Наймит

До найраніших поетичних творів Франка належить «Наймит» (1876). У цій поемі зупиняється поет на постаті наймита, що від колиски до могили «в нужді безвихідній, погорді й печалі сам хилиться у ярмо. Щоб жити, він життя і свободу й силу за хліба кусник продає». З тужливим співом оре поле, байдужий, що для чужого добра проливає піт. Той наймит — це наш народ, «що поту ллє потоки над нивою чужою». У рабстві й неволі, в лихолітті й недолі тягне своє ярмо. Байдуже — для кого, співаючи він оре родючий широкий лан. Поет вірить, що він здобуде волю й у власнім краю оратиме свій власний лан.

[5]

В устах тужливий спiв, в руках чепiги плуга
Так бачу я його;
Нестаток, i тяжка робота, i натуга
Зорали зморшками чоло.
Душею вiн дитя, хоч голову схилив,
Немов дiдусь слабий,
Бо вiд колиски вiн в недолi пережив
I в трудi вiк цiлий.
Де плуг його пройде, залiзо де розриє
Землi плiдноï пласт,
Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,
Свiй плiд землиця дасть.
Чому ж вiн зрiбною сорочкою окритий,
Чому сiряк, чута
На нiм, мов на старцi, з пошарпаноï свити?
Бо наймит вiн, слуга.
Слугою родиться, хоч вольним окричали
Багатирi його;
В нуждi безвихiднiй, погордi i печалi
Сам хилиться в ярмо.
Щоб жити, вiн життя, i волю власну, й силу
За хлiба кусник продає,
Хоч не кормить той хлiб, i стать його похилу
Не випрямить, i сил не додає.
Сумує нiмо вiн, з тужливим спiвом оре
Те поле, оре не собi,
А спiв той — наче брат, що гонить з серця горе,
Змагатись не дає журбi.
А спiв той — то роса, що в спецi пiдкрiпляє
Напiвзiв'ялий цвiт;
А спiв той — грiм страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще здалека гримить.
Та поки буря ще нагряне громовая,
Вiн хилиться, проводить в тузi дни,
I земельку святу, як матiнку, кохає,
Як матiнку сини.
Байдуже те йому, що для добра чужого
Вiн пiт кровавий ллє,
Байдуже те йому, що потом труду свого
Панам пановання дає.
Коб лиш земля, котру його рука справляла,
Зародила оп'ять,
Коби з трудiв його на других хоч спливала
Небесна благодать.
Той наймит — наш народ, що поту ллє потоки
Над нивою чужою.
Все серцем молодий, думками все високий,
Хоч топтаний судьбою.
Своєï доленьки вiн довгi жде столiття
Та ще надармо жде;
Руïни перебув, татарськi лихолiття
I панщини ярмо тверде.
Та в серцi, хоч i як недолею прибитiм,
Надiя кращая жиє —
Так часто пiд скали тяжезноï гранiтом
Нора холодна б'є.
Лиш в казцi золотiй, мов привид сну чудовий,
Вiн бачить доленьку свою
I тягне свiй тягар, понурий i суровий,
Волочить день по дню.
В столiттях нагнiту його лиш рятувала
Любов до рiдних нив;
Не раз дiтей Його тьма-тьменна погибала,
Та все вiн пережив.
З любвою тою вiн — мов велетень той давнiй,
Непоборкмий син землi,
Що, хоч повалений, оп'ять мiцний i славний
Вставав у боротьбi.
Байдуже, для кого,— спiваючи, вiн оре
Плiдний, широкий лан;
Байдуже, що вiн сам терпить нужду i горе,
А веселиться пан.
Ори, ори й спiвай, ти, велетню, закутий
В недолi й тьми ярмо!
Пропаде пiтьма й гнiт, обпадуть з тебе пута,
I ярма всi ми порвемо!
Недаром ти в бiдi, пригноблений врагами,
Про силу духу все спiвав,
Недаром ти казок чарiвними устами
Його побiду величав.
Вiн побiдить, порве шкарлущi пересуду —
I вольний, власний лан
Ти знов оратимеш — властивець свого труду,
I в власнiм краï сам свiй пан!

• < Попередня
• Наступна >