Ромашки

Було колись на Закарпатті невеличке село. Жили у тому селі дві родини: одна багата, інша - бідна. Роками дружили вони і допомагали одні одним. А їхні діти бавилися на одній вулиці, в одному гурті. Якось непомітно минули роки, і виросли діти - кучерявий хлопчик із зеленими очима, якого звали Ромчик-Рома, та дівчинка Марійка-Машка з ясним волоссям, з очима, наче синє небо. Виросли і покохали одне одного. Та коли закохані захотіли взяти шлюб - обидві родини й чути про це не схотіли. Благали-просили своїх батьків молодята - все було марно!

У ті часи люди суворо дотримувались звичаїв, і без батьківського благословення молоді не наважувалися побратися. Пішли вони високо в гори до ворожки за порадою. Недобра слава ходила про знахарку, лише безвихідь змусила їх звернутися до неї. Велику силу мала та жінка, а люди подейкували, що вона справжня відьма! Прийшли до неї сумні молодята, розповіли про свою біду:

- Не можемо побратися без батьківського благословення, але й жити одне без одного не можемо. Допоможи, знахарко, адже ти все можеш.

Вислухала вона їх і каже:

- Не можу я зламати волю ваших батьків. Не маю я сили поєднати вас у людській подобі. Проте можу зробити так, що ваше кохання буде цвісти вічно!

Погодились Роман та Марійка. Вийшли всі троє на зелену луку. Взялися молоді за руки, а ворожка почала ходити навколо них. Ходить, щось шепче, руками змахує, водою кропить. Міцніше горнуться одне до одного хлопець і дівчина - і раптом зникли обоє, наче ніколи їх і не було. Натомість там, де вони стояли, виросла невеличка рослинка з кучерявим, як волосся хлопця, і зеленим, як його очі, листям та квітами з жовтою серединкою і пелюстками білими, наче коса дівчини. Ось так зберегли закохані свою велику любов, заради якої пішли на смерть.

Довго шукали дві родини своїх дітей, бігаючи по луці, гукали їх:

- Рома! Машка! Рома! Машка! Ро...! Машка!

З тих пір люди назвали ці квіти ромашками.

За О. Дерваль

• < Попередня
• Наступна >