Володимир Галактіонович Короленко - Сліпий музикант

Attachments:

Скачати скорочено російською мовою	[ ]	7 kB
Скачати скорочено українською	[ ]	16 kB
Скачати	[ ]	217 kB

Переклад В. Каталкіної.

Сюжет:

У багатій дворянській родині Попельських єдиний син Петрик сліпий від народження. Його мати Ганна Михайлівна, нескінченно люблячи і жаліючи хлопчика, виховує його як рідкісну тендітну квітку. І тільки дядько Максим, в юності бився під прапором Гарібальді, намагається привчити хлопчика до самостійності. Хлопчик починає пізнавати світ на дотик, і одного разу його пальці знаходять клавіші фортепіано. Але, ще не знаючи ціну своєму таланту, він іде з волоцюгами «шукати правду». І тепер тільки любов здатна примирити його з миром зрячих.

Читати

Глава перша

I

Дитина народилася убагатій сім’ї Південно-західного краю, о глупій півночі. Молода мати лежала в глибокому забутті, проте, коли у кімнаті пролунав перший крик новонародженого, тихий та жалібний, вона заметалася із заплющеними очима у своїй постелі. Її губи шепотіли щось, і на блідому обличчі з м’якими, майже дитячими ще рисами з’явилася гримаса нетерплячого страждання, як у балуваної дитини, що зазнає незвичного горя.

Бабка схилилася вухом до її губ, які щось тихо шепотіли.

— Чого… Чого це він? — питала хвора ледь чутно.

Бабка не зрозуміла запитання. Дитина знову закричала. Обличчям хворої пробіг вираз гострого страждання, й із заплющених очей ковзнула велика сльоза.

— Чого, чого? — так само тихо шепотіли її губи.

Цього разу бабка зрозуміла запитання та спокійно відповіла:

— Ви питаєте, чого дитина плаче? Це завжди так буває, заспокойтеся.

Але мати не могла заспокоїтися. Вона здригалася кожного разу при новому крикові дитини і все повторювала із гнівним нетерпінням:

— Чого… так... так жахливо?

Бабка не чула у крику дитини нічого особливого та, бачачи, що мати говорить мовби у непевному забутті та, вірогідно, просто марить, залишила її й зайнялася дитиною.

Юна мати замовкла, і тільки час від часу якесь важке страждання, що не могло прорватися назовні рухом чи словами, вичавлювало з її очей великі сльози. Вони просочувалися крізь густі вії та тихо котилися блідими, як мармур, щоками.

Можливо, серце матері відчуло, що разом із новонародженою дитиною з’явилося на світ темне, невимовне горе, що нависло над колискою, аби супроводжувати нове життя до самої могили.

Можливо, утім, що це було й справжнє марення. Як би там не було, дитина народилася сліпою.

II

Спочатку ніхто цього не помітив. Хлопчик дивився тим тьмяним та невизначеним поглядом, яким дивляться до певного віку всі новонароджені діти. Дні йшли за днями, життя нової людини рахувалося вже тижнями. Її очі проясніли, з них зійшла тьмяна поволока, зіниця виокремилася. Але дитина не повертала голови за світлим променем, що проникало до кімнати разом із веселим щебетанням птахів та із шелестом зелених буків, які погойдувалися у самісіньких вікон у густому селянському саду. Мати, що встигла оговтатися, перша із занепокоєнням помітила дивний вираз дитячого личка, що залишалося нерухомим та якось не по-дитячому серйозним.

Молода жінка дивилася на людей як налякана горлиця[37] і запитувала:

— Скажіть же мені, чого він такий?

— Який? — байдуже перепитували сторонні. — Він нічим не відрізняється від інших дітей такого віку.

— Подивіться, як дивно він шукає щось руками...

— Дитина не може ще координувати[38] рухи рук із зоровими враженнями, — відповів лікар.

— Чого ж він дивиться все в одному напрямі?.. Він... Він сліпий? — вихопилася раптом із грудей матері страшна здогадка, і ніхто не міг її заспокоїти.

Лікар узяв дитину на руки, швидко повернув до світла та заглянув у вічі. Він дещо зніяковів і, сказавши кілька незначущих фраз, поїхав, пообіцявши повернутися днів за два.

Мати плакала та билася, як підстрелений птах, пригортаючи дитину до своїх грудей, між тим як очі хлопчика дивилися все тим самим нерухомим і суворим поглядом.

Лікар дійсно повернувся за два дня, захопивши з собою офтальмоскоп[39]. Він запалив свічку, наближав та віддаляв її від дитячого очка, зазирав до нього і нарешті сказав із ніяковим виглядом:

— На жаль, пані, ви не помилилися... Хлопчик дійсно сліпий, до того ж безнадійно...

Мати вислухала цю новину зі спокійним жалем.

— Я знала давно, — сказала вона тихо.

III

Сім’я, у якій народився сліпий хлопчик, була нечисленною. Окрім названих уже осіб воно складалося ще з батька та «дядька Максима», як звали його всі без винятку домочадці та навіть сторонні. Батько був схожий на тисячу інших сільських поміщиків Південно-західного краю: він був добродушний, навіть, мабуть, добрий, добре дивився за працівниками і дуже полюбляв будувати та перебудовувати млини. Це заняття поглинало майже весь його час, і тому голос його лунав удома тільки в певні, визначені години дня, що співпадали з обідом, сніданком та іншими подіями того самого зразку. У цих випадках він завжди виголошував незмінну фразу: «Чи здорова ти, моя голубонько?» — після чого садовився за стіл і вже майже нічого не казав, хіба що коли-не-коли повідомляв щось про дубові балки та шестерні. Зрозуміло, що його мирне та невибагливе існування мало відбивалося на душевному складі його сина. Зате дядько Максим був зовсім іншого кшталту. Років за десять до описуваних подій дядько Максим був відомий як найнебезпечніший розбишака не тільки поблизу його маєтку, а навіть у Києві на «Контрактах»[40]. Усі дивувалися, як це у такій поважній у всіх відношеннях родині, якою була родина пані Попельської, у дівоцтві Яценко, міг знайтися такий жахливий братик. Ніхто не знав, як слід із ним поводитися та чим йому догодити. На люб’язності панів він відповідав грубощами, а селянам миналися свавілля та грубощі, на які найсумирніший зі шляхтичів «благомислячих» людей[41], дядько Максим за щось сильно розсердився на австрійців[42] та поїхав до Італії; там він прилучився до такого самого розбишаки та єретика[43] — Гарібальді[44], що, як із жахом передавали пани поміщики, побратався із чортом і в копійчину не ставить самого Папу[45]. Звісно, таким чином Максим навіки згубив свою неспокійну схизматичну[46] душу, зате «Контракти» проходили з меншими скандалами, і багато шляхетних матусь перестали непокоїтися через участь своїх синів.

Має бути, австрійці теж дуже розсердилися на дядька Максима. Час від часу в «Кур’єрці», з давніх-давен улюбленій газеті панів поміщиків, згадувалось у реляціях[47] його ім’я серед відчайдушних гарібальдійських поплічників, доки одного разу з того самого «Кур’єрця» пани не довідалися, що Максим упав разом із конем на полі битви. Розлючені австрійці, які давно вже, вочевидь, гострили зуби на затятого волинця[48] (яким ледь не єдиним, на думку його співвітчизників, тримався ще Гарібальді), порубили його, як капусту.

— Погано скінчив Максим, — сказали собі пани й віднесли це на заслугу заступництву св. Петра за свого намісника. Максима вважали померлим.

Виявилося, проте, що австрійські шаблі не зуміли вигнати з Максима його уперту душу й вона залишилася, хоча й у сильно зіпсованому тілі. Гарібальдійські розбишаки винесли свого гідного товариша зі бійки, віддали його кудись до шпиталю, і ось, через кілька років, Максим несподівано з’явився у дім своєї сестри, де і залишився.

Тепер йому було вже не до дуелей. Праву ногу йому зовсім відрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була пошкоджена й придатна була лише на те, аби будь-як спиратися на палицю. Та й загалом він став серйозніше, вгомонився, і тільки зрідка його гострий язик діяв так само влучно, як колись шабля. Він припинив їздити на «Контракти», рідко з’являвся в товаристві та більшу частину часу проводив у своїй бібліотеці за читанням якихось книжок, про які ніхто нічого не знак, за винятком припущення, що книжки суто безбожні. Він також писав щось, але оскільки його праці наколи не з’являлися в «Кур’єрці», то ніхто надавав їм серйозного значення.

У той час, коли у селянському домику з’явилася та почала рости нова істота, у коротко підстриженому волоссі дядька Максима вже пробивалася срібляста сивина. Плечі від постійного упирання милиць піднялися, тулуб прийняв квадратову форму. Дивна зовнішність, похмуро зсунені брови, стукотіння милиць та клуби тютюнового диму, якими він постійно оповивав себе, не випускаючи з рота люльки,— все це лякало сторонніх, і тільки близькі до інваліда люди знали, що в порубаному тілі б’ється гаряче й добре серце, а у великій квадратовій голові, вкритій щетиною густого волосся, працює невгамовна думка.

Ба навіть близькі люди не знали, над яким питанням працює ця думка о ту пору. Вони бачили тільки, що дядько Максим, оповитий сизим димом, просиджує часом цілісінькі години нерухомо, із затуманеним поглядом та похмуро зсуненими густими бровами. Між тим понівечений боєць міркував про те, що життя — боротьба і що у ньому немає місця для інвалідів. Йому спадало на думку, що він назавжди вибув уже з лав і тепер дарма завантажує собою фурштат[49]; йому ввижалося, що він лицар, вибитий із сідла життям та повержений у прах. Чи не малодушно звиватися у поросі, подібно до розчавленого черв’яка; чи не малодушно хапатися за стремено переможця, вимолюючи у нього жалкі залишки власного існування?

Доки дядько Максим із холодною мужністю обговорював цю пекучу думку, міркуючи та співставляючи доводи за та проти, перед його очима почала мелькотіти нова істота, якій доля судила з’явитися на світ уже інвалідом. Спочатку він не звертав уваги на сліпу дитину, але потому дивна схожість долі хлопчика з його власною зацікавила дядька Максима.

— Хм... так, — замислено сказав він одного разу, скоса поглядаючи на хлопчика, — цей малий теж інвалід. Якщо скласти нас обох разом, мабуть, вийшла би одна ледаща[50] людинка.

Відтоді його погляд почав зупинятися на дитині все частіше й частіше.

IV

Дитина народилася сліпою. Хто винен у її нещасті: Ніхто! Тут не тільки не було й тіні чиєїсь «злої волі», а й навіть сама причина нещастя схована десь у глибині таємничих та складних процесів життя. А між тим при кожному погляді на сліпого хлопчика серце матері стискалося від гострого болю. Звісно, вона страждала у цьому випадку, як мати, віддзеркаленням синової недуги та похмурим передчуттям важкого майбутнього, що чекало на її дитину; але, крім цих почуттів, у глибині серця молодої жінки щемило також усвідомлення, що причина нещасть лежала у вигляді грізної можливості в тих, хто дав йому життя... Цього було достатньо, аби маленька істота з чудовими, але незрячими очима стала центром родини, несвідомим деспотом, з найменшою забаганкою якої узгоджувалося все в домі.

Невідомо, що вийшло би з часом із хлопчика, який був схильний до безпредметної озлобленості своїм нещастям та в якому все оточення намагалося розвинути егоїзм, якби дивна доля та австрійські шаблі не примусили дядька Максима оселитися у селі, у родині сестри.

Присутність у домі сліпого хлопчика поступово й невідчутно дало діяльній думці понівеченого бійця інший напрям. Він все так само просиджував цілісінькі години, пихкаючи люлькою, але в очах, замість глибокого й тупого болю, бовванів тепер замислений вираз зацікавленого спостерігача. І чим більше вдивлявся дядько Максим, тим частіше супилися його густі брови, й він усе сильніше пихкав своєю люлькою. Нарешті, одного разу він наважився на втручання.

— Цей малий,— сказав він, пускаючи кільце за кільцем,— буде ще нещаснішим за мене. Краще б йому не народжуватися.

Молода жінка низько схилила голову, і сльоза впала на її роботу.

— Жорстоко нагадувати мені про це, Максиме, — сказала вона стиха,— нагадувати без цілі...

— Я кажу тільки правду,— відповів Максим.— У мене немає ніг та рук, проте є очі. У малого немає очей, із часом не буде ані рук, ані ніг, ані волі...

— Чого ж?

— Зрозумій мене, Анно,— сказав Максим м’якіше.— Я не став би марно казати тобі жорстокі речі. У хлопчика тонка душевна організація. У нього поки є всі шанси розвити інші свої здібності до такого ступеня, аби хоча б почасти винагородити його сліпоту. Але для цього потрібне вправляння, а вправляння викликається тільки необхідністю. Дурна турботливість, що усуває від нього необхідність зусиль, вбиває у ньому всі шанси на більш повне життя.

Мати була розумною і тому зуміла перемогти в собі безпосередній поштовх, що примушував її стрімголов кидатися при кожному жалібному крику дитини. За кілька місяців після цієї розмови хлопчик вільно та швидко повзав кімнатами, насторожуючи слух назустріч кожному звукові, і з якоюсь незвичною в інших дітях живиною обмацував кожний предмет, що потрапляв до рук.

V

Мати він скоро навчився впізнавати за ходою, за шелестінням сукні, за якимись ще йому єдиному доступними, невловимими для інших ознаками: скільки б не було в кімнаті людей, як би вони не пересувалися, він завжди повертав безпомилково в той бік, де вона сиділа. Коли вона несподівано брала його на руки, він все одно одразу впізнавав, що сидить у матері. Коли ж його брали інші, він швидко починав обмацувати своїми рученятами обличчя людини, що його взяла, і теж швидко впізнавав няньку, дядька Максима, батька. Проте коли він потрапляв до людини незнайомої, тоді рухи малесеньких рученят ставали повільнішими: хлопчик обережно й уважно проводив ними по незнайомому обличчю; і риси його виражали напружену увагу; він немовби «вдивлявся» кінчиками своїх пальців.

За натурою він був дуже жвавою та рухливою дитиною, але місяці минали за місяцями, й сліпота все більше накладала свій відбиток на темперамент хлопчика, що почав визначатися. Жвавість рухів потроху втрачалася; він почав забиватися в глухі кути та сидів там цілесенькими годинами тихо, із застиглими рисами личка, нібито до чогось прислуховуючись. Коли в кімнаті бувало тихо й зміна різноманітних звуків не відволікала її уваги, дитина, здавалося, думала про щось із нерозуміючим та здивованим виразом на гарному та не по-дитячому серйозному обличчі.

Дядько Максим вгадав: тонка та багата нервова організація хлопчика брала своє й сприйнятливістю до відчуттів дотику і слуху немов намагалася відновити певною мірою повноту свого сприйняття. Усіх дивувала вражаюча тонкість його дотику. Часом здавалося навіть, що він не чужий відчуттю кольорів; коли йому до рук потрапляли яскраво пофарбовані клапті тканини, він довше затримував на них свої тонкі пальці, і обличчям його проходив вираз дивної уваги. Однак із часом почало виявлятися все більше та більше, що розвиток сприйнятливості йде здебільшого у бік слуху.

Незабаром він досконало дослідив кімнати за їхніми звуками: розрізняв ходу домашніх, скрипіння стільця під інвалідом-дядьком, сухе, розмірене шоркання нитки у руках матері, рівне тікання настінного годинника. Іноді, повзаючи вздовж стіни, він чутко дослухався до легкого, нечутного для інших шереху і, піднявши руку, тягнувся нею за мухою, що бігала шпалерами. Коли перелякана комаха здіймалася з місця й відлітала, на обличчі сліпого з’являвся вираз болісного здивування. Він не міг пояснити собі таємниче зникнення мухи. Але згодом і в таких випадках обличчя його зберігало вираз осмисленої уваги: він повертав голову в той бік, куди відлітала муха,— витончений слух уловлював у повітрі тонкий дзвін її крил.

Світ, що виблискував, рухався та лунав навкруги, у маленьку голівку сліпого проникав насамперед у формі звуків, і в ці форми відливалися його уявлення. На обличчі застигала особлива увага до звуків: нижня щелепа злегка відтягувалась уперед на тонкій та подовженій шиї. Брови набували особливої рухливості, а гарні, але нерухомі очі надавали обличчю сліпого якогось суворого й разом із тим зворушливого виразу.

VI

Третя зима його життя добігала кінця. На дворі вже танув сніг, дзвеніли весінні потоки, і разом із тим здоров’я хлопчика, що зимою все хворів і тому всю її провів у кімнатах, не виходячи на повітря, почало покращуватись.

Вийняли другі рами, і весна увірвалася до кімнати з подвоєною силою. До залитих світлом вікон дивилося весняне сонце, що сміялося, гойдалися голі ще гілки буків, вдалині чорніли ниви, по яких місцями лежали білі плями танучих снігів, місцями ж пробивалася ледь помітною зеленню молода травичка. Усім дихалося вільніше та краще, на всіх весна позначалася припливом оновленої та бадьорої життєвої сили.

