Легенда про кобзу

Колись давно-давно в Україні, у глухому селі, жила собі дивна дівчина Кобза. Дивна, бо могла чути, про що шепочуть трави, про що шелестять дерева, як стогне земля. А потім усе те вдихала в пісні. І линули вони по Україні, і співали їх усі. Чували про те диво і за межами України.

Довідався і султан турецький про те і вирішив викрасти дівчину, щоби про нього співала, його країну прославляла. Одного вечора яничари прокралися у село, схопили дівчину і повезли в чужий край. Привели її до султана, він наказав їй заспівати. Та дівчина похитала головою і промовила:

- Навіть у золотій клітці пташка не співає, до душі чужа земля не промовляє.

Тоді розгніваний володар наказав кинути дівчину до в’язниці і тримати там доти, доки вона не згодиться співати. А до султана, прочувши про дивну невільницю, з’їхалися гості. Той наказав привести дівчину - лютував, кричав, змушував співати, але з вуст дівочих не злинув жоден звук. Тоді в люті він просичав:

- Я накажу катові замучити тебе!

Кобза подумала і погодилась заспівати. Коли залунала пісня - усі скам’яніли: пісня проклинала неволю, кликала на поміч рідну землю, кляла поневолювачів і їх володаря, виливала тугу за рідним краєм, єдиним у світі, любим і прекрасним. Коли закінчила дівчина співати, розлючений володар наказав замурувати її у в’язниці. І хоч зворушені гості благали володаря відпустити співачку на волю, та він не змінив свого наказу. Кожен, хто слухав ту пісню, поніс у душі образ нескореної співачки і гірку муку її долі. А пісня вільним птахом полинула в рідний край. Почули її краяни, зажурилися, що дівчина у неволі. Почув про те і її наречений. Зібрався йти визволяти, а його побратими вирішили іти разом з ним:

- Це не тільки твоя дівчина в неволі — це наша українська пісня поневолена.

Довга і тяжка була дорога. Один за одним гинули побратими. До в’язниці, де була мила, дійшов тільки сам наречений. І тут його схопила сторожа. Така розпука охопила хлопця, такий відчай стис серце, що сам собою виплеснувся вогненний спів. Така тужна і благальна була пісня, що сторожа, мов заворожена, відчинила в’язницю і випустила дівчину.

Мов пара голуб’ят, кинулися козак з дівчиною геть від страшного місця. А вартові довго стояли, мов очманілі, поки пустилися навздогін. А закохані чимдуж поспішали подалі від чужої землі. Та ось почули, що за ними женуться. Тоді й мовила дівчина до свого судженого:

- Прощавай, коханий. Мене зараз не стане... Та ти завжди будеш чути мій голос, співатимеш мої пісні.

Пригорнулася до свого милого. Так і захопили їх переслідувачі. Та лиш доторкнулися до дівчини, як вона зникла, а на землю, жалібно зойкнувши струнами, упав дивовижний музичний інструмент. Кинулися вояки до козака, люто скатували його і викололи йому очі. Так і лишили непритомного серед безлюдного чужого степу. Зранений, змучений, осліплений козак довго лежав нерухомо. Ніби з небуття до його свідомості долинув дивний передзвін струн. Навпомацки поповз на звук, знайшов, пригорнув до грудей, торкнув струни. І заговорили вони до козака, озвалися голосом коханої, ніжно бриніли, жаліючи його, тужачи за коханням. Кликали вставати, іти в рідну землю. Пригорнув хлопець Кобзу, обливаючи її кривавими слізьми, ніжно пестячи чутливі струни. Простогнав: “Кобзо моя, дружино вірная...” Підвівся і, долаючи нелюдські муки, попрямував до рідного краю.

Відтоді і з’явились у нас кобзарі. Співають вони про рідну землю, про її болі-смутки, радощі, долю-недолю. І чують голос її, землі рідної, виповідають про все це: струни - дзвоном, а кобзарі - словом.

• < Попередня
• Наступна >