Лисиця і танукі

Давно це було.

Одного дня зустрілися на дорозі лисиця і танукі.

— Слухай, танукі. Кажуть, у тебе великий хист перевтілюватися. Може, позмагаємося?

Давай. Тільки дивись, щоб потім не пожаліла,— погодився танукі й поплескав себе лапами по товстому животі.

—  Починаю я! — вигукнула лисиця і побігла.

Біжить вона, біжить, дивиться — стоїть край дороги невеликий кам’яний стовп. Лисиця на мить завмерла коло нього і перекинулась у статую Дзідзо.

Незабаром підійшов сюди танукі.

—  Ой, живіт присох до спини. Треба попоїсти,— проказав він і сів перед кам’яним стовпом.

Потім витягнув з коробки рисового колобка й поклав перед статуєю Дзідзо.

—  Тепер моя черга перевтілюватися. Я це зроблю краще за лисицю. Раз, два, три... — промовив він і підвів очі — колобка перед статуєю як і не було.

—  Що за дивина? Може, це лисиччині витівки?

Танукі поклав перед статуєю Дзідзо ще одного колобка. Потім вдав, ніби опускає голову, а сам тим часом зиркнув угору — статуя Дзідзо тримала в руці над’їдений колобок. Коли танукі простяг лапу до колобка, статуя Дзідзо раптом перетворилася у лисицю.

— То це ти, лисичко?

—  Хіба не впізнаєш? Гарно придумала, правда? А тепер ти перевтілюйся,— сказала вона.

Танукі ніяк не міг забути колобка, якого з’їла лисиця. Він схрестив лапи на грудях і, поміркувавши трохи, мовив:

—  Завтра вдень проїжджатиме вельможа із своїм почтом. Тож нелови гав!

Наступного дня стоїть лисиця край дороги, жде не діждеться вельможі з почтом.

Нарешті показалася процесія з оповісниками попереду, які гукали до тих, хто зустрічався їм: «На коліна! На коліна!» За прегарним паланкіном ¹¹ посувався цілий гурт слуг. Все було наче справжнє.

В захваті лисиця кинулася до почту вельможі й закричала:

—  Танукі, здаюся, здаюся! Я програла!

Однак лисиця помилилася — процесія була справжньою, а не перевтіленням танукі.

Слуги впіймали лисицю й добряче побили.

• < Попередня
• Наступна >