Для сліпого хлопчика вона уривалася до кімнати тільки своїм квапливим шумом. Він чув, як біжать потоки весняної води, ніби навздогін одне за одним, стрибаючи по каменям, прорізуючись до глибини розм’яклої землі; гілки буків шепотілися за вікном, зіштовхуючись и дзвенячи легкими ударами по стеклах. А кваплива весіння капель від бурульок, що нависали з даху, були прихвачені вранішнім морозцем, а тепер розігрітих сонцем, стукотіла тисячами дзвінких ударів. Ці звуки падали в кімнату, немов яскраві та дзвінкі камінці, що швидко відбивають переливчастий дріб. Час від часу скрізь цей дзвін і шум окрики журавлів плавно проносилися з далекої висоти й поступово змовкали, ніби тихо танучи у повітрі.

На обличчі хлопчика це пожвавлення природи відбивалося болісним подивом. Він із зусиллям зсував брови, витягав шию, прислухався і потому, немов стривожений незрозумілою суєтою звуків, раптом простягав руки, розшукуючи мати, і кидався до неї, міцно пригортаючись до її грудей.

— Що це з ним? — запитувала мати себе й інших.

Дядько Максим уважно вдивлявся в обличчя хлопчика і не міг пояснити його незрозумілої тривоги.

— Він... не може зрозуміти,— здогадувалася мати, вловлюючи на обличчі сина болісний вираз здивування і запитання.

Дійсно, дитина була стривожена та неспокійна: вона то вловлювала нові звуки, то дивувалася тому, що старі, до яких вона вже почала звикати, раптом змовкали и кудись дівались.

VII

Хаос весіннього безладу змовк. Під жарким промінням сонця робота природи входила все більше та більше до своєї колії, життя немов напружилось, його поступальний[51] хід ставав стрімкішим, ніби біг потягу, що розганяється. У лугах зазеленіла молода травиця, у повітрі носився запах березових бруньок.

Хлопчика вирішили вивезти у поле, на берег ближньої річки.

Мати вела його за руку. Поряд на своїх милицях йшов дядько Максим, і всі вони прямували до прибережного пагорбка, який достатньо вже висушили сонце та вітер. Він зеленів густою травицею, і з нього відкривався вид на далекий простір.

Яскравий день вдарив по очах матері й Максима. Сонячне проміння зігрівало їхні обличчя, весняний вітер, нібито змахуючи невидимими крилами, зганяв цю теплоту, замінюючи її свіжою прохолодою. У повітрі носилося щось хмільне до млості, до знемоги.

Мати відчула, що в її руці міцно зжалася маленька ручка дитини, але хмільне віяння весни зробило її менш чутливою до цього прояву дитячої тривоги. Вона вдихала на повні груди і йшла уперед, не обертаючись; якщо б вона зробила це, то побачила б дивний вираз на личку хлопчика. Він повертав відриті оченята до сонця з німим подивом. Губи його розкрилися; він вдихав у себе повітря швидкими ковтками, наче риба, яку витягли з води; вираз болісного захоплення пробивався час від часу на безпорадно-розгубленім личку, пробігав ним якимись нервовими ударами, висвітлюючи його на мить, й одразу ж змінявся знову виразом подиву, який доходив до переляку й розгубленого запитання. Тільки самі оченята дивилися все тим самим рівним та непорушним, незрячим поглядом.

Дійшовши до пагорбка, вони всілися на ньому всі троє. Коли мати підхопила хлопчика з землі, аби всадовити його зручніше, він знову похапцем схопився за її сукню; здавалося, він боявся, що впаде куди-небудь, ніби не відчуваючи під собою землі. Але мати й цього разу не помітила тривожного руху, бо її очі та увага були прикуті до чудової весняної картини.

Був південь. Сонце тихо котилося весняним небом. З пагорбка, на якому вони сиділи, було видно річка, яка широко розлилася. Вона вже пронесла свої крижини, і тільки зрідка на її поверхні пливли та танули де-не-де останні з них, виділяючись білими плямками. На заливних лугах[52] стояла вода широкими[53]; білі хмаринки, віддзеркалюючись у них разом із перекиненим лазуровим зводом, тихо пливли в глибині та щезали, немов і вони танули, наче крижини. Коли-не-коли пробігав від вітру легкий бриж, сяючи на сонці. Далі за річкою чорніли разопрілі ниви й парили, застилаючи мерехтливою, бринливою димкою дальні хатинки, вкриті соломою, і смутно видку синю смужку лісу. Земля немов позіхала, і щось піднімалося від неї до неба, як клуби жертовного фіміаму[54].

Природа розкинулася довкола, ніби великий храм, приготований до свята. Але для сліпого це була тільки непояснювана пітьма, яка незвичайно хвилювалася навколо, рухалася, гуркотіла та дзвеніла, протягаючись до нього, торкаючись його душі з усіх сторін незвіданими ще, незвичними враженнями, від припливу яких болісно билося дитяче серце.

Вже з перших кроків, коли проміння теплого сонця вдарило йому в обличчя, зігріло ніжну шкіру, він інстинктивно повертався до сонця свої незрячі очі, ніби відчуваючи, до якого центру тяжіє все навколо. Для нього не було ані цієї прозорої далечини, ані лазурового зводу, ані широко розсуненого обрію. Він відчував тільки, як щось матеріальне, пестливе та тепле торкається його обличчя ніжним, зігріваючим торканням. Потім хтось прохолодний та легкий, хоча й менш легший за тепло сонячного проміння, знімає з його обличчя цю млість та пробігає по ньому відчуттям свіжої прохолоди. У кімнатах хлопчик звик рухатися вільно, відчуваючи навколо себе порожнечу. А тут його охопили якісь дивно змінювані хвилі, які то ніжно пестили, то лоскотали та сп’янювали. Теплі доторкання сонця хутко обмахувались кимось, і струмінь вітру, дзвенячи у вуха, охоплюючи обличчя, скроні, голову до самої потилиці, тяглася навколо, немов намагаючись підхопити хлопчика, віднести його кудись у простір, якого він не міг бачити, уносячи свідомість, навіваючи забувчасту млість. Саме тоді рука хлопчика міцніше стискала руку матері, а його серце завмирало й, здавалося, от-от зовсім припинить битися.

Коли його посадовили, він немов дещо заспокоївся. Тепер, незважаючи на дивне відчуття, що переповнило усе його єство, він все ж почав розрізняти окремі звуки. Темні ласкаві хвилі неслися, як і раніше, нестримно, йому здавалося, що вони проникають всередину його тіла, бо удари його сколихненої крові здіймалися та опускалися разом із ударами цих хвиль. Але тепер вони приносили з собою то яскраву трель жайворонка, то тихий шелест берізки, що розпустилася, то ледь чутні сплески річки. Ластівка свистіла легким крилом, описуючи неподалік вибагливі кола, дзвеніли мошки, і над усім цим проносився подекуди довгий та сумний окрик ратая на рівнині, що поганяв волів над розорюваною смужкою.

Проте хлопчик не міг схопити цих звуків в їх цілому, не міг поєднати їх, розташувати в перспективу[55]. Вони немов падали, проникаючи у темну голівку, один за іншим, то тихі, неясні, то гучні, яскраві, приголомшливі. Подеколи вони юрмилися одночасно, неприємно змішуючись в незрозумілу дисгармонію[56]. А вітер з поля все свистів у вуха, і хлопчику здавалося, що хвилі біжать швидше і їхній гуркіт застилає усі інші звуки, що лунають відтепер звідкись із іншого світу, як згадка про вчорашній день. І водночас із тим, як звуки тьмяніли, до грудей хлопчика вливалося відчуття якоїсь лоскітної млості. Обличчя посмикувалося переливами, що ритмічно пробігали ним; очі то заплющувалися, то розплющувалися знову, брови тривожно рухалися, й у всіх рисах пробивалося питання, важке зусилля думки й уяви. Не окріпла ще та переповнена новими відчуттями свідомість починала знемагати: вона ще боролася з враженнями, що нахлинули з усіх боків, намагаючись встояти серед них, злити їх в єдине ціле і таким чином заволодіти ними, перемогти їх. Проте завдання було понад сили темного мозку дитини, якому не вистачало для цієї праці зорових уявлень.

І звуки летіли й падали один за одним, все ще занадто строкаті, занадто дзвінкі... Хвилі, що охопили хлопчика, здіймалися все напруженіше, налітаючи з навколишнього мороку, що дзвенів та гуркотів, і відходячи у той самий морок, змінюючись новими хвилями, новими звуками... швидше, вище, важче підіймали вони його, загойдували, присипали... Ще раз пролетіла над цим хаосом, що тьмянів, довга та сумна нота людського окрику, а потім одразу все змовкло.

Хлопчик тихо застогнав та відкинувся назад на траву. Мати хутко повернулася до нього і теж скрикнула: він лежав на траві, блідий, у глибокій непритомності.

VIII

Дядько Максим був дуже стривожений цим випадком. Із певного часу він став виписувати книжки з фізіології[57], психології[58] і педагогіки[59] й зі звичайною своєю енергією зайнявся вивченням усього, що дає наука стосовно таємничого зростання та розвитку дитячої душі.

Ця праця захоплювала його все більше і більше, і тому похмурі думки про непридатність до життєвої боротьби, про «черв’яка, що плазує у поросі» и про «фурштат» давно вже непомітно зникли з квадратової голови ветерана[60]. На їхньому місці запанувала в цій голові поміркована увага, подеколи навіть рожеві мрії зігрівали серце, що старішало. Дядько Максим переконувався все більше і більше, що природа, яка відмовила хлопчикові у зорі, не образила його в інших відношеннях; це була істота, яка відгукувалася на доступні їй зовнішні враження із чудовою повнотою та силою. І дядькові Максиму ввижалося, що він покликаний до того, аби розвинути притаманні хлопчикові властивості, аби зусиллям своєї думки та свого впливу врівноважити несправедливість сліпої долі, аби замість себе поставити до лав бійців за справу життя нового рекрута[61], на якого, без його впливу, ніхто не міг розраховувати.

«Хто знає»,— думав старий гарібальдієць,— адже можна боротися не тільки списом і шаблею. Можливо, несправедливо ображений долею підніме згодом доступну йому зброю на захист інших, знедолених життям, і тоді я недаремно проживу на світі, понівечений старий солдат…»

Навіть вільним мислителям сорокових та п’ятдесятих років не було чужим забобонне уявлення про «таємничі приписи» природи». Природньо тому, що з плином розвитку дитини, яка виявляла неабиякі здібності, дядько Максим переконався доскону у думці, що сама сліпота є лише один із проявів цих «таємничих приписів». «Знедолений за скривджених» — ось гасло, яке він виставив завчасно на бойовому прапорі свого вихованця.

IX

Після першої весняної прогулянки хлопчик пролежав кілька днів марячи. Він то лежав нерухомо, то бурмотів щось і до чогось прислухався. І весь цей час з його обличчя не сходив характерний вираз здивування.

— Слово честі, він дивиться так, ніби намагається зрозуміти щось і не може,— казала молода мати.

Максим замислювався і кивав головою. Він зрозумів, що дивна тривога хлопчика і раптова непритомність пояснювалися великою кількістю вражень, з якими не могла впоратися свідомість, і вирішив допускати до хлопчика, що видужував, ці враження поступово, інакше кажучи, розчленованими на складові частини. У кімнаті, де лежав хворий, вікна були щільно закриті. Потім, із плином одужання, їх відкривали на час, потому його водили по кімнатах, виводили на ґанок, на двір, у сад. І кожного разу, як на обличчі сліпого з’являвся тривожний вираз, мати пояснювала йому звуки, які його вразили.

— Ріжок пастуха чутно за лісом,— казала вона.— А це через щебетання зграї горобців чутно голос малинівки. Лелека клекоче на своєму колесі[62]. Він прилетів днями з далеких країв і будує гніздо на старому місці.

І хлопчик повертав до неї своє обличчя, що світилося вдячністю, брав її руку та кивав головою, продовжуючи прислухатися з поміркованою та усвідомленою увагою.

X

Він почав розпитувати про все, що привертало його увагу, і мати або, частіше, дядько Максим розповідали йому про різні предмети та істот, що видавали ти чи інші звуки. Розповіді матері, більш живі та яскраві, справляли на хлопчика більше враження, але подеколи враження це бувало занадто болісним. Молода жінка, страждаючи сама, із розчуленим обличчям, з очима, що дивилися з безпорадною жалобою та болем, намагалася дати своїй дитині поняття про форми та кольори. Хлопчик напружував увагу, зсував брови, на лобі його з’являлися навіть легкі зморшки. Мабуть, дитяча голівка працювала над важким завданням, темна уява билася, прагнучи створити з непрямих даних нове уявлення, але з цього нічого не виходило. Дядько Максим завжди невдоволено насуплювався у таких випадках, і, коли на очах матері з’являлися сльози, а обличчя дитини блідло від зосереджених зусиль, тоді Максим втручався до розмови, відсторонював сестру та починав свої розповіді, у яких, за можливості, користувався тільки просторовими та звуковими уявленнями. Обличчя сліпого ставало спокійнішим.

— Ну, а який він? великий? — питав він про лелеку, що відбивав на своєму стовпі лінивий барабанний дріб.

І при цьому хлопчик розсував руки. Він робив це звичайно при подібних запитаннях, а дядько Максим вказував йому, коли слід зупинитися. Тепер він зовсім розсунув малесенькі рученята, але дядько Максим сказав:

— Ні, він ще набагато більший. Якби привести його в кімнату та поставити на підлозі, то голова його була б вище за спинку стільця.

— Великий... — задумливо вимовив хлопчик. А малинівка — от! — і він ледь-ледь розвів складені разом долоні.

— Так, малинівка така... Зате великі птахи ніколи не співають так добре, як маленькі. Малинівка старається, щоби всім було приємно її слухати. А лелека — серйозний птах, стоїть собі на одній нозі у гнізді, озирається навколо, ніби сердитий господар на працівників, і гучно бурчить, не турбуючись про те, що голос у нього хрипкий і його можуть чути сторонні.

Хлопчик сміявся, слухаючи ці описи, і забував на час про свої важкі спроби зрозуміти розповіді матері. Але все ж ці розповіді приваблювали його сильніше, і він віддавав перевагу звертанням з розпитуваннями до неї, а не до дядька Максима.

Глава друга

I

Темна голівка збагачувалася новими уявленнями; через дуже витончений слух він проникав усе далі та далі в оточуючого його природу. Над ним та навколо нього, як і раніше, стояв глибокий, непроникний морок; морок цей навис над його мозком важкою хмарою, і хоча він заліг над ним від дня народження, хоча, мабуть, хлопчик мав звикнутися зі своїм нещастям, проте дитяча природа за якимось інстинктом безперестанно прагнула визволитися від темної завіси. Ці несвідомі пориви до незнайомого дитині світла, що не залишали її ані на хвилину, відбивалися на її обличчі все глибше й глибше виразом непевного страждаючого зусилля.

Тим не менше бували й для нього хвилини ясного задоволення яскравих дитячих захоплень, і це траплялось тоді, коли доступні для нього зовнішні враження приносили йому нове сильне відчуття, знайомили з новими явищами невидимого світу. Велика, могутня природа не лишалася для сліпого закритою зовсім. Так, одного разу, коди його привели на високу скелю над річкою, він з особливим виразом прислухався до тихих сплесків річки далеко під ногами і із замиранням серця хапався за сукню матері, слухаючи, як котились донизу камені, що обірвалися з-під ноги його. З тих пір він уявляв собі глибину у вигляді тихого гуркоту води і підніжжя скелі чи у вигляді зляканого шереху камінчиків, що падали вниз.

Далечінь лунала в його вухах піснею, що непевно завмирала; коли ж небом лунко перекочувався весняний грім, заповнюючи собою простір та з сердитим гуркотом гублячись за хмарами, сліпий хлопчик прислухався до цього гуркоту з благоговійним острахом, і серце його розширювалося, а в голові виникало величне уявлення про простір піднебесних висот.

Таким чином, звуки були для нього головним безпосереднім виразом зовнішнього світу; інші враження слугували лише доповненням до вражень слуху, у які відливалися його враження, як у форми.

Час від часу, у гарячий полудень, коли навколо все змовкало, коли затихав людський рух та в природі встановлювалася та особлива тиша, під якою відчувається лише невпинний, безшумний біг життєвої сили, на обличчі сліпого хлопчика з’являвся характерний вираз. Здавалося, під впливом зовнішньої тиші з глибини його душі підіймалися якісь йому єдиному доступні звуки, до яких він немовби прислухався із напруженою увагою. Можна було подумати, дивлячись на нього у такі хвилини, що неясна думка, яка народжується, починає лунати в його серці як непевна мелодія пісні.

II

Йому йшов уже п’ятий рік. Він був тонкий та слабкий, але ходив і навіть бігав вільно по всьому будинку. Хто дивився на нього, як він впевнено виступав у кімнатах, повертаючи саме там, де треба, і вільно розшукував потрібні йому предмети, той міг би подумати, якщо це був незнайома людина, що перед нею не сліпа, а тільки дивно зосереджена дитина із задумливими та дивлячимися у непевну далину очима. Але вже двором він ходив із великими труднощами, постукуючи перед собою палицею. Якщо ж у руках у нього не було палиці, то він волів повзати по зелі, швидко досліджуючи руками предмети, що траплялися на шляху.

III

Був тихий літній вечір. Дядько Максим сидів у саду. Батько, за звичаєм, заклопотався десь у дальнім полі. На дворі та довкола було тихо; селище засипало, у людській теж змовк говір працівників та прислуги. Хлопчика вже з півгодини поклали до ліжка.

