomeУкр. літератураМирний Панас Значення творчості панаса мирного

Значення творчості панаса мирного

План:

1. Народність творчості Панаса Мирного:

а) реалістичне змалювання представників трудящих мас, щире співчуття тяжкій долі народу;

б) рішуче заперечення і кріпосницького, і пореформеного ладу, нищівне викриття експлуататорів з пози­цій народу;

в) заперечення релігії; викриття її служителів як вірних слуг самодержавства, носіїв темноти й облуди;

г) віра в сили народу, в їх пробудження, в револю­ційне перетворення й оновлення країни;

д) ідейна єдність з російськими революціонерами-демократами.

2. Новаторство Панаса Мирного як міністра худож­нього слова:

в) соціальна значимість тематики його творів;

б) глибокий психологізм;

в) Мирний - засновник українського романного жанру;

г) чистота, стилістична досконалість, мелодійність і фразеологічне багатство мови його творів.

3. Вплив творчості Мирного на сучасних йому і наступні покоління прозаїків.

4. Вшанування пам’яті письменника.

 

Історія літератури знає чимало прикладів, коли письменник своїми творами, змалюванням життя підноситься над власними класовими симпатіями, і його творчість вступає, в певну суперечність із світоглядом. Так було, наприклад, із творами О. Бальзака. В тому, що французький письменник змушений був іти проти своїх власних класових симпатій і політичних передсу­дів!» Чи прикладається таке розходження до Панаса Мир­ного — цивільного генерала по службі і революційного демократа у творчості? Ні, всі його висловлювання поза творчістю (в листах, у спогадах сучасників) підтвер­джують тільки ті ідеї, які випливають із творчості. Ніяко­го тертя, тим паче суперечностей між громадянином і художником він не знав. Служба ж — хліб для існу­вання, хоч ставився він до тієї сумлінно, по-хазяйськи беріг те «поле», яке його годувало. Це вже роздвоєння іншого плану: між внутрішнім світом і зовнішнім жит­тям. У такому роздвоєнні жило й діяло дуже багато його і попередників, і сучасників.

Взірцем і найбільшим авторитетом для Мирного, як ми знаємо, був Т. Шевченко, і саме тим, що він «возвеличив малих отих рабів німих і на сторожі коло їх по­ставив слово». На службу народу, на захист мого інтересів піддав увесь свій талант, пал свого серця і його найвірніший послідовник Панас Мирний.

 «Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хо­чу. Якби я зміг показати безталанную долю житія людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі, — то б моя слава була і моя надія справдилася...» (Панас Мирний, VII, 322).

«...Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона па користі, рідній країні та її поневоленому народові!" (VII, 290).

Відстань між висловлюваннями -40 років. Перше написав ще не письменник, а 20-річпий помбух Мирго­родського скарбництва, а друге — 60-річний загально­визнаний класик української літератури. Який з цього випливає висновок?

Так, постійність письменницького кредо у Панаса Мирного.

Глибокий і несхибний реаліст Панас Мирний не прикрашував народні маси, не терпів ніякого гриму: зображував їх темними, забитими, з вірою більше в чорта, ніж у бога, убогими, голодними. Але під тією ЗОВНІШНЬОЮ убогістю розгледів  духовну красу, чесність, працьовитість, високу моральність, во­лелюбність. Не кажучи вже про Оришку, Мотрю, навіть розбійник, зарізяка Чіпка і повія Христя — люди ду­шевно чисті, красиві, тільки соціальна несправедливість штовхнула їх у прірву, спотворила й покалічила їхнє життя.

Суворий реаліст — не сторонній, байдужий спостерігач. Його герої з народу — це частка його душі, воші змальовані з непідробним співчуттям до и їх тяжкої долі.

І зовсім інакше, змальовані ті, хто висмоктував сили в народу, нещадно гнітив їх. Пригадаймо епітети, порів­няння та інші словесні характеристики панів Польських, чиновників, сільських верхів. Польські «потомки голопузої шляхти», кодло, сонмище; переоформене ешшкове панство; Шавкун «як той павук, сплів, розкинув сіт­ку» (334); Чижик - сутяжище (184); сільський голо­ва    пуздрата собака, «багатир, що сирітське добро з’їдає.» (229).

