Значення творчості панаса мирного
- Деталі
- Категорія: Мирний Панас
- Останнє оновлення: 08 жовтня 2012
- Автор: Super User
План:
1. Народність творчості Панаса Мирного:
а) реалістичне змалювання представників трудящих мас, щире співчуття тяжкій долі народу;
б) рішуче заперечення і кріпосницького, і пореформеного ладу, нищівне викриття експлуататорів з позицій народу;
в) заперечення релігії; викриття її служителів як вірних слуг самодержавства, носіїв темноти й облуди;
г) віра в сили народу, в їх пробудження, в революційне перетворення й оновлення країни;
д) ідейна єдність з російськими революціонерами-демократами.
2. Новаторство Панаса Мирного як міністра художнього слова:
в) соціальна значимість тематики його творів;
б) глибокий психологізм;
в) Мирний - засновник українського романного жанру;
г) чистота, стилістична досконалість, мелодійність і фразеологічне багатство мови його творів.
3. Вплив творчості Мирного на сучасних йому і наступні покоління прозаїків.
4. Вшанування пам’яті письменника.
Історія літератури знає чимало прикладів, коли письменник своїми творами, змалюванням життя підноситься над власними класовими симпатіями, і його творчість вступає, в певну суперечність із світоглядом. Так було, наприклад, із творами О. Бальзака. В тому, що французький письменник змушений був іти проти своїх власних класових симпатій і політичних передсудів!» Чи прикладається таке розходження до Панаса Мирного — цивільного генерала по службі і революційного демократа у творчості? Ні, всі його висловлювання поза творчістю (в листах, у спогадах сучасників) підтверджують тільки ті ідеї, які випливають із творчості. Ніякого тертя, тим паче суперечностей між громадянином і художником він не знав. Служба ж — хліб для існування, хоч ставився він до тієї сумлінно, по-хазяйськи беріг те «поле», яке його годувало. Це вже роздвоєння іншого плану: між внутрішнім світом і зовнішнім життям. У такому роздвоєнні жило й діяло дуже багато його і попередників, і сучасників.
Взірцем і найбільшим авторитетом для Мирного, як ми знаємо, був Т. Шевченко, і саме тим, що він «возвеличив малих отих рабів німих і на сторожі коло їх поставив слово». На службу народу, на захист мого інтересів піддав увесь свій талант, пал свого серця і його найвірніший послідовник Панас Мирний.
«Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю житія людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі, — то б моя слава була і моя надія справдилася...» (Панас Мирний, VII, 322).
«...Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона па користі, рідній країні та її поневоленому народові!" (VII, 290).
Відстань між висловлюваннями -40 років. Перше написав ще не письменник, а 20-річпий помбух Миргородського скарбництва, а друге — 60-річний загальновизнаний класик української літератури. Який з цього випливає висновок?
Так, постійність письменницького кредо у Панаса Мирного.
Глибокий і несхибний реаліст Панас Мирний не прикрашував народні маси, не терпів ніякого гриму: зображував їх темними, забитими, з вірою більше в чорта, ніж у бога, убогими, голодними. Але під тією ЗОВНІШНЬОЮ убогістю розгледів духовну красу, чесність, працьовитість, високу моральність, волелюбність. Не кажучи вже про Оришку, Мотрю, навіть розбійник, зарізяка Чіпка і повія Христя — люди душевно чисті, красиві, тільки соціальна несправедливість штовхнула їх у прірву, спотворила й покалічила їхнє життя.
Суворий реаліст — не сторонній, байдужий спостерігач. Його герої з народу — це частка його душі, воші змальовані з непідробним співчуттям до и їх тяжкої долі.
І зовсім інакше, змальовані ті, хто висмоктував сили в народу, нещадно гнітив їх. Пригадаймо епітети, порівняння та інші словесні характеристики панів Польських, чиновників, сільських верхів. Польські «потомки голопузої шляхти», кодло, сонмище; переоформене ешшкове панство; Шавкун «як той павук, сплів, розкинув сітку» (334); Чижик - сутяжище (184); сільський голова пуздрата собака, «багатир, що сирітське добро з’їдає.» (229).