Він лежав у напівсні. З деяких пір у нього з цим тихим часом став пов’язуватися дивний спогад. Він, звісно, не бачив, як темнішало синє небо, як чорні верхівки дерев колихалися, рисуючись на зоряній лазурі, як насуплювалися кошлаті «стріхи»[63] будівель, що стояли навколо двора, як синя імла розливалася землею разом із тонким золотом місячного та зоряного світла. Але ось вже кілька днів він засипав під якимось особливим, чарівним враженням, яке наступного дня не міг собі пояснити.

Коли дрімота все густіше застилала його свідомість, коли тихе шелестіння буків зовсім стихало й він переставав розрізняти вже й далеке гавкання селянських собак, й тьохкання солов’я за річкою, і меланхолічне[64] дзенькання дзвіночків, підв’язаних до лошати, що пасеться на лузі,— коли всі окремі звуки стушовувалися та зникали, йому починало ввижатися, що всі вони, злившися в одну струнку гармонію[65], тихо влітають до вікна та довго кружляють над його постіллю, навіваючи непевні, але на диво приємні мари. На ранок він прокидався розніжений та звертався до матері з живим запитанням:

— Що це було… учора? Що це таке?..

Мати не знала, в чому справа, і гадала, що дитину хвилюють сни. Вона сама вкладала його у постіль, турботливо хрестила та йшла, коли він починав дрімати, не помічаючи при цьому нічого особливого. Але на інший день хлопчик знову казав їй про щось, що приємно турбувало його з вечора.

— Так добре, мамо, так добре! Що ж це таке?

Того вечора вона вирішила залишитися у постелі дитини довше, аби роз’яснити собі дивну загадку. Вона сиділа на стільці, поруч із його ліжечком, машинально перебираючи петлі плетіння та дослухаючись до рівного дихання свого Петруся. Здавалося, він зовсім уже поснув, таж раптом у пітьмі пролунав його тихий голос:

— Мамо, ти тут?

— Так, так, мій хлопчику…

— Піди, будь ласка, воно боїться тебе, і досі його нема. Я вже було зовсім заснув, а цього все немає...

Здивована мати з якимось дивним відчуттям слухала цей напівсонний, жалібний шепіт… Дитина казала про свої сонні мари з такою впевненістю, ніби це щось реальне. Тим не менш мати встала, нахилилася до хлопчика, аби поцілувати його, та тихо пішла, вирішивши тихо підійти до відчиненого вікна з боку саду.

Не встигла вона зробити свій обхід, як загадка роз’яснилася. Вона почула раптом тихі, переливчасті тони сопілки, що линули з конюшні, змішуючись із шерхотінням південного вечора. Вона зразу зрозуміла, що саме ці безхитрісні переливи простої мелодії, які співпадали з фантастичної годиною дрімоти, так приємно налаштовували спогади хлопчика.

Вона сама зупинилась, постояла хвильку, дослухаючись до проникливих наспівів малоросійської[66] пісні, і цілком заспокоєна, пішла у темноу алею саду до дядька Максима.

«Добре грає Йохим,— подумала вона.— Дивно, скільки тонкого почуття в цьому грубуватому “хлопі”»[67].

IV

А Йохим дійсно грав добре. Йому під силу була навіть і хитра скрипка, і був час, коли у корчмі, по неділям, ніхто краще не міг зіграти «козака»[68] чи веселого польського «краков’яка»[69]. Коли він, бувало, всівшись у куті, міцно притиснувши скрипку голеним підборіддям та хвацьки зсунувши високу смушкову шапку на потилицю, ударяв кривим смичком по пружних струнах, тоді рідко хто в корчмі міг всидіти на місці. Навіть старий одноокий єврей, що акомпаніював Йохимові на контрабасі, надихався до останнього ступеня. Його кострубатий «струмент», здавалося, надривається від зусиль, аби встигти своїми важкими басовитими нотами за легкими, співочими та стрибучими тонами Йохимової скрипки, а сам старий Янкель, високо посмикуючи плечима, вертів лисою головою в єрмолці та весь підстрибував у такт бешкетливій та жвавій мелодії. Що ж казати про хрещений люд, у якого ноги влаштовані з давніх-давен таким чином, що при перших звуках веселого танцювального наспіву самі починають підгинатися та притопувати.

Але з того часу як Йохимові полюбилася Марія, дворова дівка сусіднього пана, він щось не залюбив веселу скрипку. Правда, що скрипка не допомогла йому перемогти серце гострої дівки, і Марія віддала перевагу безвусій німецькій фізіономії барського камердинера вусатій «пиці»[70] хохла-музиканта. Відтоді його скрипки не чули більше в корчмі та на вечорницях[71]. Він повісив її на кілку в конюшні та не переймався тим, що від сирості та його неуваги на улюбленому до того інструменті раз від разу одна за одною лопалися струни. А вони лопалися з таким гучним та жалібний передсмертним звуком, що навіть коні співчутливо іржали та здивовано повертали голови до твердосердого хазяїна.

На місце скрипки Йохим купив у подорожнього карпатського торгівця дерев’яну дудку. Він, мабуть, вважав, що її тихі, сердечні переливи більше відповідають його гіркій долі, краще передадуть печаль його кинутого серця. Проте гірська дудка не виправдала його сподівань. Він перебрав їх до десятка, випробовував на усі лади, обрізав, мочив у воді та сушив на сонці, підвішував на тонкій вервечці під дахом, щоб її обдувало вітром, але ніщо не допомагало: гірська дудка не слухалася хохляцького серця. Вона свистіла там, де треба було співати, вищала, коли він чекав від неї млосного дрижання, і взагалі ніяк не піддавалася його настроєві. Нарешті він розсердився на усіх мандрівних торгівців, впевнившись остаточно, що жоден з них не в змозі зробити гарну дудку, і потому вирішив зробити її власними руками. Протягом кількох днів він ходив полями та болотами, підходив до кожного куща верби, перебирав її гілки, зрізав деякі з них, але, мабуть, усе не знаходив того, що потребував. Його брови були все так само похмуро зсунені, і він йшов далі, продовжуючи пошуки. Нарешті він потрапив на одне місце, над річкою, що тихо струменіла. Вода ледь-ледь ворушила у цій заводі[72] білі голівки лілій, вітер не долітав сюди через кущі верб, що густо розрослися та тихо і замріяно схилилися до темної спокійної глибини. Йохим, розсунувши кущі, підійшов до річки, постояв з хвилину і якось раптом переконався, що саме тут він знайде те, що йому потрібно. Зморшки на його лобі розгладилися. Він вийняв із-за халяви прив’язаний на ремінці складений ножик і, окинувши уважним поглядом кущі верби, що задумливо шепотіли, рішуче підійшов до тонкого, прямого стовбура, який гойдався над розмитою кручею. Він нащось клацнув по ньому пальцем, подивився із задоволенням, як той пружно загойдався, прислухався до шепотіння його листя та мотнув головою.

— Ото ж воно самісіньке,— пробурмотів Йохим із задоволенням та викинув у річку усі зрізані раніше прутки.

Дудка вийшла на славу. Висушивши вербу, він випік їй серце розжареним дротом, пропалив шість круглих отворів, прорізав скоса сьомий та щільно заткнув один кінець дерев’яною затичкою, залишивши у ній косу вузеньку щілину. Потому вона цілісінький тиждень висіла на мотузці, причому її гріло сонцем та обдувало дзвінким вітром. Після цього він старанно вистругав її ножем, почистив склом та міцно обтер клаптем грубого сукна. Верхівка в неї була кругла, від середини йшли рівні, ніби відполіровані грані, по яких він випік за допомогою вигнених шматків заліза різні хитрі візерунки. Спробувавши її кількома швидкими переливами гами[73], він схвильовано мотнув головою, крякнув та похапцем заховав у потайну місцину, біля своєї постелі. Він не хотів робити першого музичного дослідження серед денної суєти. Зате того самого вечора з конюшні полилися ніжні, задумливі, переливчасті і дрижачі трелі. Йохим був цілком задоволений своєю дудкою. Здавалося, вона була частиною нього самого, звуки, які вона видавала, лилися ніби з його власної зігрітих та розніжених грудей, і кожен вигин його почуття, кожен відтінок його скорботи у ту саму мить дрижав у дивній дудці, тихо зривався з неї та лунко летів услід іншим серед вечора, який чутко дослухався.

V

Тепер Йохим був закоханий у свою дудку та святкував із нею свій медовий місяць. Днем він акуратно виконував обов’язки конюха, водив коней на водопій, запрягав їх, виїжджав із «панею» або з Максимом. Час від часу, коли він заглядав у бік сусіднього села, де жила жорстока Марія, туга починала смоктати його серце. Але з настанням вечора він забував про все на світі, і навіть образ чорнобривої дівчини застилався ніби туманом. Цей образ втрачав свою пекучу визначеність, рисувався перед ним у якомусь смутному фоні та лише настільки, аби придавати задумливо-сумний характер наспівам чудової дудки.

У такому музичному екстазі[74], весь виливаючись у тремтливих мелодіях, лежав Йохим на конюшні і того вечора. Музикант встиг цілком забути не тільки жорстокосерду красуню, а навіть втратив з виду власне своє існування, коли раптом він стрепенувся і піднявся на своїй постелі. У найпатетичнішому[75] місці він відчув, як чиясь малесенька ручка швидко пробігла легкими пальчиками по його обличчю, ковзнула по руках і потому почала похапцем обмацувати дудку. Разом із тим він почув біля себе чиєсь бистре, схвильоване, коротке дихання.

— Цур тобi, пек тобi! — вимовив він звичайне заклинання і тут-таки додав запитання: — Бісове чи Боже? — бажаючи дізнатися, чи не має він справи з нечистою силою.

Але тієї самої миті промінь місяця, що ковзнув у відкриту браму конюшні, показав йому, що він помилився. Біля його койки стояв сліпий панич[76] і жадібно тягся до нього своїми рученятами.

За годину мати, що зажадала глянути на сплячого Петруся, не знайшла його у постелі. Вона перелякалася спочатку, але хутко материнська кмітливість підказала їй, де треба шукати зниклого хлопчика. Юхим дуже переконфузився, коли, зупинившись, аби перепочити, він несподівано побачив у дверях конюшні «милостиву пані». Вона, вочевидь, уже кілька хвилин стояла на цьому місці, слухаючи його гру та дивлячись на свого хлопчика, який сидів на койці, загорнений у кожух Йохима, і все ще жадібно прислухався до обірваної пісні.

VI

Відтоді кожного вечора хлопчик приходив до Йохима в конюшню. Йому й на думку не спадало прохати Йохима зіграти щось удень. Здавалося, денна суєта та рух виключали в його уявленні можливість цих тихих мелодій. Але як тільки на землю опускався вечір, Петрусь зазнавав гарячкову нетерплячість. Вечірній чай та вечеря слугували для нього лише вказівкою, що бажана хвилина близька, і мати, якій якось інстинктивно не подобалися ці музичні сеанси, все-таки не могла заборонити своєму улюбленцеві бігти до дудника й просиджувати в нього в конюшні дві години перед сном. Ці години стали відтепер для хлопчика найщасливішим часом, і мати з палаючими ревнощами бачила, що вечірні враження володіють дитиною навіть протягом наступного дня, що навіть на її пестощі вона не відповідає з колишньою безроздільністю, що, сидячи в неї на руках та обіймаючи її, вона із задумливим виглядом згадує вчорашню пісню Йохима.

Тоді вона згадувала, що кілька років тому, навчаючись у київському пансіоні[77] пані Радецької, вона, між іншими «приємними мистецтвами», вивчала також і музику. Щоправда, сам собою цей спогад був не з-поміж особливо солодких, оскільки пов’язувався з уявленням про вчительку, стару німецьку лівицю Клапс, дуже худу, дуже прозаїчну і, головне, дуже сердиту. Ця надзвичайно жовчна діва, яка дуже майстерно «виламувала» пальці своїх учениць, щоб надати їм необхідної гнучкості, разом із тим із неабияким успіхом вбивала в своїх вихованках будь-які ознаки почуття музичної поезії. Це полохливе почуття не могло виносити вже самої присутності дівиці Клапс, не кажучи про її педагогічні прийоми. Тому, вийшовши з пансіону і навіть у шлюбі, Анна Михайлівна й не подумала про відновлення своїх музичних вправлянь. Але тепер, слухаючи хохла-дудника, вона відчувала, що разом із ревнощами до нього в її душі поступово пробуджується відчуття живої мелодії, а образ німецької дівиці тьмяніє. У результаті цього процесу з’явилося прохання пані Попельської до чоловіка виписати з міста піаніно.

— Як хочеш, моя голубко,— відповів зразковий чоловік.— Ти, здається, не особливо полюбляла музику.

Того самого дня відправлено було листа до міста, але, поки інструмент було куповано та привезено з міста до села, мало пройти не менш двох-трьох тижнів.

А між тим із конюшні щовечора лунали мелодичні поклики, і хлопчик кидався туди, навіть не питаючи вже дозволу матері.

Специфічний[78] запах конюшні змішувався з ароматом сухої трави та гострим запахом сиром’ятних ременів[79]. Коні тихо жували, шурхотячи сіном, яке видобували з-за решітки; коли дудник зупинявся перепочити, у конюшню ясно доносився шепіт зелених буків із саду. Петрик сидів як зачарований та слухав.

Він ніколи не переривав музиканта, і тільки коли той сам зупинявся та минало дві-три хвилини у мовчанні, німе очарування змінялося в хлопчика якоюсь дивною жадібністю. Він тягся за дудкою, брав її тремтячими руками й прикладав до губ. оскільки при цьому в грудях хлопчика перехоплювало подих, то перші звуки виходили в нього якісь тремтливі та тихі. Але потім він потроху почав оволодівати нехитрим інструментом. Йохим розташовував його пальці по отворах, і хоча малесенька ручка ледь могла охопити ці отвори, та все ж він скоро призвичаївся до звуків гами. При цьому кожна нота для нього мов би свою особливу фізіономію, свій індивідуальний характер; він знав уже, в якому отворі живе кожен із цих тонів, звідки його треба випустити, і інколи, коли Йохим тихо перебирав пальцями якийсь нескладний наспів, пальці хлопчика теж починали рухатися. Він із повною ясністю уявляв собі послідовні тони розташованими по їх звичним місцям.

VII

Нарешті, рівно за три тижні, з міста привезли піаніно. Петрик стояв на дворі й уважно слухав, як працівники, що метушилися, готувалися нести до кімнати привезену «музику». Вона була, вочевидь, дуже важка, оскільки, коли її почали підіймати, віз тріщав, а люди кректали та глибоко дихали. Ось вони сунули розміреними, важкими кроками, і при кожному такому кроці над їхніми головами щось дивно гуло, бурчало та подзенькувало. Коли дивну музику ставили на підлогу у вітальні, вона знов озвалася глухим гулом, ніби погрожуючи комусь у сильному гніві.

Усе це наводило на хлопчика почуття, близьке до переляку, і не сприяло гарному відношенню до нового неживого, але разом із тим сердитого гостя. Він пішов до саду й не чув, як встановили інструмент на ніжках, як приїжджий із міста настроювач заводив його ключем, пробував клавіші й налаштовував дротові струни. тільки коли все було завершено, мати веліла покликати до кімнати Петрика.

Тепер, озброївшись віденським інструментом найкращого майстра, Анна Михайлівна завчасно святкувала перемогу над нехитрою селянською дудкою. Вона була впевнена, що її Петрик забуде відтепер конюшню та дудника і що всі свої радощі отримуватиме від неї. Вона поглянула веселими очима на хлопчика, що боязко увійшов разом із Максимом, і на Йохима, який просив дозволу послухати заморську музику і тепер стояв біля дверей, сором’язливо опустивши очі та звісивши чуприну[80]. Коли дядько Максим та Петрик усілися на отаманку, вона раптом вдарила по клавішах піаніно.

Вона грала п’єсу, яку в пансіоні пані Радецької і під керівництвом дівиці Клапс вивчила достеменно. Це було щось особливо шумне, але доволі хитре, що вимагало значної гнучкості пальців; на публічному іспиті Анна Михайлівна здобула цією п’єсою багато похвал і собі, і особливо своїй вчительці. Ніхто не міг сказати це напевне, але багато хто здогадувався, що мовчазний пан Попельський захопився панною Яценко саме у ту коротку чверть години, коли вона виконувала важку п’єсу. Тепер молода жінка грала її зі свідомим розрахунком на іншу перемогу: вона жадала сильніше залучити до себе маленьке серце свого сина, захопленого хохлацькою дудкою.

Проте цього разу її сподівання не справдилися: віденському інструментові виявилося не по силах боротися зі шматком української верби. Щоправда, у віденського піаніно були могутні засоби: дорога деревина, багатство великого регістру[81]. Зате і в української дудки знайшлися союзники, оскільки вона була у себе вдома, серед спорідненої української природи.

Перш ніж Йохим зрізав її своїм ножем і випік їй серце розжареним залізом, вона гойдалася тут над знайомою хлопчикові рідною річкою, її пестило українське сонце, яке зігрівало і його, і той самий обвівав її український вітер, доки зірке око українця-дудника помітило її над розмитою кручею. І тепер важко було іноземному зайді боротися з простою місцевою дудкою, бо вона з’явилася сліпому хлопчикові в тиху годину дрімоти, серед таємничого вечірнього шурхотіння, під шелестіння буків, що засинали, у супроводі всієї спорідненої української природи.