Звичайно, ми нагадали лише, окремі штришки. Але й вони говорять про те, що він з одна­ковою непримиренністю викривав і кріпосницьку сваво­лю, і сумну пореформену дійсність. Польські і Гамзи(«Голодна поля»), Кочуби (фрагменти з «Голодних го­дів») і Башкири («Лихо давнє й сьогочасне») в одна­ковій мірі уособлюють кріпосницьку сваволю н самодур­ство, її одверту ворожість трудящому люду, свою пиха­ту пустопорожність і нікчемність.

Не менш огидні й нові, пореформені «верхи» Шетірні, Кряжови, Лошакови й Колісники — трохи змі­нене старе панство й нові багатирі. Це ті самі пара­зитуючі животи, що лишали трудівникові «стільки, скільки треба, щоб не поздихали з голоду робочі ру­ки...» (І, 104). «Старе — та поновлене» ярмо вносило нові нюанси в соціальне життя, але не змінювало його.

На тому, як ці нюанси Мирний помічав і відображав, ми зупинимося пізніше. Поки що відзначимо, що як на кріпацьке «лихо давнє», так і на «голодну волю» він дивився очима народу, пильно прислухався до його оцінок, і виходив з них. Пригадаймо суто народний в'їдливий сарказм у викритті паразитуючого панства, цю ж саму «голодну волю», взяту з вуст народу, першопоштовх до задуму роману «Хіба ревуть воли...», що ніш ніс під час розмови з візником від розуміння того, що народ прощає всім і навіть розбійникам, «не виба­чає тільки він своїм давнім ворогам, що гнітять та ро­зорюють його беззахисне життя» (27).

Що ж до викриття релігії, то найяскравіший прик­лад образ Попенка. Служителі культу тримаються па народній темряві, всіляко експлуатують її, такі ж. ворожі трудящим масам, як і панн.

Є в доробку Панаса Мирного драма «В черницях» — продовження «Лимерівни». Вона була завершена в 1884 p., але за життя письменника так світу й не поба­чила. Автор не подавав її до друку через особливу чут­ливість цензури до критичних виступів проти церкви. А весь пафос п’єси зводиться до гнівного осуду лице­мірної моралі православної релігії.

Картинам майбутнього присвячена повела «Сон». І там ліричний герой —людина початку XX ст. — прийняв найкращу споруду в поселенні за церкву. Але на ній «стояла виробка [скульптура] вродливої жінки, що держала в одній руці розкриту книжку»(І, 338). От­же, віра майбутнього — освіта. Таке було переконання автора.

Картини життя визволеного з-під гніту народу зутрічаємо в «Лихих людях», у «Повії» (сновидіння Христі), а найдокладніше виписані вони в новелі «Сон», яку можна назнвати романтичео-революційною поемою в прозі. Твір має виняткове значення для розуміння творчості й поглядів  письменника, тому хоч коротко слід па ньому зупинитися.

Починається новелла алегоричною картиною вічних туманів, мороку. «Брели літа своєю тихою ходою, десят­ки, сотні літ переходили одні за другими, і не приносили вони ні години ясної, ні світу веселого» (І, 535). Про­зора алегорія: морок — самодержавство, «ворог світо­вий», він породжував три лиха: лиху заздрість, сліпу віру та безнадію довічну.

Майбутнє постає «блаженною стороною»: «...буяли високо вгору гаї темпі; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з під зеленого одягу високими чепур­ними будиночками своїх сіл та городів» (І, 336).

У новому суспільстві немає приватної класності, знищено поділ на моє, і твоє, усе наше, громадське» (І, 337). Праця кожного — мірило в розподілі матеріальних благ. Народовладдя, колективне ведення господарства, використання електрики, машин, розквіт освіти, мистецтва, науки, гармонійний фізичний і духовний розвиток особистості такі основні ознаки нового суспільства. Тобто все те, про що говорили великі мрій­ники — соціалісти-утопісти Сен-Сімон, Оуеп, Фур’є.

