Breadcrumbs

Дивовижний барабан

Жив собі колись в одному селі чоловік на ім’я Генгоро. І був у нього дивовижний барабан. Ударить він у той барабан з одного боку, скаже: «Носе, витягуйся!» — і ніс видовжується. Вдарить з другого боку, скаже: «Носе, зменшуйся!» — і ніс укорочується.

Прийде до нього дівчина на порі й просить:

—  Пане Генгоро, трохи видовжіть мені носа.

Генгоро вдарить по барабану з одного боку, скаже: «Дівочий носе, витягуйся!» — і приплюснутий ніс стає рівненьким.

Прийде кирпатий хлопець і просить:

—  Пане Генгоро, вирівняй мого носа.

Генгоро вдарить по барабану з другого боку — і ніс стає рівним.

Отим-то всі селяни любили Генгоро, ніхто про нього і слова лихого не казав.

Та якось заманулося Генгоро перевірити, наскільки видовжується людський ніс. Він забув про свою обіцянку служити людям тільки на радість, ліг горілиць у лузі на траві та й почав бити в барабан.

—    Носе, витягуйся! Носе, витягуйся!

Ніс Генгоро видовжувався, аж поки сягнув даху високого будинку. Та Генгоро не переставав барабанити:

—    Носе, витягуйся! Носе, витягуйся!

Ніс його уже сягнув гірських вершин.

Генгоро стало важко дихати, але він не вгавав:

—    Носе, витягуйся! Носе, витягуйся!

Тепер кінчик носа торкався хмари.

Та саме в той час на Небесній Річці будували міст. Якраз тоді, коли там показався ніс Генгоро, теслярі майстрували поруччя.

—    А от і стовп!

Нічого не підозрюючи, вони міцно прив’язали поруччя до носа Генгоро. «Ой, ніс уже не видовжується!» — подумав Генгоро і ще дужче забив у барабан, приказуючи:

—    Носе, витягуйся! Носе, витягуйся!

Однак ніс уже його не слухався. До того ж, його кінчик почав свербіти.

«Мабуть, за щось зачепився. Треба вкоротити і перевірити»,— вирішив Генгоро.

—    Носе, зменшуйся! Носе, зменшуйся!

І ніс почав укорочуватися — та водночас Генгоро завис над землею.

—    Ой, що це таке? Хтось тримає мене за ніс! Треба поспішати! Генгоро несамовито бив у барабан і швидко піднявся понад хмари.

Міст уже був готовий, теслярі пішли.

—    Який дурень прив’язав мене тут?!

Генгоро розплутав мотузку — і полетів з моста сторчголов.

—    Рятуйте! Рятуйте! — закричав він і шубовснув у велике озеро. Захлинаючись водою, Генгоро насилу виплив і раптом відчув, що став

л егеньким-л егесеньким.

«Ну, дякувати долі, живий!» — подумав він.

Справді, він урятувався, але перетворився у карася.

Ось чому ще й тепер в озері Біва живе риба «генгоробуна» — карась «генгоро».

Про ВеЛЬАЮіку, що був охочий до балачок

ИВ собі колись у провінції На- гадо один вельможа. Великий мастак поговорити і послухати чиїсь теревені, він розіслав по всіх усюдах таке оголошення: «Хто мене забалакає, за того віддам свою улюблену дочку».

І тоді посунули до нього юнаки — кожен прагнув йому догодити й

стати зятем багача.

Та от біда — вельможа слухав чужі розповіді безперестанку й ніколи не втомлювався. Тож не дивно, що охочі одружитися з його дочкою за день-два знесилювалися й замовкали.

Проте вельможа не втрачав надії.

Одного дня з’явився ще один чоловік, який виявив бажання погомоніти з вельможею.

—  Хто ти? — запитав його вельможа.

—  Найкращий оповідач у світі,— відповів чоловік.

—  Зумієш мене забалакати?

—  Нема нічого простішого! — засміявся чоловік і почав:

—  Десь колись ріс високий дуб...

—  Кажеш — високий?

—  Авжеж. Товстелезний, в тридцять три обхвати, а висотою тридцять три тисячі тридцять три кени, три сяку і три суни ...(Кен, сяку, суп —одиниці довжини; один кен — 1,81 л, один сяку — 303 см один сун — 3,03 см)

—  Нічого й казати, велике дерево.

—  І було на ньому без ліку жолудів — як на небі зірок або піщинок на морському узбережжі...

—  Справді/ багатенько.

—  От достигли жолуді й почали по одному падати. Та оскільки той дуб ріс на скелястому березі озера, то один жолудь падав у воду — буль! — а другий на камінь — бац!.. Один у воду — буль!.. Другий на камінь — бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль І.. Бац!..

—  Зрозуміло. А далі що?

—  А далі один — буль!.. другий — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..

—  Всі вже попадали?

—  Та ні! Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!... Буль-бац!..

—  Ще довго вони падатимуть?

Досі впала лише одна трильйонна частина жолудів, тож до кінця ще далеко — не одна тисяча років. Так-от, один жолудь — буль!.. Другий жолудь — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..

Нарешті оте «буль-бац!» так вельможі набридло, що він не витримав і сказав:

—  Годі! Віддам дочку за тебе.

Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.