Феодалізм і церква в середньовіччі

У таких то обставинах обезсилення центральних урядів, ворожих нападів, економічного застою постав феодалізм. Це не була система сперта на якійсь політичній теорії; це була конечність часу, це був засіб для збереження суспільної організації, засіб для виконання завдань центрального уряду на місцях, бо центральна влада не могла цього зробити. Сильна людина, лицар-землевласник з групою озброєних васалів взяв на себе обов’язок вдержувати лад і порядок на якійсь малій території та захищати її мешканців проти ворогів.
Учені не знають докладно як постав феодалізм. Одне е певне: локальний володар існував від самого початку європейської історії в Італії, Ґаллії, Німеччині. Ті володарі були навіть сильніші від меровінґських королів (448-751). Коли прийшли Каролінґи, вони не могли знищити влади тих панів, володарів, тож старалися використати їх для своїх цілей. Вони зарядили, що кожний мешканець мусить мати свого, володаря, а вони самі мали бути найвищимими володарями, сюзеренами. Це заступило римську систему правління.

Локальні володарі одержували наділ землі в лен від короля, що бажав одержати від них військову допомогу, бо сам король не мав контролі над цілою своєю територією. З цим наділом землі приходила т.зв. immunitas: ціла територія даного володаря була вільна від контролі королівських урядовців, зн. це була повна автономія в рямцях якогось королівства. Але цим наділом землі король, до деякої міри, зв’язував володарів, васалів із своєю особою. Початково цей наділ землі міг бути королем відкликаний, але в 9 ст. він став дідичним і король не міг відібрати його від свого васала.

Отже феодалізм постав тому, що центральний державний уряд, король, був слабий. Феодалізм не знищив держави, а тільки зайняв її місце. Він найбільше розвинувся в 10, 11 і 12 ст.

На чому полягав февдальний договір між паном (володарем) і васалом? На заяві вірності і присязі. Це була церемонія, на основі якої лицар ставав «чоловіком» свого володаря. Він клякав перед ним без накриття голови і без зброї, щоб тим зазначити свою залежність від нього, вкладав свої руки в руки володаря і виголошував відповідну формулу. Опісля, стоячи, складав присягу вірності на св. Письмо або мощі святих; а стояв тому, щоб підкреслити, що це добровільний акт та що його обов’язки не йдуть у розріз з гідністю вільної людини. Тепер володар давав васалові поцілунок.

Обов’язки васала були різні в різних краях, але при кінці 9 ст. стали унормовані: він мав давати своєму володареві раду й допомогу. Васал мав служити володареві 40 днів у році; при бути на його двір, коли тільки він покликав його на нараду; адмініструвати леном, зберігати правопорядок і судити. Васал мав теж обов’язок прийти з фінансовою допомогою володареві в деяких випадках, напр. коли найстарший син володаря був пасований на лицаря, коли його найстарша дочка виходила заміж, коли треба було викупити володаря з полону, коли він виїздив у хрестоносний похід, або будував замок. У часі подорожі володаря, васал мав обов’язок гостити його.

Обов’язки володаря супроти васала не були ясно оформлені. Він мав поводитися з васалами, як із собі рівними; мав залишити їх у спокої в їхніх посілостях, як довго вони виконували свої обов’язки; мав боронити їх перед ворогами; васалів могли судити лиш інші, їм рівні васалі.

З того всього виросла феодальна піраміда. На її вершку стояв король-сюзерен, що панував, але не правив. Головні васалі короля, дюки, графи і ін., мали своїх васалів, ці знову своїх васалів і т. Феодальна система і її успіх залежали від здібності короля. Феодальний монарх не мав ні своєї національної армії, ні бюрократії, ні грошей. Він не міг давати прямих наказів своїм підданим, бо це були васалі якогось володаря, від якого вони залежали. Деякі могутні дюки чи графи поводилися як монархи.

Поодинокі лицарі мали право на т.зв. « приватне воювання », і вони часто воювали з іншими, щоб помститись чи загарбати новий наділ землі. Все таки ці малі війни не були дуже криваві. У тих часах процентово менше число людей ставало жертвою війни ніж сьогодні, бо у тих війнах брали участь малі загони лицарів, їх охороняла залізна зброя, а напасники не так хотіли вбити противника, як взяти його в полон, щоб опісля одержати за нього викуп.