Та й пані Попельській було далеко до Йохима. Щоправда, її тонкі пальці були й швидші, й гнучкіші; мелодія, яку вона грала, складніше та багатше, і багато зусиль поклала дівиця Клапс, аби вивчити свою ученицю володіти важким інструментом. Зате в Йохима було безпосереднє музикальне почуття, він кохав і сумував і з коханням своїм та сумом звертався до рідної природи. Його вчила нескладним наспівам ця природа, шум її лісу, тихий шепіт степової трави, задумлива, рідна, старовинна пісня, яку від слухав ще над своєю дитячою колискою.

Так, важко видалося віденському інструментові перемогти хохлацьку дудку. Не минуло й однієї хвилини, як дядько Максим раптом різко застукотів по підлозі своєю милицею. Коли Анна Михайлівна повернулась у той бік, вона побачила на зблідлому обличчі Петрика той самий вираз, із яким у пам’ятний для неї день першої весняної прогулянки хлопчик лежав на траві.

Йохим співчутливо подивився на хлопчика, потім кинув зневажливий погляд на німецьку музику та пішов, стукотячи по підлозі вітальні своїми незграбними чоботами.

VIII

Багато сліз коштувала бідолашній матері ця невдача,— сліз та сорому. Їй, «милостивій пані» Попельській, яка чула грім оплесків «вибраної публіки», усвідомлювати себе так жорстоко переможеною, и ким? — звичайним конюхом Йохимом із його дурною свистілкою! Коли вона пригадувала сповнений зверхності погляд хохла після її невдалого концерту, рум’янець гніву заливав її обличчя, і вона від усього серця ненавиділа «противного хлопа».

І, однак, кожного вечора, коли її хлопчик убігав у конюшню, вона відчиняла вікно, спиралася на нього й жадібно прислуховувалася. Спочатку слухала вона із відчуттям гнівної зверхності, намагаючись лише вловити смішні риси в цьому «дурному цвіріньканні», але потроху-потроху — вона й сама не усвідомлювала, як це могло статися,— «дурне цвірінькання» почало заволодівати її увагою, і вона вже із жадібністю ловила задумливо-сумні наспіви. Схаменувшись, вона поставила собі запитання, у чому ж їхня привабливість, їх чарівна таїна, і потроху ці сині вечори, непевні вечірні тіні та дивна гармонія пісні з природою відповіли їй на це запитання.

«Так,— думала вона про себе, переможена та завойована у свою чергу,— тут є якесь зовсім особливе, істинне почуття… чарівна поезія, якої не вивчиш по нотах».

І це була правда. таїна цієї поезії полягала в дивному зв’язку між давно померлим минулим та вічно живою, і вічно промовистою до людського серця природою, свідком цього минулого. А він грубий мужик у змащуваних чоботях і з мозолястими руками, носив у собі цю гармонію, це живе почуття природи.

І вона усвідомлювала, що горда «пані» змиряється в ній перед конюхом-хлопом. Вона забувала його грубу одежину та запах дьогтю, і крізь тонкі переливи пісні згадувалося їй добродушне обличчя з м’яким виразом сірих очей та сором’язливо-гумористичною посмішкою з-під довгих вусів. Інколи рум’янець гніву знову припливав до обличчя та скронь молодої жінки: вона відчувала, що у боротьбі за увагу її дитини вона стала з цим «мужиком» на одну арену, на рівній нозі, і він, «хлоп», переміг.

А дерева в саду шепотіли над головою, ніч розгорялася вогнями у синім небі й розливалася по землі синьою темрявою, і разом із тим у душу молодої жінки лився гарячий сум від Йохимових пісень. Вона все більше змирялась і все більше вчилася осягати нехитру таїну безпосередньої та чистої нештучної поезії.

IX

Так, у «мужика» Йохима істинне, живе почуття! А в неї? Невже в неї немає ані краплини цього почуття? Чому ж так гаряче в грудях і так тривожно б’ється в них серце і сльози мимоволі підступають до очей?

Хіба це не почуття, не жагуче почуття любові до її знедоленої, сліпої дитини, яка біжить від неї до Йохима і якій вона не вміє дати такої ж живої насолоди?

Їй пригадався вираз болю, викликаний її грою, на обличчі хлопчика, і пекучі сльози лилися в неї з очей, і подеколи вона ледве стримувала ридання, що підступали до горла й готові були вирватися.

Бідна мати! Сліпота її дитини стала і її вічною, невиліковною недугою. Вона виразилася й в болісно-перебільшуваній ніжності, і в усьому цьому почутті, що поглинуло її та пов’язало тисячею невидимих струн її зболіле серце з кожним проявом дитячого страждання. З цієї причини те, що в іншій викликало би тільки досаду,— це дивне суперництво з хохлом-дудником,— стало для неї джерелом найсильніших, перебільшено-пекучих страждань.

Так спливав час, не приносячи їй полегшення, але зате й не без користі: вона почала усвідомлювати в собі припливи того самого живого відчуття мелодії та поезії, яке так зачарувало її в грі хохла. Тоді в ній ожила й надія. Під впливом раптових припливів самовпевненості вона кілька разів підходила до свого інструменту та відкривала кришку з наміром заглушити співочими ударами клавішів тиху дудку. Але кожного разу почуття нерішучості та сором’язливого остраху втримувало її від цих спроб. Їй пригадувались обличчя її стражденного хлопчика та зверхній погляд хохла, і щоки палали у темряві від стиду, а руки тільки пробігала повітрям над клавіатурою із боязкою жадібністю...

Тим не менш від дня до дня якесь внутрішнє усвідомлення своєї сили в ній усе зростало, і, вибираючи час, коли хлопчик грався перед вечором у дальній алеї чи йшов гуляти, вона сідала за піаніно. Першими спробами вона залишилася не дуже вдоволена; руки не слухалися її внутрішнього розуміння, звуки інструменту видавалися спочатку чужими настроєві, що оволодів нею. Але поступово цей настрій переливався в них з більшою повнотою та легкістю; уроки хохла не минулися дарма, а гаряча любов матері та чутливе розуміння того, що саме захоплювало так сильно серце дитини, дали їй можливість так швидко засвоїти ці уроки. Тепер з-під рук виходили вже не тріскотливі вибагливі «п’єси», а тиха пісня, сумна українська думка дзвеніла та плакала в темних кімнатах, розм’якшуючи материнське серце.

Нарешті вона набула достатньо сміливості, аби виступити у відкриту боротьбу, і ось, вечорами, між панським будинком і Йохимовою конюшнею почалося дивне змагання. Із затіненого сараю з навислою солом’яною стріхою тихо вилітали переливчасті трелі дудки, а назустріч їм із відчинених вікон садиби, що виблискувала крізь листя буків віддзеркаленням місячного світла, линули співочі, повні акорди[82] фортепіано.

Спочатку ані хлопчик, ані Йохим не хотіли звертати уваги на «хитру» музику садиби, до якої вони мали упередження. Хлопчик навіть супився та нетерпляче понукав Йохима, коли той зупинявся:

— Е! грай же, грай!

Проте не минуло й трьох днів, як ці зупинки стали все частішими й частішими. Йохим щохвилини відкладав дудку і починав прислухатися зі зростаючою цікавістю, а під час цих пауз і хлопчик теж заслухався і забував понукати приятеля. Нарешті Йохим вимовив із задумливим виглядом:

— Ото ж як гарно... Бач, яка воно штука...

І потому, із тим само замислено-неуважним виглядом людини, що прислухається, він узяв хлопчика на руки й пішов із ним через сад до відчиненого вікна вітальні.

Він гадав, що «милостива пані» грає для власного свого задоволення і не звертає на них уваги. Проте Анна Михайлівна чула в проміжках, як замовкла її суперниця дудка, бачила свою перемогу, і серце її калатало від радощів.

Разом із тим її гнівне почуття до Йохима вляглося остаточно. Вона була щаслива й усвідомлювала, що завдячує цим щастям йому: він навчив її, як знову повернути собі литину, і якщо тепер її хлопчик отримає від неї цілі скарби нових вражень, то за це вони обидва мають бути вдячні йому, «мужику»-дуднику, їх спільному вчителеві.

X

Лід був розбитий. Хлопчик наступного дня з несміливою цікавістю увійшов до вітальні, у якій не бував з того часу, як у ній оселився дивний міський гість, що видався йому таким сердито-крикливим. Тепер учорашні пісні цього гостя підкупили слух хлопчика та змінили його ставлення до інструменту. З останніми слідами колишньої несміливості він підійшов до того місця, де стояло піаніно, зупинився і прислухався. У вітальні нікого не було. Мати сиділа з роботою в іншій кімнаті на канапі й, затамувавши дихання, дивилася на нього, милуючись кожним його рухом, кожною зміною виразу на нервовому обличчі дитини.

Протягши здалеку руки, він торкнувся полірованої поверхні інструменту й тієї ж миті несміливо відсунувся. Повторивши двічі цю спробу, він підійшов ближче і почав уважно досліджувати інструмент, нахиляючись до землі, щоб обмацати ніжки, обходячи навколо вільними сторонами. Врешті-решт його рука потрапила на гладкі клавіші.

Тихий звук інструменту невпевнено здригнувся в повітрі. Хлопчик довго прислухався до вібрацій[83], які вже щезли для слуху матері, й потому, із виразом повної уваги, торкнувся іншої клавіші. Провівши після цього рукою по всій клавіатурі, він потрапив на ноту верхнього регістру. Кожному тонові він давав достатньо часу, і вони один за одним, колихаючись, дрижали та завмирали у повітрі. Обличчя сліпого, разом із напруженою увагою, виражало задоволення; він, мабуть, милувався кожним окремим тоном, і вже в цій чуткій уважності до елементарних звуків, складовим частинам майбутньої мелодії, проявлялися завдатки артиста.

Але при цьому здавалося, що сліпий надавав ще якісь особливі властивості кожному звукові: коли з-під його руки вилітала весела та яскрава нота високого регістру, він підіймав жваве обличчя, немов проводжаючи догори цю дзвінку летючу ноту. Навпаки, при густому, ледь чутному і глухому дрижанні басу він нахиляв вухо, йому здавалося, що цей важкий тон неодмінно низько розкотиться над землею, розсипаючись підлогою та гублячись у дальніх кутках.

XI

Дядько Максим ставився до всіх цих музичних експериментів тільки терпляче. Як це не дивно, але нахили хлопчика, що так явно виявилися, породжували в інваліда подвійне почуття. З одного боку, пристрасний потяг до музики вказував на безсумнівно притаманні хлопчикові музичні здібності й, таким чином, визначав почасти можливе для нього майбутнє. З іншого — до цього усвідомлення домішувалося в серці старого солдата непевне почуття розчарування.

«Звісно,— міркував Максим,— музика теж велика сила, що надає можливість володіти серцем натовпу. Він, сліпий, збиратиме сотні причепурених франтів та паней, розігруватиме їм всілякі там… вальси й ноктюрни[84] (правду кажучи, далі «тих вальсів та ноктюрнів» не йшли музичні знання Максима), а вони витиратимуть сльози хустинками. Ех, чорт забирай, не того б мені хотілося, та що ж поробиш! Малий сліпий, тож нехай стане в житті тим, чим може. Тільки все ж краще би вже пісня, чи що? Пісня проказує не єдиному слуху, що невизначено розніжився. Вона дає образи, пробуджує думку в голові та мужність у серці».

— Гей, Йохиме,— сказав він одного вечора, уходячи слід за хлопчиком до Йохима. — Кинь ти хоч один раз свою свистілку! Це добре хлопчакам на вулиці чи підпаскові[85] у полі, а ти все ж таки дорослий чоловік, хоч ця дурна Мар’я і зробила з тебе справжнє теля. Тьху, навіть соромно за тебе, слово честі! Дівка відвернулася, а ти й розм’як. Свистиш, немов перепел у клітці!

Йохим, слухаючи цю довгу рацею[86] розгніваного пана, посміхався у темряві над його безпричинним гнівом. Тільки згадка про хлопчаків та підпаска дещо розворушила в ньому почуття легкої образи.

— Не скажіть, пане,— заговорив він.— Таку дуду не знайти вам у жодного пастуха в Україні, не те що в підпаска… То все свистілки, а ця… ви ось послухайте.

Він закрив пальцями всі отвори й узяв на дудці два тони в октаву, милуючись повним тоном. Максим плюнув.

— Тьху, прости Господи! Зовсім здурів парубок! Що мені твоя дуда? Усі вони однакові — дудки й баби, з твоєю Мар’єю на додачу. Ось краще б заспівав ти нам пісню, коли вмієш,— гарну стару пісню.

Максим Яценко, сам малорос, був людиною простою з «мужиками» та двірнею. Він часто кричав та сварився, але якось необразливо, і тому до нього ставилися люди з повагою, але вільно.

— А що ж? — відповів Йохим на пропозицію пана.— Співав колись і я не гірше від людей. Тільки, може, і наша мужицька пісня теж вам не до смаку припаде, пане? —вколов він злегка співрозмовника.

— Ну, не бреши по-пустому,— сказав Максим.— Пісня гарна — не те що дудка, якщо тільки людина вміє співати як слід. Ось послухаємо, Петрусю, Йохимову пісню. Чи зрозумієш ти лишень, малий?

— А це буде «хлопська» пісня? — запитав хлопчик.— Я не розумію «хлопською».

Максим зітхнув. Він був романтик і колись мріяв про нову Січ[87].

— Ех, малий! Це не хлопські пісні… Це пісні сильного вільного народу. Твої діди по матері співали їх на степах по Дніпру, і по Дунаю, і на Чорнім морі... Ну, та ти зрозумієш це колись, а тепер,— додав він замислено,— боюся я іншого...

Дійсно, Максим боявся іншого нерозуміння. Він гадав, що яскраві образи пісенного епосу[88] вимагають неодмінно зорових уявлень, аби промовляти серцю. Він боявся, що темна голівка дитини не в змозі буде засвоїти картинної мови народної поезії. Він забув, що стародавні баяни, що українські кобзарі й бандуристи були переважно сліпими. Щоправда, тяжка доля, каліцтво примушували нерідко брати до рук ліру чи бандуру, аби просити із нею милостині. Проте не всі ж це були тільки жебраки та ремісники із гугнявими голосами, і не всі вони втратили зір тільки під старість. Сліпота застилає видимий світ темною завісою, яка, звісно, лягає на мозок, утруднюючи та пригнічуючи його роботу, проте все ж з успадкованих уявлень та із вражень, отримуваних іншими шляхами, мозок творить у темряві свій власний світ, сумний, журливий та тьмяний, проте не позбавлений своєрідної, похмурої поезії.

XII

Максим із хлопчиком всілися на сіні, а Йохим приліг на свою лавку (ця поза найбільше відповідала його артистичному настроєві) і, поміркувавши з хвильку, заспівав. Випадково чи за чутливим інстинктом вибір його виявився дуже вдалим. Він зупинився на історичній картині:

Ой, там на горi тай женцi жнуть.

Будь-кому, хто чув цю дивовижну народну пісню у належному виконанні, мабуть, урізався у пам’ять її старовинний мотив, високий, протяжний, нібито просякнений сумом історичного спогаду. У ній немає подій, кривавих січ та подвигів. Це і не прощання козака з милою, не відчайдушний набіг, не експедиція у чайках[89] синім морем та Дунаєм. Це тільки одна миттєва картина, що спливла на хвилинку у спогадах українця як розмита мара, як уривок зі сну про історичне минуле. Посеред буденного та сірого теперішнього дня в його уяві постала раптом ця картина, неясна, туманна, оповита тим особливим сумом, який віє від рідної старовини, що вже пішла. Пішла, але не без сліду! Про неї говорять ще високі могили-кургани, де лежать козацькі кістки, де о півночі загоряються вогні, звідки чутно ночима тяжкий стогін. Про неї говорять народні легенди, і народна пісня, що змовкає все більше та більше:

Ой, там на горi тай женцi жнуть,

А по-пiд горою, по-пiд зеленою

Козаки iдуть!..

Козаки iдуть!..

На зеленій горі женці жнуть хліб. А під горою, унизу, йде козаче військо.

Максим Яценко заслухався чудового наспіву. У його уяві, викликана чудовим мотивом, який дивно зливався зі змістом пісні, спливла ця картина, немов освітлена меланхолічним відблиском заходу. У мирних полях, на горі, беззвучно нахиляючись над нивами, бовваніють фігури женців. А внизу безшумно проходять загони один за одним, зливаючись із вечірніми тінями долини.

Попереду Дорошенко

Веде свое вiйско, вiйско запорожське,

Хорошенько.

І довга нота пісні про минуле колишеться, дзвенить та змовкає у повітрі, аби задзвеніти знову та викликати з пітьми все нові й нові фігури.

XIII

Хлопчик слухав із затьмареним та сумним обличчям. Коли співак співав про гору, на якій жнуть женці, уява тієї ж миті переносила Петруся на висоту знайомої йому скелі. Він впізнав її тому, що унизу плескається річка ледь чутними ударами хвилі о камінь. Він уже знає також, що таке женці, він чує подзенькування серпів та шурхотіння колосся, що падає.

Коли ж пісня переходила до того, що робиться під горою, уява сліпого слухача миттєво віддаляла його від вершин до долини…

Дзвін серпів стих, проте хлопчик знає, що женці там, на горі, що вони залишилися, але їх не чути, бо вони високо, так само високо, як сосни, шум яких він чув, стоячи під скелею. А внизу, над річкою, лунає часте, рівне тупотіння кінських копит… Їх багато, він них стоїть неясний гуркіт там, у темряві, під горою. Це «йдуть козаки».