Та на відміну від соціалістів-утопістів (звичайно, ін­ша епоха, інший суспільний досвід) Мирний показав, що майбутнє, гармонійне суспільство прийде не мирним шляхом, не через усвідомлення панівними класами до­цільності зміни соціальних основ, а тільки через трива­лу і криваву революційну боротьбу, і в цьому був полідовником Шевченка, російських революціонерів-демократів, насамперед Чернишевського, Добролюбова, та революційних народників 70-х років. 

Так, воля — основа основ соціального розвою — прийде через «січу страшенну, боїще люте» (1, 343), яку вчинять «убогі гречкосії та ті, що з голоду пухли» (І, 344).

Треба сказати, що Мирний, як і інші селянські де­мократи, бачив основну революційну силу не в робіт­ничому класі, а в селянстві. Що ж, марксистом він не був, лишався вірним поглядам своєї молодості. А «Сон» написано тоді, коли вже палали пожежі першої росій­ської буржуазно-демократичної революції, як заклик допомогти повсталому народу Волю визволяти.

Та ми знаємо, що і в 70-х і 80-х роках Панас Мирний «прославляв борців за свободу і світле майбутнє народу»[1]. Це Жук і Телепень, Орел з незавершеного прозового твору «Народолюбець», це й Василь Безродний з драм «Лимерівна» і «В черницях», Петро Крапко з комедії «Перемудрив». Це й стихійні бунтарі — активна народна сила, яка поки що діяла сліпо, більш на шкоду собі, аніж ворогам.

Що ж нового вніс Панас Мирний як майстер худож­нього слова? Насамперед його творчість знаменує пов­иті відхід української прози від етнографізму та побу­тописання, зосередження всієї уваги па злободенних со­ціальних проблемах.

Корінні питання доби: знесення кріпацтва і ліквіда­ція його залишків, шляхи капіталістичного розвитку в умовах самодержавно-поміщицької Росії, революційні ситуації 60-х і 70-х років, народницький рух, перша ро­сійська революція, — а також похідні, дрібніші: селян­ське безземелля, заробітчанство, переселення як спроба вирішення аграрної проблеми, розшарування села і народження заможного селянство (куркульства) як класу — все це відбито у творах письменника.

Реформа 1861 р. і її наслідки, ота голодна воля проходять як уже згадувалося, через усю творчість Мирного.

У романі «Хіба ревуть воли...» через образ Гринька і його каторжну працю па півдні з косою, вантажником у портах ми знайомимося із новим пореформеним яви­щем заробітчанством.

У романі «Повія» письменник відобразив класове розшарування села, появу куркуля. Так, практичність Карпа Здора, «доброго» сусіда Христі, не дозволила йому кинути «напризволяще» наділ, двір і хату сироти. Це майно допомогло збити капіталець («Він з Притичиного добра розжився» — III, 517), розбагатіти й під­нятися в сільські верхи. Ще чіткіше втілює в собі риси сільського куркуля-жмикрута орендар Кравченко. Ціл­ком цьому питанню мав бути присвячений, на жаль, незакінчений роман «Палій», чимало уваги приділено в «Лихові давньому й сьогочасному».

Про долю переселенців розповідається у психологіч­ній новелі «Серед степів». Революція 1905 р. і її поразка знайшли своє відображення в згаданій нами новелі «Сон», сатиричному оповіданні «Дурниця» і в незакінченому прозовому творі «У тюрмі».

Скрізь у творах письменника соціальна значимість і актуальність тематики поєднана з глибоким розкрит­тям душевного світу героїв, їхньої психології.

Головне — у творах Мирного ми ніде не знайдемо психологічно не виправданих вчинків героїв, всі вони чітко зумовлені характером, обставинами, пси­хічним станом персонажа.

У плані останньої частини роману «Повія» значилося інше закінчення, ніж у творі: Здори виганяють Христю на ніч з хати, і вона замерзає. Пишучи роман, пись­менник випустив цей епізод великої викривальної сили суті куркульства. Чому? Не дозволив характер Христі. Адже вона, соромлячись свого каліцтва, навмисне при­йшла в Мар’янівку поночі, щоб її люди не бачили, отож не могла зайти до сусідів. Почуття власної гідності в неї було сильніше за фізичні муки від голоду й холоду.

