Breadcrumbs

Ви тут: HomeУкр. літератураФранко Іван Панські жарти

Панські жарти

Attachments:
Download this file (Panski_zharty_vyd1919.zip)Завантажити (dvju)[ ]1922 kB

Видання 1919 року.

У поемі «Панські жарти» (1887) Франко дав гарний образ життя в українськім селі напередодні скасування панщини.

Автор виводить постать старенького священика, що виступає як справжній батько своєї громади. Він намагався нахилити громадян до тверезості, вчив сільських дітей і скрізь ніс поміч та розраду нещасним громадянам у їх тяжкому горю, його робота не до вподоби була панові Миґуцькому, якого поет схарактеризував як типового нелюдяного представника панщизняного насилля. «Що був богач, громада гола, то й славили пани довкола, що добре господарював. Не раз зимою, як у полі нема роботи, а в стодолі все зроблене і ліс не тнуть, щоб панщини не дарувати, він каже було лід рубати».

Коли пан Миґуцький дізнався, що громада задумує будувати школу і розстатися з шинком, загорівся гнівом проти старенького священика, що «бунтує» громаду. Але на боці громади стояв комісар-німець, що сватаючи доньку Миґуцького, дізнався від нього великої зневаги. Він оповістив громаді, що цісар хоче дати волю. Щоб заслужити на сподівану волю, всі громадяни рішили скласти в день Нового Року святочну присягу не пити горілки. Але коли прийшли під церкву, дізнались, що на приказ пана двері церкви закрито. Тим часом набігла ватага панських посіпак із нагаями та панським наказом рубати ліс. Гайдуки поволокли також старенького попа. Коли пан Миґуцький, що стояв перед двором, зачав із нього глузувати, що як добрий пастир іде слідом за громадою, старець сміливо відповів йому, що «в світі без різниць усе свої границі має, і що ніхто таких границь безкарно не переступає». У лісі під тягарем дров упав безсилий старець на сніг. Коли посіпаки стали над ним знущатися громада, негодуючи, кинулась на них із сокирами. Та ось появився пан і став із людей глумитися, що хапають сокири, хоч він тільки «жартував». Але за ці панські жарти заплатив старець життям, а люди дальше томилися в панщизнянім ярмі. На весну приїхав комісар і прочитав громаді цісарський патент про знесення панщини. Хотів прочитати ще й пану Миґуцькому, але цей велів закинути його в псарню. Описуючи дальше перший Великдень на волі, висловив поет велику радість народу в міцних словах і гарних образах. Тієї самої днини повели вояки зв’язаного Миґуцького в тюрму. Там він утратив здоров’я і скоро потім помер. Жид закупив село.

Ось хвилина народної радості:

...Великдень! Боже мій великий!

Ще як світ світом, не було

Для нас Великодня такого!

Від досвіта шум, гамір, крики,

Мов муравлисько все село

Людьми кишить. Всі до одного до церкви пруть.

Як перший раз «Христос воскресес» заспівали,

То всі мов діти заридали,

Аж плач той церквою потряс...

Так бачилось, що вік ми ждали,

Аж дотерпілись, достраждали,

Що Він воскрес — посеред нас.

І якось так зробилось нам

У душах легко, ясно, тихо,

Що бачилось, готов був всякий

Цілій землі і небесам

Кричать, співать: минуло лихо.

Найзліші вороги прощались,

Всі обнімались, цілувались...

А дзвони дзвонять, не стають!

А молодь бігає, мов п’яна,

Кричить щосили в кожний кут:

Нема вже панщини, ні пана!

Ми вольні, вольні, вольні всі!

Ба, й дітвора, що в старших баче,

И собі вигукує, неначе,

Перепелята по вівсі...

Окрему увагу звертає в поемі постать священика, що був батьком своєї громади, ділився із своїми громадянами їх турботами, смутами й стражданнями.

[5]