Він знає також, що означає козак. Старого «Хведька», який заходить подеколи до садиби, усі кличуть «старим козаком». Він багато разів брав Петруся до себе на коліна, гладив волосся своєю тремтячою рукою. Коли ж хлопчик за своєю звичкою обмацував його обличчя, то відчував своїми тонкими пальцями глибокі зморшки, великі вуса, що звисали донизу, запалі щоки та на щоках старечі сльози. Таких само козаків уявляв собі хлопчик під протяжні звуки пісні там, унизу, під горою. Вони сидять на конях такі само, як «Хведько», вусаті, такі само згорблені, такі самі старі. Вони тихо пересуваються безформними тінями в темряві і так само, як «Хведько», про щось плачуть, можливо, через те, що і під горою, і над долиною стоять ці протяжні, сумні стогони Юхимової пісні,— пісні про необачного козака, що проміняв молоду жінку на похідну люльку та на бойові знегоди.

Максиму досить було одного погляду, щоб зрозуміти, що чутка натура хлопчика здатна відкликнутися, незважаючи на сліпоту, на поетичні образи пісні.

Глава третя

I

Завдяки режимові, що був заведений за планом Максима, сліпий у всьому, де це було можливо, був наданий власним зусиллям, і це дало найкращі результаті. У будинку він не здавався цілком безпорадним, ходив усюди дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки та речі. Крім того, наскільки це йому було доступно, максим звертав увагу на фізичні вправи: у хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував племіннику невеличку та сумирну конячку. Мати спочатку не могла собі уявити, аби її сліпа дитина могла їздити верхи, і вона називала вигадку брата чистісіньким безглуздям. Проте інвалід задіяв увесь свій вплив, і за два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч із Йохимом, який командував тільки на поворотах.

Таким чином сліпота не заважала правильному фізичному розвиткові, і вплив її на духовний склад дитини був по можливості ослаблений. Для свого віку він був високий та стрункий; обличчя його було дещо блідим, риси тонкими та виразними. Чорне волосся відтінювало ще більше білизну обличчя, а великі темні, малорухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що якось одразу захоплював увагу. Легка складка над бровами, звичка дещо подаватися головою вперед та вираз суму, що час від часу пробігав якимись хмаринками красивим обличчям,— це все, чим позначилася сліпота в його зовнішності. Його рухи в знайомому місці були впевненими, але все-таки було помітно, що природна активність пригноблена і виявляється подеколи досить різкими нервовими пориваннями.

II

Тепер враження слуху остаточно отримали в житті сліпого переважне значення, звукові форми стали головними формами його думки, центром розумової праці. Він запам’ятовував пісні, вслуховуючись в їхні чарівні мотиви, знайомився і їхнім змістом, надаючи йому суму, весілля чи поміркованістю мелодії. Він ще уважніше ловив голоси оточуючої природи і, зливаючи непевні відчуття зі звичними рідними мотивами, час він часу міг узагальнити їх вільною імпровізацією[90], у якій важно було розрізнити, де закінчується народний, звичний вухові мотив і де починається особиста творчість. Він і сам не міг відокремити в своїх піснях цих двох елементів: так цілісно злилися в ньому вони обидва. Він швидко заучував все, що передавала йому мати, яка навчала його грі на фортепіано, але любив також і Йохимову дудку. Фортепіано було багатшим, звучнішим та повнішим, проте воно стояло у кімнаті, тоді як дудку можна було брати з собою у поле, і її переливи так неподільно зливалися з тихими вдихами степу, що часом Петрусь сам не міг второпати, чи то вітер навіює здалеку якісь думки, чи то він сам добуває їх зі своєї сопілки.

Це захоплення музикою стало центром його розумового зростання; воно заповнювало та урізноманітнювало його існування. Максим користався ним, аби знайомити хлопчика з історією його країни, і вся вона пройшла перед уявою сліпого, сплетена зі звуків. Зацікавлений піснею, він знайомився з її героями, з їхнею долею, з долею своєї батьківщини. Звідси почалась цікавість до літератури, і на дев’ятому році Максим розпочав перші уроки. Вмілі уроки Максима (якому довелося вивчити для цього спеціальні прийоми навчання сліпих) дуже подобалися хлопчикові. Вони вносили до його настрою новий елемент — визначеність та ясність, що врівноважували непевні відчуття музики.

Таким чином день хлопчика був заповнений, не можна було поскаржитися на бідність вражень, що він їх отримував. Здається, він жив повним життям, наскільки це можливо для дитини. Здавалося також, що він не усвідомлює і своєї сліпоти. А між тим якийсь дивний недитячий сум все-таки проступав у його характері. Максим відносив це на рахунок недостатності дитячого товариства і намагався доповнити цю недостатність.

Селянські хлопчаки, яких запрошували до садиби, ніяковіли й не могли вільно розвернутися. Крім незвичного оточення, їх дуже сковувала й сліпота панича. Вони боязко поглядали на нього й, збившись докупи, мовчали чи несміливо перешіптувалися один з одним. Коли ж дітей залишали самих у саду чи в полі, вони ставали розкутішими й затівали ігри, але при цьому виявлялося, що сліпий залишався якось осторонь і сумно прислухався до веселої метушні товаришів.

Подеколи Йохим збирав малечу навколо себе у гурт та починав розповідати їй веселі приказки та казки. Селянські діти, відмінно знайомі і з дурнуватим хохляцьким чортом, і з крутійками-відьмами, доповнювали ці розповіді зі власного запасу, і загалом ці бесіди проходили дуже жваво. Сліпий слухав їх із великою увагою та цікавістю, він сам сміявся рідко. Вочевидь, гумор живої мови значною мірою залишався для нього неосяжним, і це природньо: він не міг бачити ані бісиків в очах оповідача, ані смішливих зморшок, ані посмикування довгими вусами.

III

Незадовго перед описуваним часом у невеличкім сусіднім маєтку змінився «посесор»[91]. На місце колишнього, неспокійного сусіда, у якого навіть із мовчазним паном Попельським вийшла тяганина через якусь потраву[92], відтепер у найближчій садибі оселився старий Яскульський із дружиною. Незважаючи на те що подружжю загалом було не менше ста років, вони взяли шлюб відносно недавно, оскільки пан Якуб довго не міг зібрати потрібну для оренди[93] суми й тому микався як «економ»[94] по чужих людях, а пані Агнешка, в очікуванні щасливої миті, жила як почесна «покоювка»[95] у графині Потоцької. Коли нарешті щаслива мить настала і наречений із нареченою стали рука об руку в костьолі[96], то у вусах та чубі молодцюватого нареченого половина волосся була зовсім сивою, а вкрите сором’язливим рум’янцем обличчя нареченої було також облямоване сріблястими локонами.

Ця обставина не заважила, проте, подружньому щастю, і плодом цієї пізньої любові явилася єдина донька, що була практично ровесницею сліпому хлопчику. Облаштувавши під старість свій кут, у якому вони, хоча й умовно, могли вважати себе повними господарями, старі зажили у ньому тихо та скромно, немов винагороджуючи себе цією тишею та відокремленістю за суєтні роки важкого життя «в чужих людях». Перша їх оренда виявилося не зовсім вдалою, і відтепер вони дещо звузили справу. Алей на новому місці вони миттєво облаштувалися по-своєму. У куті, який займали ікони, оповиті плющем, у Яскульської разом із вербами та «грімницею»[97] зберігалися якісь мішечки з травами та коріннями, якими вона лікувала чоловіка й селянських баб та мужиків, що приходили до неї. Ці трави наповнювали усю хату особливими специфічними пахощами, які нерозривно пов’язувалися в пам’яті будь-якого відвідувача зі згадкою про цей малесенький будиночок, про його тишу й порядок та про двох старих, що жили у ньому якимось незвичайним в наші дні тихим життям.

У товаристві цих старих зростала їхня єдина донька, невеличка дівчинка з довгою русою косою та блакитними очима, що вражала усіх при самому першому знайомстві якоюсь дивною солідністю, розлитою в усій її фігурі. Здавалося, спокій пізньої любові батьків відбився у характері доньки цією недитячою розсудливістю, плавним спокоєм рухів, задумливістю та глибиною блакитних очей. Вона ніколи не цуралась сторонніх, не ухилялась від знайомства з дітлахами та брала участь в їхніх іграх. Проте все це робилося з такою відвертою поблажливістю, немовби для неї особисто це було зовсім не потрібно. Дійсно, вона відмінно вдовольнялася своїм власним товариством, гуляючи, збираючи квіти, розмовляючи зі своєю лялькою, і все це з виглядом такої солідності, що подеколи здавалося, ніби перед вами не дитина, а крихітна доросла жінка.

IV

Одного разу Петрик був один на пагорбку біля річки. Сонце сідало, у повітрі стояла тиша, тільки мукання стада, що поверталося до села, долітало сюди, пом’якшене відстанню. Хлопчик тільки-но припинив грати та відкинувся на траву, віддаючись напівдрімотній млості літнього вечора. Він забувся на хвилину, як раптом чиїсь легкі кроки вивели його із дрімоти. Він із незадоволенням підвівся на лікті та прислухався. Кроки зупинилися біля підніжжя пагорбка. Хода була йому незнайома.

— Хлопчику! почув він раптом вигук дитячого голосу.— Чи не знаєш ти, хто тут зараз грав?

Сліпий не любив, коли порушували його самотність. Тому він відповів на запитання не дуже люб’язним тоном:

— Це я...

Легкий здивований вигук був відповіддю на цю заяву, і тієї самої миті голос дівчинки додав тоном простодушного схвалення:

— Як добре!

Сліпий промовчав.

— Чого ж ви не йдете? — запитав він потому, чуючи, що непрохана співрозмовниця продовжує стояти на місці.

— Нащо ж ти мене женеш? — спитала дівчинка своїм чистим та простодушно-здивованим голосом.

Звуки цього спокійного дитячого голосу приємно діяли на слух сліпого; тим не менш він відповів тим самим тоном:

— Я не люблю, коли до мене приходять...

Дівчинка засміялася:

— Отакої!.. Дивіться! Хіба вся земля твоя і ти можеш комусь заборонити ходити землею?

— Мама наказала усім, щоби сюди до мене не ходили.

— Мама? — перепитала замислено дівчинка.— А моя мама дозволила мені ходити над річкою...

Хлопчик, трохи розпещений загальною поступливістю, не звик до таких настирливих заперечень. Спалах гніву пройшов його обличчям нервовою хвилею; він трохи підвівся та заговорив швидко й збуджено:

— Ідіть, ідіть, ідіть!..

Невідомо, чим закінчилася би ця сцена, але цієї миті від садиби почувся голос Йохима, що кликав хлопчика до чаю. Він швидко збіг з пагорбка.

— Ах, який бридкий хлопчик! — почув він за собою відверто обурене зауваження.

V

Наступного дня, сидячи на тому самому місці, хлопчик згадав про вчорашнє зіткнення. У цьому спогаді тепер не було досади. Навпаки, йому навіть хотілося, аби знову прийшла ця дівчинка з таким приємним, спокійним голосом, якого він ніколи ще не чув. Знайомі йому діти голосно кричали, сміялися, билися і плакали, проте жоден з них не розмовляв так приємно. Йому стало шкода, що він образив незнайомку, яка, мабуть, ніколи більше не повернеться.

Дійсно, дня зо три дівчинка зовсім не приходила. Але на четвертий Петрусь почув її кроки внизу, на березі річки. Вона йшла тихо; берегова галька легко шурхотіла під її ногами; і вона наспівувала тихенько польську пісеньку.

— Послухайте-но! — гукнув він, коли вона з ним порівнялася.— Це знову ви?

Дівчинка не відповіла. Камінці все так само шурхотіли під її ногами. В удаваній безтурботності її голосу, що наспівував пісню, хлопчику чулася ще не забута образа.

Проте, пройшовши кілька кроків, незнайомка зупинилася. Дві-три секунди минули у мовчанні. Вона перебирала в цей час букет польових квітів, який тримала в руках, а він чекав на відповідь. У цій зупинці та мовчанні, що настало за нею, він вловив відтінок навмисної зневаги.

— Невже ви не бачите, що це я? — запитала вона нарешті з неабиякою гідністю, закінчивши з квітами.

Це просте запитання болісно відгукнулося в серці хлопчика. Він нічого не відповів, і лише його руки, якими він опирався на землю, якось судомно схопилися за траву. Але розмова вже почалася, і дівчинка, все стоячи на тому самому місці та займаючись своїм букетом, знову запитала:

— Хто тебе навчив так добре грати на дудці?

— Йохим навчив,— відповів Петрусь.

— Дуже добре! А чому ти такий сердитий?

— Я... не серджуся на вас,— сказав хлопчик стиха.

— Ну, то й я не серджусь… Давай гратися разом.

— Я не вмію гратися з вами,— відповів він похнюпившись.

— Не вмієш гратися?.. Чому?

— Так.

— Ні, чому ж?

— Так,— відповів він ледь чутно і ще більше похнюпився.

Йому не доводилося ще ніколи розмовляти з кимось про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки, що пропонувала з наївною наполегливістю це запитання, відгукнувся в ньому знову тупим болем.

Незнайомка піднялася на пагорбок.

— Який ти кумедний,— заговорила вона зі зверхнім жалкуванням, сідаючи поруч із ним на траві.— Це ти, мабуть, тому, що ще зі мною не знайомий. От узнаєш мене, тоді припиниш боятися. А я не боюся нікого.

Вона казала це з безтурботною ясністю, і хлопчик почув, як вона кинула собі у фартух купу квітів.

— Де ви взяли квіти? — спитав він.

— Там,— мотнула головою вона, вказуючи назад.

— На лузі?

— Ні, там.

— Отже, в гаї. А які це квіти?

— Невже ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти дивний… слово честі, ти дуже дивний...

Хлопчик узяв у руку квітку. Його пальці швидко та легко торкнулися листя та вінчика.

— Це жовтець,— сказав він,— а ось це фіалка.

Потім він захотів у той самий спосіб познайомитися й зі своєю співрозмовницею: узявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою почав обмацувати її волосся, потім повіки та швидко пробіг пальцями по обличчю, деінде зупиняючись та уважно вивчаючи незнайомі риси.

Усе це було зроблено так несподівано та швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати ані слова; вона лише дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Тільки тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги, що якось не гармоніював з його нерухомим поглядом. Очі хлопчика дивилися кудись, без жодного відношення до того, що він робив, і в них дивно переливався відблиск сонця, що сідало. Усе це здалося дівчинці на єдину мить просто важким кошмаром.

Вивільнивши своє плече з руки хлопчика, вона раптом скочила на ноги й заплакала.

— Навіщо ти лякаєш мене, бридкий хлопчиську? — заговорила вона гнівно, крізь сльози.— Що я тобі зробила?.. Навіщо?..

Він сидів на тому самому місці, спантеличений, із низько схиленою головою, і дивне почуття — суміш досади та приниження — наповнило болем його серце. У перший раз ще довелося йому зазнати приниження каліки; у перший раз узнав він, що його фізична вада може викликати не одну жалість, а й переляк. Звісно, він не міг ясно усвідомити важке почуття, що пригнічувало його, але від того, що усвідомлення це було неясним та тьмяним, воно приносило не менше страждання.

Почуття пекучого болю та образи підступило до його горла; він упав на траву й заплакав. Плач цей ставав усе сильнішим, судомні ридання струшували усе його маленьке тіло, тим більше що якась уроджена гордість примушувала його пригнічувати цей спалах.

Дівчинка, яка збігла вже з пагорбка, почула ці глухі ридання та з подивом обернулася. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі й гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на пагорбок та зупинилася над плачучим.

— Послухай-но,— заговорила вона стиха,— про що ти плачеш? Ти, звісно, гадаєш, що я наскаржуся? Ну, не плач, я нікому не скажу.

Слово співчуття та ласкавий тон викликали в хлопчика ще більший нервовий спалах плачу. Тоді дівчинка присіла біля нього навпочіпки; просидівши так із півхвилини, вона тихо торкнулася його волосся, погладила його голову і потім, з м’якою наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підняла трохи його голову та почала витирати хустинкою заплакані очі.

— Ну, ну, припини ж! — заговорила вона тоном дорослої жінки.— Я давно не серджуся. Я бачу, що ти жалкуєш, що налякав мене…

— Я не хотів налякати тебе,— відповів він, глибоко зітхаючи, аби приглушити нервові напади.

— Добре, добре! Я не серджуся!.. Адже ти більше не будеш.— Вона трохи підняла його з землі та намагалася всадовити поруч із собою.

Він скорився. Тепер він сидів, як і раніше, обличчям у бік заходу, і, коли дівчинка знову поглянула на це обличчя, освітлене червонуватим промінням, воно знову видалося їй дивним. В очах хлопчика ще бриніли сльози, проте очі ці були як і раніше нерухомі, риси обличчя раз по раз пересмикувалися від нервових спазмів, але разом із тим у них видно було недитяче, глибоке й тяжке горе.

— А все-таки ти дуже дивний,— проказала вона із замисленим співчуттям.

— Я не дивний,— відповів хлопчик із жалісною гримасою.— Ні, я не дивний… Я… я — сліпий!

— Сліпи-ий? — протягла вона співучо, і голос її здригнувся, ніби це сумне слово, стиха вимовлене хлопчиком, нанесло невиправного удару в її маленьке жіноче серце.— Сліпи-ий? — повторила вона голосом, який ще більш здригнувся, і, немовби шукаючи захисту від нездоланого почуття жалості, що охопило всю її, вона раптом обхопила шию хлопчика рученятами та припала до нього обличчям.