Звичайно, ми нагадали лише, окремі штришки. Але й вони говорять про те, що він з однаковою непримиренністю викривав і кріпосницьку сваволю, і сумну пореформену дійсність. Польські і Гамзи(«Голодна поля»), Кочуби (фрагменти з «Голодних годів») і Башкири («Лихо давнє й сьогочасне») в однаковій мірі уособлюють кріпосницьку сваволю н самодурство, її одверту ворожість трудящому люду, свою пихату пустопорожність і нікчемність.
Не менш огидні й нові, пореформені «верхи» Шетірні, Кряжови, Лошакови й Колісники — трохи змінене старе панство й нові багатирі. Це ті самі паразитуючі животи, що лишали трудівникові «стільки, скільки треба, щоб не поздихали з голоду робочі руки...» (І, 104). «Старе — та поновлене» ярмо вносило нові нюанси в соціальне життя, але не змінювало його.
На тому, як ці нюанси Мирний помічав і відображав, ми зупинимося пізніше. Поки що відзначимо, що як на кріпацьке «лихо давнє», так і на «голодну волю» він дивився очима народу, пильно прислухався до його оцінок, і виходив з них. Пригадаймо суто народний в'їдливий сарказм у викритті паразитуючого панства, цю ж саму «голодну волю», взяту з вуст народу, першопоштовх до задуму роману «Хіба ревуть воли...», що ніш ніс під час розмови з візником від розуміння того, що народ прощає всім і навіть розбійникам, «не вибачає тільки він своїм давнім ворогам, що гнітять та розорюють його беззахисне життя» (27).
Що ж до викриття релігії, то найяскравіший приклад образ Попенка. Служителі культу тримаються па народній темряві, всіляко експлуатують її, такі ж. ворожі трудящим масам, як і панн.
Є в доробку Панаса Мирного драма «В черницях» — продовження «Лимерівни». Вона була завершена в 1884 p., але за життя письменника так світу й не побачила. Автор не подавав її до друку через особливу чутливість цензури до критичних виступів проти церкви. А весь пафос п’єси зводиться до гнівного осуду лицемірної моралі православної релігії.
Картинам майбутнього присвячена повела «Сон». І там ліричний герой —людина початку XX ст. — прийняв найкращу споруду в поселенні за церкву. Але на ній «стояла виробка [скульптура] вродливої жінки, що держала в одній руці розкриту книжку»(І, 338). Отже, віра майбутнього — освіта. Таке було переконання автора.
Картини життя визволеного з-під гніту народу зутрічаємо в «Лихих людях», у «Повії» (сновидіння Христі), а найдокладніше виписані вони в новелі «Сон», яку можна назнвати романтичео-революційною поемою в прозі. Твір має виняткове значення для розуміння творчості й поглядів письменника, тому хоч коротко слід па ньому зупинитися.
Починається новелла алегоричною картиною вічних туманів, мороку. «Брели літа своєю тихою ходою, десятки, сотні літ переходили одні за другими, і не приносили вони ні години ясної, ні світу веселого» (І, 535). Прозора алегорія: морок — самодержавство, «ворог світовий», він породжував три лиха: лиху заздрість, сліпу віру та безнадію довічну.
Майбутнє постає «блаженною стороною»: «...буяли високо вгору гаї темпі; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з під зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сіл та городів» (І, 336).
У новому суспільстві немає приватної класності, знищено поділ на моє, і твоє, усе наше, громадське» (І, 337). Праця кожного — мірило в розподілі матеріальних благ. Народовладдя, колективне ведення господарства, використання електрики, машин, розквіт освіти, мистецтва, науки, гармонійний фізичний і духовний розвиток особистості такі основні ознаки нового суспільства. Тобто все те, про що говорили великі мрійники — соціалісти-утопісти Сен-Сімон, Оуеп, Фур’є.
