Breadcrumbs

Ви тут: HomeМіфи і легенди Бук-трава

Бук-трава

Веселий чоловік був цей Петро Семисміх. У своїй невеличкій кузні він так весело вителенькував молотком по ковадлу, і так весело підіймався з димаря кузні дим, закручуючись кучерявими баранцями, що люди тільки посміхалися, зачувши та побачивши все те. А до того ще й наспівував Петро безкінечно веселу пісеньку, що вилітала з дверей, пливла кривими вуличками села, вибігала аж на зелені луки до Дністра і далі шугала вгору, понад кручі, зелені смереки та буки.

- Ну, той чоловік може й сонцю самому золотий вінок викувати, - казали ґазди, посміхаючись.

А Петро так само весело і хвацько відказував:

- А що? І викую! Ось хай простежу, куди сонце ходить спати.

Сміялися люди з того жарту, ніхто не зважав на його слова. А Семисміх жартувати жартував, а сам крадькома щовечора і щоранку ходив шукати тої потаємної місцини, де сонце на нічліг влягається. І підгледів-таки!

Коли одного разу сонце, окресливши своє щоденне півколо по небу, почало хилитися на захід, Семисміх вийшов з кузні, несучи на плечах велику дротяну сітку.

Ось уже сонце зовсім до Дністра опустилося, пірнуло у воду, аж запарував Дністер, скупалося, бризнуло золотим сміхом і покотилося низенько над лугом до синього лісу. А Семисміх поза верболозами, поза кущами ліщини та вільхи слідом біг, не відстаючи ні на крок, але й не виказуючи себе.

Докотилося сонечко красне до ізвору глибокого, вляглося на великому плескатому камені, закрило золотаві повіки та й заснуло спокійно. Тут накинув на нього дротяну сітку коваль, підкравшись з-за крутої скелі. Стрепенулося сонце, хотіло вирватися на волю, але де там. Коваль завдав свою ношу на плечі і лугами-берегами прямісінько до своєї кузні. Але ж сонце - на те воно й сонце! Зібрало усі свої сили, весь жар свій внутрішній, і сітка розпеклася-розжарилася до червоно-золотистого кольору, а потім почала плавитись і сонячними іскрами стікати в траву. Відчув Семисміх, що йому непереливки від того страшного палу, що і сам може згоріти, як свічка, і випустив ту сітку. Розсипалася вона іскрами, звільнивши гаряче світило. Сонце пропливло ще раз над Дністром, черкнуло весело по воді, розсипавши різнобарвні бризки, і заховалося в іншому, далекому і неприступному для людини ізворі.

А другого ранку можна було бачити на тому місці, де Семисміх не зумів утримати впійманого сонця, яскраві пурпурові квіти, що гордо задивилися у небо, вітаючи схід сонця. Старші люди зрозуміли, що ці квіти мусять мати дивовижну силу, бо поява їхня була загадковою і нежданою. І назвали їх буквицями та бук-травою, бо недалеко від того місця розкинув крони старий буковий ліс.

Тільки Семисміх посміхався весело:

- То сонечко залишило свої сліди, крапельки крівці своєї, коли я борюкався з ним на цьому лузі.

Люди не вірили йому, тільки сміялися, приймаючи все за жарт. А траву всі полюбили за її цілющі властивості і досі вживають її при багатьох хворобах.