Вражена раптовістю сумного відкриття, маленька жінка не втрималася на висоті своєї солідності, і, перетворившись зненацька на засмучену та безпорадну в своєму смутку дитину, вона, в свою чергу, гірко та невтішно заплакала.

VI

Кілька хвилин минуло в мовчанні.

Дівчинка припинила плакати і тільки час від часу схлипувала, приходячи у себе. Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, занурювалося за темну рису обрію. Промайнув ще раз золотий край вогняної кулі, потім бризнули дві-три гарячі іскри, і темні обриси дальнього лісу спливли раптом непереривною синюватою рисою.

З річки потягло прохолодою, і тихий мир вечора, що насувався, відбився на обличчі сліпого; він сидів зі схиленою головою, мабуть, здивований цим виразом гарячого співчуття.

— Мені шкода… — все ще схлипуючи, проказала нарешті дівчинка на пояснення своєї слабкості.

Потім, дещо оволодівши собою, вона зробила спробі перевести розмову на сторонній привід, до якого вони обидва могли ставитися байдуже.

— Сонечко сіло,— вимовила вона замислено.

— Я не знаю, яке воно,— була сумна відповідь.— Я його тільки… відчуваю...

— Не знаєш сонечка?

— Так.

— А... А свою маму... теж не знаєш?

— Мати знаю. Я завжди здалека впізнаю її ходу.

— Так, так, це правда. І я із заплющеними очима впізнаю свою мати.

Розмова набула спокійнішого характеру.

— Знаєш,— заговорив сліпий з деяким пожвавленням,— адже я відчуваю сонце і знаю, коли воно закотилося.

— Чому ти знаєш?

— Тому що… розумієш.. Я сам не знаю чому...

— А-а! — протягла дівчинка, мабуть, цілком вдоволена цією відповіддю, і вони обидва помовчали.

— Я можу читати,— перший заговорив знову Петрусь,— і скоро навчуся писати пером.

— А як же ти?.. — почала була вона і раптом сором’язливо замовчала, не бажаючи продовжувати делікатного допиту. Проте він її зрозумів.

— Я читаю у своїй книжці,— пояснив він,— пальцями.

— Пальцями? Я б ніколи не навчилася читати пальцями… Я й очима погано читаю. Батько каже, що жінки погано розуміють науку.

— А я можу читати навіть французькою.

— Французькою!.. І пальцями… який ти розумний! — відверто зраділа вона.— Проте я боюся, як би ти не застудився. Он над річкою який туман.

— А ти сама?

— Я не боюся; що мені зробиться.

— Ну, то й я не боюся. Чи можливо, аби чоловік застудився швидше за жінку? Дядько Максим каже, що чоловік не мусить нічого боятися: ані холоду, ані голоду, ані грому, ані хмари.

— Максим?.. Це який на милицях?.. Я його бачила. Він страшний!

— Ні, він анітрохи не страшний. Він добрий.

— Ні, страшний! — переконано повторила вона.— Ти не знаєш, бо не бачив його.

— Та як я його не знаю, коли він мене усього вчить.

— Б’є?

— Ніколи не б’є і не кричить на мене… Ніколи...

— Це добре. Хіба можна бити сліпого хлопчика? Це було б грішно.

— Так він же нікого і не б’є,— сказав Петрусь дещо розгублено, оскільки його чутке вухо зачуло кроки Йохима.

Дійсно, висока фігура хохла намалювалася за хвилину на пагорбкуватому гребені, що відділяв садибу від берега, і його голос далеко розкотився у тиші вечора:

— Па-ани-ичу-у!

— Тебе кличуть,— сказала дівчинка, підіймаючись.

— Так. Але мені не хотілося б іти.

— Іди, іди. Я до тебе завтра прийду. Тепер на тебе чекають і на мене теж.

VII

Дівчинка точнісінько дотримала свою обіцянку і навіть раніше, ніж Петрусь міг на це розраховувати. Наступного ж дня, сидячи у своїй кімнаті за звичайним уроком із Максимом, він раптом підняв голову, прислухався і сказав із пожвавленням:

— Відпусти мене на хвилинку. Там прийшла дівчинка.

— Яка ще дівчинка? — здивувався Максим та пішов слідом за хлопчиком до вхідних дверей.

Дійсно, учорашня знайомиця Петруся тієї самої миті увійшла до брами садиби та, побачивши Анну Михайлівну, що крокувала двором, вільно пішла просто до неї.

— Чого тобі, мила дівчинко, треба? — запитала та, гадаючи, що її прислали у справі.

Маленька жіночка солідно простягла їй руку та запитала:

— Це у вас є сліпий хлопчик?.. Так?

— У мене, мила, так, у мене,— відповіла пані Попельська, милуючись її ясними очима та свободою її поводження.

— От, чи бачите… Моя мама відпустила мене до нього. Чи можу я його бачити?

Але цієї хвилини Петрусь сам підбіг до неї, а на ганку з’явилася фігура Максима.

— Це вчорашня дівчинка, мамо! Я тобі казав,— вимовив хлопчик, вітаючись.— Тільки в мене зараз урок.

— Ну, цього разу дядько Максим відпустить тебе,— сказала Анна Михайлівна,— я у нього попрошу.

Між тим крихітна жіночка, що почувалася, певно, цілком як удома, пішла назустріч Максимові, що підходив до них на своїх милицях, і, протягши йому руку, вимовила тоном зверхнього схвалення:

— Це добре, що ви не б’єте сліпого хлопчика. Він мені казав.

— Невже, панночко? — запитав Максим із комічною поважністю, приймаючи до своєї широкої руки малесеньку руку дівчинки.— Який я вдячний своєму вихованцеві, що він зміг прихилити до мене таку чарівну особу.

І Максим розсміявся, погладжуючи її руку, яку тримав у своїй. Між тим дівчинка продовжувала дивитися на нього своїм відкритим поглядом, що відразу завоював його жінконенависницьке серце.

— Дивись-но, Аннусю,— звернувся він до сестри з дивною посмішкою,— наш Петро починає заводити самостійні знайомства. Таж погодься, Аню... незважаючи на те що він сліпий, він все-таки зумів зробити непоганий вибір, чи не так?

— Що ти маєш на увазі, Макс? — спитала молода жінка суворо, і гарячий рум’янець залив усе її обличчя.

— Жартую! — відповів брат лаконічно, бачачи, що своїм жартом він зачепив болючу струну, відкрив таємну думку, що ворушилася у передбачливому материнському серці.

Анна Михайлівна ще дужче почервоніла і, швидко нахилившись, із поривом пристрасної ніжності обійняла дівчинку; остання прийняла неочікувану бурну ласку все з тим самим ясним, хоча й дещо здивованим поглядом.

VIII

Із цього дня між посесорським будиночком та садибою Попельських зав’язалися найближчі взаємини. Дівчинка, яку звали Евеліною, приходила щодня до садиби, а за деякий час вона теж стала ученицею Максима. Спочатку цей план сумісного навчання не дуже сподобався панові Яскульському. По-перше, він уважав, що коли жінка вміє записати білизну та вести домашню видаткову книгу, то цього цілком достатньо; по-друге, він був добрий католик і вважав, що Максимові не слід було воювати з австрійцями, всупереч ясно висловленій волі «отця-папежа»[98]. Урешті-решт, його тверде переконання полягало в тому, що на небі є Бог, а Вольтер[99] і вольтер’янці[100] киплять в пекельній смолі[101], яка доля, на думку багатьох, призначалася і Максиму. Проте під час ближчого знайомства він мав визнати, що цей єретик та шибеник — людина дуже приємного норову та великого розуму, і через це посесор пішов на компроміс[102].

Тим не менш деяке занепокоєння борсалося в глибині душі старого шляхтича, і тому, привівши дівчинку для першого уроку, він заважив за потрібне звернутися до неї із урочистою та піднесеною промовою, яка, утім, більше призначалася для слуху Максима.

— Ось що, Вельо… — сказав він, узявши доньку за плече та поглядаючи на її майбутнього вчителя.— Пам’ятай завжди, що не небі є Бог, а в Римі є святий його «папіж». Це тобі кажу я, Валентин Яскульський, і ти маєш мені вірити, бо я твій батько,— це primo[103].

При цьому відбувся значущий погляд у бік максима; пан Яскульський підвреслював свою латину, даючи зрозуміти, що і він не цурається науки і в разі чого його важно ввести в оману.

— Secundo[104], я — шляхтич уславленого гербу[105], у якім разом із «копною та вороною» не дарма позначається хрест у синім полі. Яскульські, хоч і гарні лицарі, неодноразово змінювали мечі на требники[106] і завжди розуміли щось у справах неба, тому ти маєш мені вірити. Ну, а в іншому, що стосується orbis terrarum[107], тобто всього земного, слухай, що тобі скаже пан Максим Яценко, та вчися добре.

— Не бійтеся, пане Валентине,— посміхаючись, відповів на цю промову Максим,— ми не вербуємо панєнок[108] для загону Гарібальді.

IX

Сумісне навчання виявилося дуже корисним для обох, Петрусь йшов, звісно, попереду, проте це не виключало деякого змагання. Крім того, він допомагав їй часто вчити уроки, а вона знаходила іноді дуже вдалі прийоми, щоб пояснити хлопчикові щось важно зрозуміле для нього, сліпого. Крім того, її товариство вносило до його занять щось своєрідне, надавало його розумовій праці особливого тону приємного збудження.

Загалом ця дружба була справжнім даром доброзичливої долі. Відтепер хлопчик не шукав уже повної усамітнення; він знайшов те спілкування, якого не могла йому дати любов дорослих, і в хвилину чуткого душевного спокою йому приємна була її близькість. На скелю чи на річку вони завжди вирушали вдвох. Коли він грав, вона слухала його з наївним захопленням. Коли ж він відкладав дудку, вона починала передавати йому свої дитячі живі враження від навколишньої природи; звісно, вона не вміла виражати їх с достатньою повнотою відповідними словами, проте в її нескладних розповідях, в їхньому тоні він уловлював характерний колорит[109] кожного описуваного явища. Так, коли вона говорила, наприклад, про темряву, що розкинулася над землею сирої та чорної ночі, він немов чув цю темряву в тонах її боязкого голосу, що стримано лунали. Коли ж, піднявши догори замислене обличчя, вона повідомляла йому: «Ах, яка хмара йде, яка хмара темна-претемна!» — він відчував одразу нібито холодний подув і чув у її голосі лячний шерех чудовиська, що повзе небом, десь у далекій висоті.

Глава четверта

I

Є натури, ніби завчасно призначені для тихого подвигу любові, поєднаної із сумом та турботою,— натури, для яких ці турботи про чуже горе складають немов атмосферу, органічну потребу. Природа завчасно наділила їх спокоєм, без якого неможливий буденний подвиг життя, вона передбачливо пом’якшила в них особисті поривання, запити особистого життя, підкоривши ці поривання та ці запити панівній рисі характеру. Такі натури здаються нерідко занадто холодними, занадто розважливими, позбавленими почуття. Вони глухі на пристрасні заклики грішного життя і прямують сумним шляхом обов’язку так само спокійно, як і шляхом найяскравішого особистого щастя. Вони здаються холодними, як снігові вершини, і так само, як і вони, величні. Життєва вульгарність стелеться біля їхніх ніг; навіть наклеп та чутки скочуються їх білосніжним одягом, мов брудні бризки з крил лебедя…

Маленька знайомиця Петра являла собою усі риси цього типу, який рідко виробляється життям та вихованням; він, як талан, як геній, дається на судьбину обраним натурам та виявляє себе рано. Мати сліпого хлопчика розуміла, яке щастя випадок послав її синові в цій дитячій дружбі. Розумів це і старий Максим, якому здавалося, що відтепер у його вихованця є все, чого йому ще не вистачало, що відтепер душевний розвиток сліпого піде тихою та рівною, нічим не скаламученою ходою…

Проте це була гірка помилка.

II

У перші роки життя дитини Максим вважав, що він цілком оволодів душевним зростанням хлопчика, що це зростання здійснюється якщо не під прямим його впливом, то, у всілякому разі, жодний новий бік його, жодне нове надбання не уникне його нагляду та контролю. Але коли настав у житті дитини період, що є перехідною межею між дитинством та отроцтвом, Максим побачив, які безпідставні ці горді педагогічні мрії. Чи не кожний тиждень приносив із собою щось нове, подеколи зовсім несподіване стосовно сліпого, і коли Максим намагався знайти джерело якоїсь нової ідеї чи нового уявлення, що з’являлися у дитини, то він був змушений розгублюватися. Якась невідома сила працювала в глибині дитячої душі, висуваючи з цієї глибини неочікувані прояви самостійного душевного зростання, і Максимові доводилося зупинятися з почуттям благоговіння перед таємничими процесами життя, які втручалися таким чином до його педагогічної праці. Ці поштовхи природи, її дарові відкриття, здавалося, надавали дитині таких уявлень, які не могли бути надбані особистим досвідом сліпого, і Максим угадував тут нерозривний зв’язок життєвих явищ, яка проходить, дроблячись у тисячі процесів, через послідовну низку окремих життів.

Спочатку це спостереження злякало Максима. Бачачи, що він не єдиний володіє розумовим складом дитини, що у цьому складі виявляється щось, що від нього не залежить та виходить з-під його впливу, він злякався за долю свого вихованця, злякався можливості таких запитів, які могли б послугувати для сліпого тільки причиною невтолимих страждань. І він намагався розшукати витоки цих джерел, що пробивалися звідкілясь, аби… назавжди зачинити їх для блага сліпої дитини.

Не залишилися непоміченими ці несподівані проблиски й увагою матері. Якось ранком Петрик прибіг до неї у незвичайному хвилюванні.

— Мамо, мамо! — заволав він.— Я бачив сон.

— Що ж саме ти бачив, мій хлопчику? — спитала вона сина із журливим сумнівом у голосі.

— Я бачив уві сні, що… я бачу тебе і Максима, і ще… що я все бачу… Так добре, так добре, матусю!

— Що ще ти бачив, мій хлопчику?

— Я не пам’ятаю.

— А мене пам’ятаєш?

— Ні,— відказав хлопчик замислено.— Я забув усе… А все-таки я бачив, слово честі, бачив,— додав він після хвилинного мовчання, і його обличчя відразу потьмянішало. На незрячих очах блиснула сльоза...

Це повторювалося ще кілька разів, і щоразу хлопчик ставав сумнішим та тривожнішим.

III

Якось, проходячи двором, Максим почув у вітальні, де звичайно проходили уроки музики, якісь дивні музичні вправи. Вони складалися з двох нот. Спочатку від швидких, послідовних, майже злитих ударів по клавіші дрижала найвища яскрава нота верхнього регістру, потім вона різко змінювалася низьким гудінням басу. Поцікавившись дізнатися, що мали означати ці дивні екзерциції, Максим зашкандибав по двору і за хвилину увійшов до вітальні. У дверях він зупинився як вкопаний перед несподіваною картиною.

Хлопчик, якому ішов уже десятий рік, сидів біля ніг матері на низенькому стільці. Поруч із ним, витягши шию та поводячи по боках довгим дзьобом, стояв молодий приручений лелека, якого Йохим подарував паничеві. Хлопчик кожного ранку годував його зі своїх рук, і птах усюди супроводжував свого нового друга-хазяїна. Тепер Петрусь притримував лелеку однією рукою, а іншою тихо проводив вздовж його шиї і потім по тулубу із виразом підсиленої уваги на обличчі. У цей самий час мати, із палаючим, збудженим обличчям та сумними очима, швидко ударяла пальцем по клавіші, викликаючи з інструменту високу ноту, що безперервно дзвеніла. Разом із тим, злегка перегнувшись на своєму стільці, вона із болісною увагою вглядалася в обличчя дитини. Коли ж рука хлопчика, ковзаючи по яскраво-білому пір’ю, доходила до того місця, де це пір’я різко зміняється чорними на кінцях крил, Анна Михайлівна відразу переносила руку на іншу клавішу, і низька басовита нота глухо лунала у кімнаті.

Обидва, і мати, і син, так були заглиблені у своє заняття, що не помітили приходу Максима, поки він, у свою чергу, прийшовши до тями від подиву, не обірвав сеанс запитанням:

— Аннусю! що це означає?

Молода жінка, зустрівши випробувальний погляд брата, засоромилася, ніби захоплена зненацька суворим учителем на місці злочину.

— Чи ти бачиш,— заговорила вона зніяковіло,— він каже, що розрізняє певну різницю у розфарбуванні лелеки, тільки не може ясно зрозуміти, у чому ця різниця… Слово честі, він сам перший заговорив про це, і мені здається, що це правда…

— Ну, то що ж?

— Нічого, я лише хотіла йому… дещо… пояснити цю різницю відмінністю звуків… Не сердься, Максиме, але, слово честі, я гадаю, що це дуже схоже...

Ця несподівана ідея вразила Максима таким подивом, що він першої хвилини не знав, що сказати сестрі. Він примусив її повторити свої досліди і, придивившись до напруженого виразу обличчя сліпого, покачав головою.

— Послухай-но мене, Анно,— сказав він, залишившись наодинці з сестрою.— Не слід пробуджувати в хлопчика запитань, на які ти ніколи, ніколи не в змозі будеш дати повної відповіді.

— Адже це він сам заговорив перший, слово честі… — перервала Анна Михайлівна.