Звичайно, і актуальність соціальних проблем, і гли­бокий психологізм властиві всім творам Мирного — і оповіданням, і повістям, і кращим драмам. Але найбіль­ше це проявляється в романах, що диктувалося й спе­цифікою жанру.

У тому, що Панас Мирний започаткував романний жанр (до речі, це теж було культурно-соціальним за­мовленням часу) — величезна його заслуга перед історією й культурою України.

Перший же роман, створений разом з братом, був високо оцінений сучасниками і більше потомками: він назавжди увійшов у курс літератури в школі.

У 1882 р. У листі до Старицького Мирний писав « У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні»

(VII, 361- -36!2). Ці проронені принагідно слова були постійною творчою настановою письменника.

І треба визнати, що Мирний баагато чого досяг у цьому напрямку. Звичайно, він користувався і готовими здобутками української прози, та ще ширше йдучи за практикою своїх попередників, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Нечуя-Левичького, черпав мовні скарби з вуст народу, його художньої творчості. І цим значно розширив словниковий склад української літературної мови, ввівши в літературний обіг нові слона й фразеологізми. Наприклад, такі слона, як відгонити, віддутися, відсудити (у прямому значенні), груддя, болісний і болісно, бунтівливий, виробок; фразеологізм голки виганяти, - проілюстровані у словнику Грінченка - першому фундаментальному українському словн­ику єдиним літературним прикладом з творів Па­наса Мирного; з цього ж джерела й приклади в 11-ти тлумачному «Словнику української мови», іноді з додатком пізніших.

Панас Мирний був противником «кованих» слів, хоч іноді й вдавався до словотвору. Його словотвір (виро­бок, спинкове панство) базувався на глибокому чутті духу народної мови. Синтаксис, стилістика теж, як ми бачили, були, з одного боку, дуже близькі до ладу на­родного епосу, його ритміки й мелодійності, а з друго­го — збагачені комбінованими складними реченнями, різними синтаксичними фігурами, властивими оратор­ській і книжній мові.

Звичайно, кожний справжній письменник має свій індивідуальний «голос», свій стилі. А тим паче, такі велетні, як Панас Мирний і Коцюбинський. Та при всій відмінності в «голосі» ми чуємо й спільні думки, моти­ви, навіть тональність. Тобто спостерігаємо безпосеред­ній вплив старшого класика на молодшого.

Заслуга Мирного і в тому, що після нього не торка­тися значимих суспільно-громадських питань у своїх творах письменники вже не могли, він остаточно і на­завжди відрізав шляхи відступу на позиції етнографіз­му та побутописання в художній прозі.

Під безпосереднім впливом Панаса Мирного формуалася проза Коцюбинського і Васильченка, Франка і Кобилянської. Зазнали його впливу і Мартович, і Че­ремшина, і Стефаник.

У літературознавстві іноді протиставляються два художні стилі-напрями. Це стиль Мирного, що характе­ризується повнотою опису, увагою до всіх деталей, за­глибленням в історію та передісторію, і стиль Стефаника — граничний лаконізм, зосередження уваги на особливо характерних деталях. І все-таки стиль Стефаника своїй появі завдячує насамперед «мирнівському». Він вийшов з нього, це дальший розвиток поглиблення психологізму прози з її соціально значимою тематикою.

Опосередкованим впливом творчості Панаса Мирного позначена і вся українська радянська проза. Дуже чіт­ко, скажімо, простежується спадкоємність: Мирний — Коцюбинський — Головко. А разом з тим це не виклю­чає й прямого звертання сучасних письменників до Мирного. Так, О. Гончар засвідчив, що зображенню ба­гатоголосся, масових сцен він учився у Мирного. Силь­ний фольклорний струмінь у романах М. Стельмаха теж іде від Мирного.

Пам’ять письменника вшановується насамперед тим, що читають і вивчають його твори. Твори Мирного ви­вчають у середній і вищій школах, досліджуються й ана­лізуються науковцями.