Breadcrumbs

Каменярі

Формат: txt

Завантажити

 

Про вірш "Каменярі"

Навесні 1878 року Франко після дев’ятимісячного ув’язнення вийшов на волю і відразу ж поринув у літературну і громадську діяльність. В цей час він написав один з найкращих своїх творів «Каменярі», який є окрасою не тільки поетичної творчості Франка, а й усієї української літератури.

Бадьорий, енергійний, пройнятий революційним духом твір показує, що Франко не злякався ворогів, не зневірився у своїх прагненнях, а ще з більшою силою і завзяттям продовжував боротися.

Алегорії вірша

У 1875 році, по закінченні гімназії, Франко пішки подорожував по Галичині, щоб краще пізнати свій край і життя народу. В одному місці йому довелося йти брукованим шляхом, будівництво якого ще не було закінчене, і спостерігати працю робітників.

Саме ця картина тяжкої праці робітників і лягла в основу вірша «Каменярі». І. Франко згадував: «В основі сеї теми лежали конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі, і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах біля Дуклі».

Вражений тяжкою працею робітників, тоді ж в оповіданні «Вугляр» Франко писав про це так: «Гірка доля тих людей. За нужденну плату 60—80 крейцарів денно сиди там цілий день на вітрі, сльоті і вогкості, двигай тяжкий залізний молот та товчи каміння. А їх там багато сиділо... Ті люди були понурі, нужденні з лиць і одежі...»

Через три роки, коли Франко писав вірш «Каменярі», ця картина в уяві юного, але вже зрілого і революційно настроєного поета набула іншого значення. Звичайні нужденні каменярі, гранітні брили, які робітники розбивають важкими молотами, і сам шлях, що вони його прокладали, набули переносного, алегоричного значення.

Вірш починається словами автора, який є ніби одним з героїв твору: «Я бачив дивний сон». І далі він розповідає, як у сні перед ним відкривається картина безмежно широкої, німої і дикої пустелі, серед якої стоїть височенна гранітна скеля. Прикуті залізними ланцюгами до скелі тисячі робітників важкими залізними молотами розбивають її. Це каменярі. Вони чують, як сильний голос згори велить їм:

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить.

Ми розуміємо, що письменник говорить не

про звичайну, а якусь особливу кам’яну скелю, ми уявляємо якихось особливих робітників і чуємо якийсь не звичайний, а особливий голос згори. Це образи-алегорії.

Безмірна, та пуста і дика площина і скеля на ній — це образ існуючого суспільного ладу, старого життя. Каменярі з молотами в руках — це образи борців. Могутній голос, що «згори, як грім, гримить»,— це веління народу, історії, голос власної свідомості каменярів, їхнього переконання, що саме вони повинні розбити цю страшну скелю, тобто повалити гнобительський лад.

Але каменярі-революціонери не спиняються на тому, щоб тільки розбити гранітну скалу. Поваливши її, роздробивши граніт, вони мріють збудувати «твердий гостинець», тобто шлях. Ми розуміємо, що й тут Франко говорить не про звичайний шлях, а створює алегоричний образ шляху до кращого життя, шляху, по якому «прийде нове життя, добро нове у світ».

Так поет на грунті життєвих вражень і власного досвіду змалював передових борців проти гнобительського ладу, за щастя народу. За допомогою алегоричних образів письменник показав боротьбу революціонерів, їх думки, почуття і прагнення.

Образи каменарів

У вірші «Каменярі» Франко змальовує велику армію революціонерів, до якої належить і сам поет. Ця багатотисячна маса людей виступає як єдиний колектив, єдина сила. Каменярів єднають однакові умови тяжкого життя, їх гнітить однаковий тягар, вони всі прагнуть до єдиної мети. Ця єдність і згуртованість борців неодноразово підкреслюється письменником в таких виразах: «І всі ми, як один, підняли вгору руки», «Ми далі йшли», «Так наші молоти гриміли раз у раз», «І всі ми вірили...», «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті» та ін.

Каменярі свідомо і добровільно стали у перші ряди борців із старим світом. Вони розуміють, що повалити старий лад можуть тільки вони, що їм належить прокласти шлях правді і новому життю. Вони зреклися особистого щастя і ладні віддати для щастя народу навіть своє життя, бо розуміють, що боротьба із старим світом вимагає жертв. Каменярі твердо вірять у перемогу своєї справи, певні, що розіб’ють скалу, прокладуть твердий шлях і здобудуть краще життя для народу. Але для цього треба багато і тяжко працювати. Народ піде дорогою щастя і свободи тоді, «як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, як наші кості тут під нею зогниють».

На початку вірша письменник змальовує каменярів нужденними людьми, з виснаженими лицями, з низько опущеними від тяжкої праці плечима, з закутими руками.

Але далі поет показує могутню силу каменярів: кожний з них держить у руках «тяжкий залізний молот», цими молотами вони не просто б’ють каміння, а «гримають о кам’яне чоло». Могутні і одностайні удари молотів поет порівнює з ревом водопаду, гуком кривавої битви:

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз.

Поет помічає —в очах кожного каменяра «горить любові жар». Це любов до свого народу, любов до своєї батьківщини. З цих порівнянь і метафор перед нами постають образи могутніх, відважних, сміливих велетнів-каменярів з гордо піднятими лицями, з гарячим поглядом титанів, що руйнують старий світ, розбивають кайдани неволі і рабства. Це вже справжні герої і могутні богатирі. А те, що самі каменярі скромно говорять про себе:

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі,—

ще більше підкреслює героїчний характер їх боротьби, їх безкорисливе служіння народові.  Наполегливість і самовідданість висловлена метафорою: «Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках».

Розмір вірша

Вірш «Каменярі» написаний шестистопним ямбом. Цей розмір найкраще відповідає героїчному, піднесеному характеру твору, надає словам повільного, 


[3]

Опис:

У широко відомій поемі «Каменярі», що появилась у «Дзвоні» (1878. p.), виводить поет себе й тисячі таких, як він. Усі вони, приковані ланцюгами до гранітної скали, великими залізними молотами на приказ сильного, мов грім, голосу лупають цю скалю. Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, гримлять молоти їх раз-у-раз. І хоч вони знають, що не буде їм слави, ні пам’яті, добувають дальше п’ядь за п'яддю землі. Вони невільники, що добровільно взяли на себе пута, вони раби волі, вони каменярі на шляху поступу. Тільки живе в них велика віра, що розіб’ють скалу, що власного кров’ю і власними кістками змурують твердий гостинець і що принесуть щастя, нове життя, нове добро у світ. А хоч там далеко на світі, який вони кинули для праці, поту й мук, проливають за ними сльози мами, жінки й діти, хоч прокляті всіми їх думки і їх діла, вони не випускають молотів із рук. Держать їх кріпко в тій сильній вірі, що рівняють шлях правді, а щастя для всіх прийде аж по їх кістках.

[5]