— Усе одно. Хлопчикові лишається тільки звикнути до своєї сліпоти, а нам треба прагнути того, щоб він забув про світло. Я намагаюсь, аби жодні зовнішні виклики не наводили його на марні запитання, і якщо б удалося уникнути цих викликів, то хлопчик не усвідомлював би вади в своїх почуттях, як і ми, що володіють усіма п’ятьма органами, не сумуємо через те, що в нам немає шостого.

— Ми сумуємо,— стиха заперечила молода жінка.

— Аню!

— Ми сумуємо,— відповіла вона вперто… — Ми часто сумуємо через неможливе...

Утім, сестра підкорилася доводам брата, але цього разу він помилявся: турбуючись про усунення зовнішніх викликів, Максим забував ті могутні поклики, які були закладені до дитячої душі самою природою.

IV

«Очі,— сказав хтось,— дзеркало душі». Можливо, вірніше було б порівняти їх із вікнами, якими вливаються у душу враження яскравого, виблискуючого кольорового світу. Хто може сказати, яка частина нашого душевного складу залежить від відчуттів світла?

Людина — одна ланка у нескінченному ланцюзі життів, який тягнеться через неї з глибини минулого до безкінечного майбутнього. І ось в одній із таких ланок, сліпому хлопчику, рокова випадковість зачинила ці вікна: життя повинно пройти все в темряві. Та чи значить це, що в його душі обірвалися навіки ті струни, якими душа відкликається на світлові враження? Ні, і через це темне існування мала протягтися та передатися прийдешнім поколінням внутрішня сприйнятливість до світла. Його душа була цільна людська душа, з усіма її здібностями, а оскільки кожна здібність носить у самій собі прагнення до задоволення, то і в темній душі хлопчика жило нездоланне поривання до світла.

Недоторканими лежали десь у таємничій глибині отримані у спадок та сплячі у непевному існуванні «можливостей» сили, з першим світлим променем готові піднятися йому назустріч. Та вікна залишаються зачиненими: долю хлопчика вирішено — йому не бачити ніколи цього променя, його життя мине все у темряві!..

І темрява ця була сповнена привидів.

Якби життя дитини проходила серед нужди та горя — це, можливо, відволікло б його думку до зовнішніх причин страждання. Але близькі люди усунули від неї все, що могло б її засмутити. Їй доставили повний спокій та мир, і тепер сама тиша, що царювала в його душі, сприяла тому, що внутрішня незадоволеність чулася ясніше. Серед тиші та морок, що його оточували, уставало тьмяне усвідомлення якоїсь потреби, що шукала задоволення, з’являлося прагнення оформити сили, що спали у душевній глибині, не находили виходу.

Звідси — якісь непевні передчуття та поривання, на кшталт того прагнення до польоту, яке кожен відчував у дитинстві і яке позначається у цьому віці своїми чудовими снами.

Звідси, врешті-решт, випливали інстинктивні намагання дитячої думки, що відбивалися на обличчі болісним запитанням. Ці спадкові, проте не задіяні в особистому житті «можливості» світлових уявлень поставали, неначе привиди, у дитячій голівці, безформні, неясні та темні, викликаючи болючі та невиразні зусилля.

Природа підіймалася неусвідомленим протестом проти індивідуального «випадку» за порушений загальний закон.

V

Таким чином, скільки б не силкувався Максим усувати всі зовнішні виклики, він ніколи не міг винищити внутрішнього тиску незадоволеної потреби. Найбільше, що він міг досягти своєю обачністю, це — не пробуджувати його завчасно, не посилювати страждань сліпого. В іншому тяжка доля дитини мала йти своїм шляхом, з усіма його суворими наслідками.

І вона насувалася темною хмарою. Природна жвавість хлопчика з роками все більше та більше зникала, подібна до хвилі, що відкочується, між тим як сумний настрій, що тьмяно, але безперервно лунав у його душі, посилювався, відбиваючись на його темпераменті. Сміх, який можна було чути в пору його дитинства при кожному особливо яскравому новому враженні, відтепер лунав усе рідше та рідше. Усе, що сміялося, веселилося, позначалося відбитком гумору, було йому мало доступним; натомість усе тьмяне, невизначено-сумне та туманно-меланхолічне, що чується в південній природі та відбивається у народній пісні, він уловлював із неперевершеною повнотою. Сльози з’являлися у нього кожного разу на очах, коли він слухав, як у «полi могила з вiтром говорила», і він сам полюбляв ходити в поле слухати цей говір. У ньому все більше й більше випрацьовувалася схильність до усамітнення, і, коли в години, вільні від занять, він ішов сам на свою самотню прогулянку, домашні намагалися не ходити в той бік, аби не порушити його самотності. Усівшись десь на кургані в степу, чи на пагорбку над річкою, чи, нарешті, на добре знайомій скелі, він слухав лише шелестіння листя та шепіт трави чи невизначені подихи степового вітру. Усе це особливим чином гармоніювало з глибиною його душевного настрою. Наскільки він міг розуміти природу, тут він її розумів повністю і до кінця. Тут вона не тривожила його жодними певними питаннями, що не мають вирішення; тут цей вітер вливався йому просто в душу, а трава, здавалося, шепотіла йому тихі слова співчуття, і, коли душа юнака, налаштовуючись до ладу з навколишньою тихою гармонією, розм’якала від теплою ласки природи, він відчував, як щось підіймається в грудях, прибуваючи та розливаючись всім його єством. Він припадав тоді до сируватої, прохолодної трави та тихо плакав, але у цих сльозах не було гіркоти. Іноді ж він брав дудку і цілком забувався, добираючи замислені мелодії до свого настрою і до ладу з тихою гармонією степу.

Зрозуміло, що кожен людський звук, що несподівано вривався у цей настрій, діяв на нього болючим, різким дисонансом[110]. Спілкування у такі хвилини можливе тільки з дуже близькою, дружньою душею, а у хлопчика був лише один такий друг його віку, а саме — білява дівчинка з посесорської садиби...

І ця дружба міцнішала все більше, відрізняючись повною взаємністю. Якщо Евеліна вносила до їх взаємин свій спокій, свою тиху радість, повідомляла сліпому нові відтінки оточуючого життя, то й він, у свою чергу, давав їй… своє горе. Здавалося, перше знайомство з ним нанесло чуткому серцеві маленької жіночки криваву рану: вийміть з рани кинджал, яким завдано удар, і вона спливе кров’ю. Уперше познайомившись на пагорбку в степу із сліпим хлопчиком, маленька жіночка відчула гостре страждання співчуття, і відтепер його присутність ставала для неї все більш необхідною. У розлуці з ним рана ніби розкривалася знову, біль оживав, і вона прагнула бути зі своїм маленьким другом, аби невпинною турботою утамувати своє власне страждання.

VI

Одного разу теплим осіннім вечором обидві родини сиділи на майданчику перед будинком, милуючись зоряним небом, що синіло глибокою лазур’ю та палаючими вогнями. Сліпий, як зазвичай, сидів поруч із своєю подругою біля матері.

Усі на хвилинку замовкли. Біля садиби було зовсім тихо; тільки листя подеколи, чутко стріпонувшись, мурмотіло щось незрозуміло і тієї ж миті замовкало.

Цієї хвилини палаючий метеор, зарвавшись звідкись із глибини темної лазурі, майнув яскравою смугою по небу, заливши по собі фосфоричний слід, що згасав повільно та непомітно. Усі підвели очі. Мати, що сиділа з Петриком, відчула, як він стріпонувся та здригнувся.

— Що це… було? — обернувся він до неї схвильованим обличчям.

— Це зірка впала, дитя моє.

— Так, зірка,— додав він замислено.— Я так і знав.

— Звідки ж ти міг знати, хлопчику мій? — перепитала мати із сумним сумнівом у голосі.

— Ні, це він каже правду,— втрутилась Евеліна.— Він багато чого знає... «так»...

Уже ця чуткість, що все розвивалася, вказувала, що хлопчик помітно наближається до критичного віку між отроцтвом та юнацтвом. Але поки його зростання відбувалося доволі спокійно. Здавалося навіть, ніби він призвичаївся до долі, і дивно-врівноважений сум без просвіту, але і без гострих поривань, який став звичайним фоном його життя, відтепер якось пом’якшилася. Проте це був лише період тимчасового затишшя. Ці перерви природа дає мов навмисно; у них молодий організм відстоюється та укріплюється для нової бурі. Під час цього затишшя непомітно набираються та дозрівають нові запитання. Один поштовх — і весь душевний спокій сколихнеться до глибини, як море під ударом шквалу, що несподівано налетів.

Глава п’ята

I

Так минуло ще кілька років.

Ніщо не змінилося в тихій садибі. Як і раніше, шуміли буки в саду, тільки їхнє листя ніби потемнішало, зробилося ще густішим; як і раніше, біліли привітні стіни, тільки вони ледь-ледь похилилися й осіли; як і раніше, супилися солом’яні стріхи, і навіть сопілка Йохима чулася у ті самі години з конюшні; тільки тепер уже й сам Йохим, що залишався холостим конюхом у садибі, віддавав перевагу слуханню гри сліпого на дудці чи на фортепіано — все одно.

Максим посивішав ще більше. У Попельських не було інших дітей, і тому сліпий первісток як і раніше залишався центром, навколо якого групувалось усе життя садиби. Для нього садиба зачинилася в своєму тісному колі, задовольняючись своїм власним тихим життям, до якого прилучалося не менш тихе життя посесорської «хатинки». Таким чином, Петро, що став уже юнаком, виріс як теплична квітка, захищена від різких сторонніх впливів далекого життя.

Він, як і раніше, стояв у центрі величезного темного світу. Над ним, навколо нього, усюди простяглася темрява, без кінця та меж: чутка, тонка організація підіймалася, як пружно натягнена струна, назустріч усілякому враженню, готова задрижати звуками у відповідь. У настрої сліпого помітно помічалося це чітке очікування: йому здавалося, що от-от ця темрява протягнеться до нього своїми невидимими руками і торкнеться у ньому чогось такого, що там томливо дрімає в душі та чекає на пробудження.

Але знайома добра та нудна темрява садиби шуміла тільки ласкавим шепотом старого саду, навіваючи неясну, присипливу, заспокійливу думку. Про далекий світ сліпий знав лише з пісень, з історії, із книжок. Під замислений шепіт саду, серед тихих буднів садиби, він дізнавався лише з розповідей про бурі та хвилювання далекого життя. І все це ввижалося йому крізь якусь чарівну димку, як пісня, як дума, як казка.

Здавалося, так було добре. Мати бачила, що душа її сина, огороджена нібито стіною, дрімає у якомусь зачарованому напівсні, штучному, але спокійному. І вона не хотіла порушувати цієї рівноваги, боялася її порушити.

Евеліна, що зросла та склалася якось непомітно, дивилася на ту зачаровану тишу своїми ясними очима, у яких можна було подеколи помітити щось на зразок подиву, запитання про майбутнє, але ніколи не було й тіні нетерпіння. Попельський-батько привів маєток у зразковий порядок, проте до питань щодо майбутнього його сина добрій людині, звісно, не було жодної справи. Він звик, що все робиться само собою. Один лише Максим, за своєю натурою, із трудом виносив цю тишу, і то як щось тимчасове, що мимоволі входило до його планів. Він вважав за необхідне дати душі юнака відстоятися, зміцніти, аби бути в змозі зустріти різкий доторк життя.

Між тим там, за рисою цього зачарованого кола, життя кипіло, вирувало, бурлило. І ось нарешті настав час, коли старий наставник наважився розірвати це коло, відчинити двері теплиці, аби до неї міг увірватися свіжий струмінь зовнішнього повітря.

II

Для першого разу він запросив до себе старого товариша, який жив верстах у сімдесяти від садиби Попельських. Максим іноді бував у нього і раніше, проте відтепер він знав, що в Ставрученка гостює приїжджа молодь, і написав йому листа, запрошуючи всю компанію. Запрошення це було охоче прийняте. Старі були пов’язані давньою дружбою, а молодь пам’ятала доволі гучне колись ім’я Максима Яценка, з яким пов’язувалися певні традиції. Один із синів Ставрученка був студент Київського університету за модним тоді філологічним факультетом. Інший студіював музику в Петербурзькій консерваторії. Із ними приїхав ще юний кадет[111], син одного з найближчих поміщиків.

Ставрученко був міцний старий, сивий, із довгими козацькими вусами та в широких козацьких шароварах. Він носив кисет із тютюном та люльку прив’язаними до поясу, розмовляв не інакше, як малоросійською, і поруч із двома синами, вдягненими у білі свитки[112] та гаптовані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Проте в ньому не було й слідів романтизму[113], що відрізняла гоголівського героя. Навпаки, він був відмінний практик-поміщик, який усе життя прегарно ладнав із кріпосними взаєминами, а тепер, коли цю «неволю» було знижено, зумів добре пристосуватися й до нових умов. Він знав народ, як знали його поміщики, тобто він знав кожного мужика свого села і в кожного мужика знав кожну корову і ледь не кожний зайвий карбованець[114] у мужицькій мошні[115].

Зате, якщо він і не бився зі своїми синами на кулачки, як Бульба, то все ж між ними відбувалися постійні й дуже люті сутички, які не обмежувалися ані часом, ані місцем. Усюди, удома та в гостях, з найнезначнішого приводу між старим і молоддю спалахували нескінченні суперечка. Починалося зазвичай з того, що старий, посміюючись, дражнив «ідеальних паничів»[116], ті гарячкували, старий теж розгарячувався, і тоді підіймався найнеймовірніший ґвалт, у якому обидві сторони отримували не на жарт.

Це було віддзеркалення відомого розбрату «батьків та дітей»[117], тільки тут це явище проявлялося у значно пом’якшеній формі. Молодь, із дитинства віддана до шкіл, село бавила лише у короткий канікулярний час, і тому в неї не було того конкретного знання народу, яким вирізнялися батьки-поміщики. Коли піднялася в суспільстві хвиля «народолюбства»[118], яка захопила юнаків у старших класах гімназії, вони звернулися до вивчення рідного народу, проте розпочали це вивчення з книжок. Другий крок привів їх до безпосереднього вивчення проявів «народного духу» в його творчості. Ходіння у народ паничів у білих свитках та гаптованих сорочках було тоді дуже поширене в Південно-західному краї. На вивчення економічних умов не зверталося особливої уваги. Молоді люди записували слова та музику народних думок та пісень, вивчали легенди, звіряли історичні факти з їх відбиттям у народній пам’яті, узагалі дивилися на мужика крізь поетичну призму національного романтизму[119]. Від цього, імовірно, не відкараскувалися й старі, але все ж вони ніколи не могли домовитися із молоддю до якоїсь угоди.

— Ось послухай ти його,— казав Ставрученко Максимові, хитро підштовхуючи його ліктем, коли студент ораторствував із розпашілим обличчям та палаючими очима.— От, собачий син, каже, як пише!.. Подумаєш, і насправді голова! А розкажи ти нам, вчена людино, як тебе мій Ничипір ошукав, га?

Старий поводив вусами та реготав, розповідаючи із суто хохляцьким гумором відповідний випадок. Юнаки червоніли, проте, у свою чергу, у боргу не залишалися. «Якщо вони й не знають Ничипора та Хведька з такого-то села, проте вони вивчають увесь народ у його загальних проявах; вони дивляться з найвищої точки зору, при якій тільки й можливі висновки та широкі узагальнення. Вони обіймають одним поглядом далекі перспективи[120], тоді як старі та заматерілі в рутині[121] практики із-за дерев не бачать усього лісу».

Старому не було неприємно слухати мудровані промови синів.

— Так і видно, що недарма у школі вчилися,— говорював він, самовдоволено поглядаючи на слухачів.— А все ж, я вам скажу, мій Хведько вас обох і заведе, і виведе, як телят на вервечці, ось що!.. Ну, а я й сам його, шельму, до свого кисету покладу та до кишені заховаю. Ось і виходить, що ви переді мною все одно що цуценята перед старим собакою.

III

Цієї самої миті одна з подібних суперечок тільки-но стихла. Старше покоління пішло до будинку, і крізь відчинені вікна чути було час від часу, як Ставрученко переможно розповідав різні комічні епізоди та слухачі весело реготали.

Молоді люди залишалися в саду. Студент, підіславши під себе свитку й заломивши смушкову шапку, розлігся на траві з дещо тенденційною[122] невимушеністю. Його старший брат сидів на призьбі поруч з Евеліною. Кадет в акуратно застібнутому мундирі розташовувався із ним поряд, а дещо осторонь, опершись на підвіконня, сидів, похиливши голову, сліпий; він обмірковував суперечки, що тільки-но завершилися та глибоко схвилювали його.

— Що ви думаєте про все, що тут казали, панно Евеліно? — звернувся до своєї сусідки молодий Ставрученко.— Ви, здається не зронили жодного слова.

— Усе це дуже добре, тобто те, що ви казали батькові. Але...

— Але... що саме?

Дівчина відповіла не одразу. Вона поклала до себе на коліна свою роботу, розгладила її руками і, дещо схиливши голову, почала роздивлятися її із задумливим виглядом. Важко було розібрати, чи розмірковувала вона, що їй треба було взяти для вишивки канву побільше, чи обмірковувала свою відповідь.

Між тим молоді люди з нетерпінням чекали на цю відповідь. Студент трохи піднявся на лікті та звернув до дівчини обличчя, пожвавлене цікавістю. Її сусід дивився на неї спокійним, допитливим поглядом. Сліпий змінив свою невимушену позу, випростався і потім витяг голову, відвернувшись обличчям від інших співрозмовників.