Головне завдання феодального лицаря було воювання. Він мав два роди зброї: 1. наступальну — спис, алебарду, короткий меч або кинджал; оборонну — щит, кольчугу (це сорочка з залізних колісцяток) і конічний шолом. Головною охороною лицаря і його васалів був замок. Перші дерев’яні замки появляються в 9 ст. Звичайно замок будували на горі, довкола нього був частокіл і глибокий рів з водою. В 11 ст. дерев’яні замки заступили мурованими, на багатьох акрах землі, щоб дати приют селянам і худобі на випадок облоги. В ньому були: фортеця висока на 200 стіп, грубі мури з баштами, звідний міст і опускні ґрати.
Щоб запобігти феодальним війнам, Церква установила в 10 ст.,
під загрозою клятви, т.зв. «Мир Божий» а на початку 11 ст. «Перемир’я Боже» « Мир » мав охоронити селян, купців, подорожніх, паломників, духовенство і святі місця від нападів. «Перемир’я» мало заборонити приватне воювання в деяких часах: в неділі і свята, опісля від середи до понеділка вранці; так само в Великий піст, Великодній час (зн. тоді, коли селяни сіяли), від Успення до св. Мартина (15 серпня до 11 листопада, щоб дати змогу селянам зібрати жниво). «Перемир’я» шанували більше ніж «Мир».

Уважаючи себе чимось вищим, феодальна аристократія витворила з бігом часу деякі норми поведінки й життя, що їх називаємо лицарскістю. У склад лицарських чеснот входили:
Відвага. Це був перший ідеал лицарськості, що його визнавав юнак, якого пасували на лицаря. Вірність, у першу чергу складеній присязі. Щедрість. Лицар повинен відпускати своїх гостей з дарунками, бути щедрим супроти тих, що його просять про щось, піддержувати релігійні установи. Ввічливість. Лицар повинен поступати чесно один з одним; битися, щоб виграти, а не щоб убити; не атакувати безборонного; двох не повинно нападати на одного; полоненого лицаря трактувати як рівного собі. Служба Богові. Цей ідеал казав лицарям брати участь у хрестоносних походах; обороняти слабих, жінок, вдів, дітей, убогих.

Феодальна система мала вплив і на Церкву через контролю церковних дібр і номінацій на церковні уряди феодальною аристократією. Світський контроль над Церквою почалася ще за цісаря Константина, що дав єпископам юрисдикцію у цивільних справах. Коли єпископський уряд ставав щоразу важніший, тоді й бажання світської влади ставало щоразто більше, щоб мати над ним контролю, головно у фінансових справах. Королі і графи намагалися настановляти єпископами й ігуменами своїх ставлеників. І єпископи ставали васалами з військовими обов’язками супроти свого володаря. А володарі іменували єпископами людей не з огляду н- їх духові кваліфікації, а беручи до уваги свої власні інтереси. Це надужиття, це т.зв. світська інвеститура, себто надавання церковних гідностей світськими чинниками. Від світської інвеститури до симонії, зн. скуплення церковного уряду за гроші, був уже тільки один крок. Папа ніколи не здобув права вповні контролювати вибір єпископа, але від 1300 року він здобув право потвердити їх номінацію.

Не зважаючи на конфлікти із світською владою, треба все
таки ствердити, що «найбільше впливовою і найбільше специфічно середньовічною інституцією в Середніх Віках була християнська Церква... (Вона) втихомирила дикий індивідуалізм вікінґів і мадярів подібно як перед тим завоювала диких франків і саксів.

Церква була добре зорганізована. На її чолі стояв папа, якого влада у 12 і 13 ст. була величезна. Справами Церкви заряджувала Римська курія, що вже в 12 ст. проявила централізаційні тенденції.
Сила Церкви і її вплив у середньовіччі, головно ж у 12 ст., були величезні. Церква була одинокою вселенською інституцією в Европі. Християнські народи Західньої Европи творили одну спільноту, віддану Римській Церкві та об’єднану в опозиції до магометан і нез’єднаних східніх християн.

У такій то добі, коли феодальна система правління панувала в Західній Европі, коли релігія і Церква мали величезний вплив на суспільність і державу, постала ««Пісня про Роланда»».

• < Попередня