Та на відміну від соціалістів-утопістів (звичайно, інша епоха, інший суспільний досвід) Мирний показав, що майбутнє, гармонійне суспільство прийде не мирним шляхом, не через усвідомлення панівними класами доцільності зміни соціальних основ, а тільки через тривалу і криваву революційну боротьбу, і в цьому був полідовником Шевченка, російських революціонерів-демократів, насамперед Чернишевського, Добролюбова, та революційних народників 70-х років.
Так, воля — основа основ соціального розвою — прийде через «січу страшенну, боїще люте» (1, 343), яку вчинять «убогі гречкосії та ті, що з голоду пухли» (І, 344).
Треба сказати, що Мирний, як і інші селянські демократи, бачив основну революційну силу не в робітничому класі, а в селянстві. Що ж, марксистом він не був, лишався вірним поглядам своєї молодості. А «Сон» написано тоді, коли вже палали пожежі першої російської буржуазно-демократичної революції, як заклик допомогти повсталому народу Волю визволяти.
Та ми знаємо, що і в 70-х і 80-х роках Панас Мирний «прославляв борців за свободу і світле майбутнє народу»[1]. Це Жук і Телепень, Орел з незавершеного прозового твору «Народолюбець», це й Василь Безродний з драм «Лимерівна» і «В черницях», Петро Крапко з комедії «Перемудрив». Це й стихійні бунтарі — активна народна сила, яка поки що діяла сліпо, більш на шкоду собі, аніж ворогам.
Що ж нового вніс Панас Мирний як майстер художнього слова? Насамперед його творчість знаменує повиті відхід української прози від етнографізму та побутописання, зосередження всієї уваги па злободенних соціальних проблемах.
Корінні питання доби: знесення кріпацтва і ліквідація його залишків, шляхи капіталістичного розвитку в умовах самодержавно-поміщицької Росії, революційні ситуації 60-х і 70-х років, народницький рух, перша російська революція, — а також похідні, дрібніші: селянське безземелля, заробітчанство, переселення як спроба вирішення аграрної проблеми, розшарування села і народження заможного селянство (куркульства) як класу — все це відбито у творах письменника.
Реформа 1861 р. і її наслідки, ота голодна воля проходять як уже згадувалося, через усю творчість Мирного.
У романі «Хіба ревуть воли...» через образ Гринька і його каторжну працю па півдні з косою, вантажником у портах ми знайомимося із новим пореформеним явищем заробітчанством.
У романі «Повія» письменник відобразив класове розшарування села, появу куркуля. Так, практичність Карпа Здора, «доброго» сусіда Христі, не дозволила йому кинути «напризволяще» наділ, двір і хату сироти. Це майно допомогло збити капіталець («Він з Притичиного добра розжився» — III, 517), розбагатіти й піднятися в сільські верхи. Ще чіткіше втілює в собі риси сільського куркуля-жмикрута орендар Кравченко. Цілком цьому питанню мав бути присвячений, на жаль, незакінчений роман «Палій», чимало уваги приділено в «Лихові давньому й сьогочасному».
Про долю переселенців розповідається у психологічній новелі «Серед степів». Революція 1905 р. і її поразка знайшли своє відображення в згаданій нами новелі «Сон», сатиричному оповіданні «Дурниця» і в незакінченому прозовому творі «У тюрмі».
Скрізь у творах письменника соціальна значимість і актуальність тематики поєднана з глибоким розкриттям душевного світу героїв, їхньої психології.
Головне — у творах Мирного ми ніде не знайдемо психологічно не виправданих вчинків героїв, всі вони чітко зумовлені характером, обставинами, психічним станом персонажа.
У плані останньої частини роману «Повія» значилося інше закінчення, ніж у творі: Здори виганяють Христю на ніч з хати, і вона замерзає. Пишучи роман, письменник випустив цей епізод великої викривальної сили суті куркульства. Чому? Не дозволив характер Христі. Адже вона, соромлячись свого каліцтва, навмисне прийшла в Мар’янівку поночі, щоб її люди не бачили, отож не могла зайти до сусідів. Почуття власної гідності в неї було сильніше за фізичні муки від голоду й холоду.
