Перекотиполе

Прийшов колись на Запорізьку Січ молодий і завзятий козак Пилип Зайда. Не козак, а писанка, хто йде мимо - замилується. Шанувало його товариство за хоробрість та відчайдушність. Дарма, що був молодий, поставили його куренем правувати. Повів якось Зайда свій курінь у похід на турків. Посідали козаки на чайки і вийшли в море. До самого Стамбула доскочили, наробили біля султанської столиці великого шелесту - і, захопивши здобич, щезли в морі. Послав султан за козаками три галери в погоню. Не злякався Зайда, накинувся на ворожі кораблі, попалив їх - і сліду від тих галер не лишилося. Отут і запишався Пилип, загордився, почав поглядати на товариство згорда.

Почули козаки похвальбу та й скинули Пилипа з курінного. Де це видано, де це чувано, щоб козак сам себе в гетьмани виставляв? Скипів люттю Пилип на товариство. І гайнув Зайда в Крим до татарського хана. Прибув у Бахчисарай. Прийшов до мурзи, сунув у руки гаманець з дукатами:

- Допоможи мені, мурзо, стати воїном найяснішого хана!

Сподобався Пилип ханові, глянув той на Зайду, на широкі плечі, на дужі руки, вдоволено зацмокав губами:

- Гарний воїн, дужий воїн, нема в мене таких орлів, як ти, немає...

Отак і став Пилип Зайда ханським прислужником. Тепер він разом з татарами ходив на Україну, палив села, гнав невільників у Крим. І вірою, і правдою слугував Зайда ханові. А через рік повелів хан Зайді взяти під свою руку усе його, ханське, військо. Осипав Зайду дарунками, дав золота, молодих невільниць, килимів бухарських. Не було тільки в Зайди друзів вірних, побратимів щирих. Ні від кого не чув він слова лагідного, ніхто не зігрів його поглядом яскравим. Для всіх він був зрадником, якого ненавиділи і боялися. Незчувся Зайда, як підкралась до нього старість. І все частіше снилась йому Україна, бачив він уві сні привільний Дніпро, вишневі садки, верби над тихим ставом... Не стало сили жити серед чужинців, захотілось востаннє глянути на землю рідну. Полишив Зайда свої скарби одягся в жебрацький одяг - і пішов крізь степи у землю козацьку. Довго йшов він безкраїми шляхами і дійшов нарешті до широкого Славутича. Зупинився. Упав на коліна, низько вклонився рідній землі. Побачив криницю, підійшов до неї, захотів студеної води - вгамувати спрагу, стишити біль серця. Та тільки простягнув руку, щоб зачерпнути жменю води, - висохла криниця. Поплентав далі, ледве переставляючи ноги, дочвалав до хутора, побачив старого діда:

- Дайте мені, нещасному, шматочок хліба.

Підніс дід Зайді окраєць м’якого хліба, схопив його той та до рота навіть не доніс, - на камінь той хліб обернувся.

І пішов Зайда далі; довго йшов степом, поки не впав, знесилений від голоду і спраги, на дорогу. Лежав у куряві і не міг звестися. А на ранок на тому місці, де лежав відступник, з’явилась купа сухої трави. Підхопив вітер ту траву і погнав її поперед себе, котив і котив по битій степовій дорозі. Даремно та трава чіплялась за пагорби, за кущі, намагалася втриматися за землю - не мала вона коріння. І вітер гнав її геть, поки не вимів далеко в сухий, безводний степ. І назвали люди ту траву перекотиполем.

В. Лисенко

• < Попередня
• Наступна >