Звичайно, і актуальність соціальних проблем, і глибокий психологізм властиві всім творам Мирного — і оповіданням, і повістям, і кращим драмам. Але найбільше це проявляється в романах, що диктувалося й специфікою жанру.
У тому, що Панас Мирний започаткував романний жанр (до речі, це теж було культурно-соціальним замовленням часу) — величезна його заслуга перед історією й культурою України.
Перший же роман, створений разом з братом, був високо оцінений сучасниками і більше потомками: він назавжди увійшов у курс літератури в школі.
У 1882 р. У листі до Старицького Мирний писав « У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні»
(VII, 361- -36!2). Ці проронені принагідно слова були постійною творчою настановою письменника.
І треба визнати, що Мирний баагато чого досяг у цьому напрямку. Звичайно, він користувався і готовими здобутками української прози, та ще ширше йдучи за практикою своїх попередників, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Нечуя-Левичького, черпав мовні скарби з вуст народу, його художньої творчості. І цим значно розширив словниковий склад української літературної мови, ввівши в літературний обіг нові слона й фразеологізми. Наприклад, такі слона, як відгонити, віддутися, відсудити (у прямому значенні), груддя, болісний і болісно, бунтівливий, виробок; фразеологізм голки виганяти, - проілюстровані у словнику Грінченка - першому фундаментальному українському словнику єдиним літературним прикладом з творів Панаса Мирного; з цього ж джерела й приклади в 11-ти тлумачному «Словнику української мови», іноді з додатком пізніших.
Панас Мирний був противником «кованих» слів, хоч іноді й вдавався до словотвору. Його словотвір (виробок, спинкове панство) базувався на глибокому чутті духу народної мови. Синтаксис, стилістика теж, як ми бачили, були, з одного боку, дуже близькі до ладу народного епосу, його ритміки й мелодійності, а з другого — збагачені комбінованими складними реченнями, різними синтаксичними фігурами, властивими ораторській і книжній мові.
Звичайно, кожний справжній письменник має свій індивідуальний «голос», свій стилі. А тим паче, такі велетні, як Панас Мирний і Коцюбинський. Та при всій відмінності в «голосі» ми чуємо й спільні думки, мотиви, навіть тональність. Тобто спостерігаємо безпосередній вплив старшого класика на молодшого.
Заслуга Мирного і в тому, що після нього не торкатися значимих суспільно-громадських питань у своїх творах письменники вже не могли, він остаточно і назавжди відрізав шляхи відступу на позиції етнографізму та побутописання в художній прозі.
Під безпосереднім впливом Панаса Мирного формуалася проза Коцюбинського і Васильченка, Франка і Кобилянської. Зазнали його впливу і Мартович, і Черемшина, і Стефаник.
У літературознавстві іноді протиставляються два художні стилі-напрями. Це стиль Мирного, що характеризується повнотою опису, увагою до всіх деталей, заглибленням в історію та передісторію, і стиль Стефаника — граничний лаконізм, зосередження уваги на особливо характерних деталях. І все-таки стиль Стефаника своїй появі завдячує насамперед «мирнівському». Він вийшов з нього, це дальший розвиток поглиблення психологізму прози з її соціально значимою тематикою.
Опосередкованим впливом творчості Панаса Мирного позначена і вся українська радянська проза. Дуже чітко, скажімо, простежується спадкоємність: Мирний — Коцюбинський — Головко. А разом з тим це не виключає й прямого звертання сучасних письменників до Мирного. Так, О. Гончар засвідчив, що зображенню багатоголосся, масових сцен він учився у Мирного. Сильний фольклорний струмінь у романах М. Стельмаха теж іде від Мирного.
Пам’ять письменника вшановується насамперед тим, що читають і вивчають його твори. Твори Мирного вивчають у середній і вищій школах, досліджуються й аналізуються науковцями.