— Але,— вимовила вона стиха, усе продовжуючи розгладжувати рукою свою вишивку,— у кожної людини, панове, свій шлях у житті.

— Господи! — різко скрикнув студент.— Яка виваженість! То вам, моя панночко, скільки років насправді?

— Сімнадцять,— відповіла Евеліна просто, проте тієї ж миті додала із наївно-переможною цікавістю: — Адже ви гадали, набагато більше, чи не та?

Молоді люди засміялися.

— Коли б у мене запитали думку щодо вашого віку,— сказав її сусід,— я сильно коливався б між тринадцятьма та двадцятьма трьома. Правда, іноді ви здаєтеся зовсім-таки дитиною, а розмірковуєте подеколи як досвідчена старенька.

— У серйозних справах, Гавриле Петровичу, потрібно і розмірковувати серйозно,— вимовила маленька жіночка докторальним тоном[123], знову беручись за роботу.

Усі на хвилину замовкли. Голка Евеліни знову розмірено заходила вишивкою, а молоді люди оглядали з цікавістю мініатюрну фігуру виваженої особи.

IV

Евеліна, звісно, значно зросла й розвинулася з часу першої зустрічі з Петром, проте зауваження студента щодо її вигляду було цілком справедливим. При першому погляді на це невеличке худорляве створіннячко здавалося, що це ще дівчинка, але в її неквапливих, розмірених рухах виявлялася нерідко солідність жінки. Те саме враження було й від її обличчя. Такі обличчя бувають, здається, тільки у слов’янок. Правильні гарні риси замальовані плавними, холодними лініями; блакитні очі дивляться рівно, спокійно; рум’янець рідко з’являється на цих блідих щоках, проте це не та звичайна блідість, яка щохвилини готова спалахнути полум’ям палаючої пристрасті; це скоріше холодна білизна снігу. Пряме світле волосся Евеліни ледь-ледь відтінялося на мармурових скронях та спадало важкою косою, яка ніби відтягувала назад її голову при ході.

Сліпий теж виріс і змужнів. Кожному, хто подивився би на нього в ту хвилину, коли він сидів осторонь від описаної групи, блідий, схвильований та гарний, одразу би впало у вічі це своєрідне обличчя, на якому так різко відбивався кожний душевний рух. Чорне волосся красивою хвилею нахилялося над опуклим лобом, яким пройшли ранні зморшки. На щоках швидко спалахував густий рум’янець і так само швидко розливалася матова блідість. Нижня губа, ледь-ледь відтягнена кутами донизу, подеколи якось напружено здригалася, брови чутко насторожувалися та не рухалися, а великі гарні очі, що дивилися рівним і непорушним поглядом, надавали обличчю молодої людини якогось не зовсім звичайного похмурого відтінку.

— Отже,— із посміхом проказав студент після деякого мовчання,— панна Евеліна впевнена, що все, про що ми казали, недоступно жіночому розумові, що доля жінки — вузька сфера дитячої кімнати та кухні.

У голосі юнака чулося самовдоволення (тоді ці слова були зовсім новенькими) і виклична іронія; на кілька секунд усі змовкли, і на обличчі дівчини проступив нервовий рум’янець.

— Ви надто поспішаєте зі своїми висновками,— сказала вона.— Я розумію все, про що тут йшлося,— отже, жіночому розумові це доступно. Я казала лише про себе особисто.

Вона замовкла та схилилася над шиттям із такою увагою до роботи, що у молодика не вистачало рішучості подовжувати подальший допит.

— Дивно,— промимрив він.— Можна подумати, що ви розпланували вже своє життя до самої могили.

— Що ж тут дивного, Гавриле Петровичу? — стиха заперечила дівчина.— Я гадаю, навіть Ілля Іванович (ім’я кадета) намітив уже свій шлях, а він молодший за мене.

— Це правда,— сказав кадет, задоволений цим висновком.— Я нещодавно читав біографію генерала N. N. Він теж поступав за ясним планом: у двадцять років одружився, а у тридцять п’ять командував частиною.

Студент єхидно засміявся, дівчина злегка почервонішала.

— Ну, ось бачите,— сказала вона за хвилину із якоюсь холодною різкістю в голосі,— у кожного свій шлях.

Ніхто не заперечував більше. Серед молодої компанії встановилася серйозна тиша, під якою відчувається так ясно незрозумілий переляк: усі нечітко зрозуміли, що розмова перейшла на делікатний особистий ґрунт, що під простими словами залунала десь чутко натягнена струна...

І посеред цього мовчання чулося лише шерехтіння старого саду, який темнішав і нібито був чимось невдоволений.

V

Усі ці бесіди, суперечки, ця хвиля киплячих молодих запитів, надій, сподівань та думок — усе це нахлинуло на сліпого несподівано та бурно. Спочатку він прислухався до них із виразом захопленого здивування, але незабаром він не міг не помітити, що ця жива хвиля котиться повз нього, що їй до нього немає справи. До нього не зверталися із запитаннями, у нього не питалися думки, і скоро виявилося, що він стоїть осторонь, у якомусь сумному усамітненні,— тим більш сумному, чим гучнішим було відтепер життя садиби.

Тим не менш він продовжував прислухатися до всього, що для нього було таким новим, і його міцно стулені брови, зблідле обличчя виказували посилену увагу. Проте ця увага було похмура, під нею таїлася важка та гірка робота думки.

Мати дивилася на сина із сумом в очах. Очі Евеліни виражали співчуття та занепокоєння. Один Максим ніби не помічав, яку дію справляє галасливе товариство на сліпого, і гостинно запрошував гостей навідуватися частіше до садиби, обіцяючи молодим людям багатий етнографічний матеріал[124] до наступного приїзду.

Гості обіцяли повернутися та поїхали. Прощаючись, молоді люди привітно тиснули руки Петра. Він поривчасто відповідав на ці потиски та довго прислухався, як стукотіли шляхом колеса їхньої брички. Потім він швидко обернувся й пішов у сад.

Із від’їздом гостей у садибі все стихло, проте ця тиша здалася сліпому якоюсь особливою, незвичайною та дивною. У ній чулося ніби визнання, що тут відбулося щось особливо важливе. В алеях, що змовкли та озивалися тільки шепотом буків та бузку, сліпому ввижалися відголоски нещодавніх розмов. Він чув також у відчинене вікно, як мати й Евеліна про щось сперечалися з Максимом у вітальні. У голосі матері він помітив благання та страждання, голос Евеліни лунав обуренням, а Максим, здавалося, пристрасно, проте твердо відбивав напад жінок. Із наближенням Петра ці розмови миттєво змовкали.

Максим свідомо нещадною рукою пробив перший пролом у стіні, що оточувала досі світ сліпого. Гулка та неспокійна перша хвиля вже хлинула до пролому, і душевна рівновага юнака здригнулася під цим першим ударом.

Відтепер йому здавалося вже затісно в його зачарованому колі. Його обтяжувала спокійна тиша садиби, ліниве шепотіння та шерхотіння старого саду, одноманітність юного душевного сну. Темрява заговорила до нього своїми новими спокусливими голосами, заколивалася новими тьмяними образами, юрмлячись із тоскною суєтою заманливого пожвавлення.

Вона кликала його, вабила, пробуджувала дрімаючі в душі запити, і вже ці перші призивання відбилися в його обличчі блідістю, а в душі — тупим, хоча ще непевним стражданням.

Від жінок не приховалися ці тривожні ознаки. Ми, зрячі, бачимо відбиття душевних рухів на чужих обличчях і тому привчаємось бачити приховувати свої власні. Сліпі у цьому відношенні цілком беззахисні, і тому на зблідлому обличчі Петра можна було читати, як в інтимному[125] щоденнику, який залишили відкритим у вітальні... На ньому була написана нестерпна тривога. Жінки бачили, що Максим також помічає все це, але це входить до якихось планів старого. Обидві вони вважали це жорстокістю, і мати воліла б своїми руками огородити сина. «Теплиця? — то й що, коли її дитині досі було добре у теплиці? Нехай буде так само і далі, назавжди... Спокійно, тихо, незворушно...» Евеліна не виказувала, мабуть, усього, що було у неї на душі, проте з деяких пір вона змінилася до Максима і почала заперечувати деякі, іноді цілком незначні його пропозиції з нечуваною різкістю.

Старий дивився на неї з-під брів допитливими очима, які зустрічалися подеколи з гнівливим, палаючим поглядом молодої дівчини. Максим похитував головою, мурмотів щось і оповивав себе особливо густими клубами диму, що було ознакою посиленої роботи думки; однак він твердо стояв на своєму й іноді, ні до кого не звертаючись, відпускав презирливі сентенції[126] щодо нерозумної жіночої любові та короткого бабівського розуму, який, як відомо, набагато коротший за волосину; тому жінка не може бачити далі хвилинного страждання та хвилинної радості. Він мріяв для Петра не про спокій, а про можливу повноту життя. Кажуть, кожний вихователь намагається зробити з вихованця свою подобу. Максим мріяв про те, що пережив сам і що так рано втратив: про буремні кризи та про боротьбу. У якій формі — він не знав і сам, але уперто намагався розширити для Петра коло живих зовнішніх вражень, доступних сліпому, ризикуючи навіть потрясіннями та душевними переворотами. Він відчував, що обидві жінки прагнуть зовсім іншого...

— Квочка! — казав він іноді сестрі, сердито грюкаючи по кімнаті своїми милицями... Проте він сердився рідко; переважною мірою на доводи сестри він відповідав м’яко та зі зневажливим співчуттям, тим більше що вона кожного разу поступалася в суперечці, коли залишалася наодинці з братом! це, утім, не перешкоджало їй швидко знову поновлювати розмову. Але коли при цьому була присутня Евеліна, справа ставала серйознішою; у цих випадках старий переважно відмовчувався. Здавалося, між ним та молодою дівчиною зав’язувалася якась боротьба, і обидва вони ще тільки вивчали супротивника, ретельно приховуючи власні карти.

VI

Коли за два тижні молоді люди знову повернулися разом із батьком, Евеліна зустріла їх із холодною стриманістю. Однак їй було важко встояти проти принадливого молодого пожвавлення. Цілі дні молодь тинялася селом, полювала, записувала в полях пісні женців та жниць, а ввечері вся компанія збиралася на призьбі садиби, у саду.

В один із таких вечорів Евеліна не встигла спохватитися, як розмова знову перейшла на дражливі теми[127]. Як це трапилося, хто розпочав перший,— ані вона, та й ніхто не міг би сказати. Це вийшло так само непомітно, як непомітно потухла зоря і садом розповзлися вечірні тіні, як непомітно завів соловей у кущах свою вечірню пісню.

Студент промовляв палко, із тією особливою юнацькою пристрастю, яка кидається назустріч невідомому майбутньому безобачливо та безрозсудно. Була у цій вірі в майбутнє з його дивами якась особлива чаруюча сила, майже нездоланна сила звички...

Молода дівчина спалахнула, зрозумівши, що цей виклик, можливо, без свідомого розрахунку, був звернений тепер саме до неї.

Вона слухала, низько схилившись над роботою. Її очі заіскрилися, щоки запашіли рум’янцем, серце калатало... Потім блиск очей потух, губи зжалися, а серце закалатало ще сильніше, і на зблідлому обличчі з’явився вираз переляку.

Вона злякалася тому, що перед її очима немов розсунулася темна стіна, і у цей просвіт блиснули далекі перспективи великого, вируючого та діяльного світу.

Так, він манить її вже давно. Вона не усвідомлювала цього раніше, але в тіні старого саду, на усамітненій лавочці, вона нерідко просиджувала цілі години, віддаючись небувалим мріям. Уява малювала їй яскраві далекі картини, і в них не було місця сліпому...

Тепер цей світ наближався до неї; він не тільки вабить її, він пред’являє на неї якесь право.

Вона кинула швидкий погляд у бік Петра, і щось кольнуло їй серце. Він сидів непорушний, замислений; уся його фігура здавалася обважнілою та залишилася в її пам’яті хмарною плямою. «Він розуміє… усе»,— майнула в неї думка, швидка, як блискавка, і дівчина відчула якийсь холод. Кров відлила до серця, а на обличчі вона сама відчула раптову блідість. Їй видалося на мить, що вона вже там, у цьому далекому світі, а він сидить ось тут один, із похиленою головою, чи ні... Він там, на пагорбку, над річкою, цей сліпий хлопчик, над яким вона плакала того вечора...

І їй стало лячно. Їй здалося, що хтось готується вийняти ножа з її давньої рани.

Вона пригадала довгі погляди Максима. Так ось що означали ці мовчазні погляди! Він краще від неї самої знав її настрій, він угадав, що в її серці можливі ще боротьба та вибір, що вона в собі не впевнена… Але ні, він помиляється! Вона знає свій перший крок, а там вона подивиться, що можна буде взяти в життя ще...

Вона зітхнула важко і з зусиллям, немов переводячи дихання після важкої праці, і озирнулася навколо. Вона не могла б сказати, чи довго тривало мовчання, чи давно змовк студент, чи казав він ще щось... Вона подивилася туди, де за хвилину сидів Петро...

Його не було на тому місці.

VII

Тоді, спокійно склавши роботу, вона теж піднялася.

— Вибачте, панове,— сказала вона, звертаючись до гостей.— Я вас на час залишу самих.

І вона пішла вздовж темної алеї.

Цей вечір був сповнений тривоги не для самої Евеліни. На повороті алеї, де стояла лавочка, дівчина почула схвильовані голоси. Максим розмовляв із сестрою.

— Так, про неї я думав у цьому випадку не менше, ніж про нього,— проказував старий суворо.— Подумай, адже вона ще дитина, яка не знає життя! Я не хочу вірити, що ти бажала б скористатися необізнаністю дитини.

У голосі Анни Михайлівни, коли вона відповіла, чулися сльози.

— А що ж, Максе, якщо… якщо вона… Що ж буде тоді з моїм хлопчиком?

— Будь що буде! — твердо і похмуро відповів старий солдат.— Тоді подивимось; у будь-якому разі, на ньому не повинно висіти усвідомлення чужого зіпсованого життя… Та й на нашій совісті теж… Поміркуй про це, Аню,— додав він м’якіше.

Старий узяв руку сестри та ніжно поцілував її. Анна Михайлівна схилила голову.

— Мій бідний хлопчик, бідний… Краще б йому ніколи не зустрічатися з нею...

Дівчина скоріше вгадала ці слова, ніж розчула: так тихо вирвався цей стогін із вуст матері.

Рум’янець залив обличчя Евеліни. Вона мимоволі зупинилася на повороті алеї. Тепер, коли вона вийде, обидва вони побачать, що вона підслухала їхні таємні думки...

Проте за кілька секунд вона гордо підняла голову. Вона не хотіла підслуховувати, і, у будь-якому разі, не фальшивий стид може зупинити її на її шляху. До того ж цей старий бере на себе забагато. Вона сама зуміє розпорядитися своїм життям.

Вона вийшла з-за повороту доріжки і пройшла повз обох співрозмовців спокійно і з високо піднятою головою. Максим з мимовільним поспіхом підібрав свою милицю, аби дати їй пройти, а Анна Михайлівна подивилася на неї з якимось пригнобленим виразом любові, майже обожнювання та жаху.

Мати немов відчувала, що ця горда білява дівчина, яка тільки-но пройшла з таким гнівно-викличним виглядом, пронесла з собою щастя чи нещастя всього життя її дитини.

VIII

У дальньому кінці саду стояв старий, занедбаний млин. Колеса давно вже не крутилися, вали обросли мохом, і крізь старі шлюзи просочувалася вода кількома тонкими, невгамовно дзвенячими струмками. Це було улюблене місце сліпого. Тут він просиджував цілі години на парапеті[128] греблі, дослухаючись до мурмотіння води, що сочилася, та вмів чудово передавати на фортепіано це мурмотіння. Але тепер йому було не до того... Тепер він хутко ходив доріжкою з переповненим гіркотою серцем, із спотвореним від внутрішнього болю обличчям.

Почувши легкі кроки дівчини, він зупинився!.. Евеліна поклала йому на плече руку та запитала серйозно:

— Скажи мені, Петре, що це з тобою? Чому ти такий сумний?

Швидко повернувшись, він знову закрокував доріжкою. Дівчина пішла з ним поруч.

Вона зрозуміла його різкий рух та його мовчання і на хвилину нахилила голову. Від садиби чулася пісня:

З-за крутої гори
Вилiтали орли
Вилiтали, гуркотали,
Розкоші шукали...[129]

Пом’якшений відстанню, молодий, сильний голос співав про любов, про щастя, про простір, і ці звуки неслись у тиші ночі, покриваючи ліниве шепотіння саду...

Там були щасливі люди, які говорили про яскраве та повне життя; вона ще кілька хвилин тому була з ними, захмеліла мріями про це життя, у якому йому не було місця. Вона навіть не помітила його уходу, а хто знає, якими довгими здалися йому хвилини цього самотнього горя...

Ці думки пройшли в голові молодої дівчини, поки вона ходила поруч із Петром алеєю. Ніколи ще не було так важко заговорити до нього, оволодіти його настроєм. Проте вона відчувала, що її присутність потроху пом’якшувала його похмуре розмірковування.

Дійсно, його хода стала тихшою, обличчя спокійнішим. Він чув поряд її кроки, і помалу гострий душевний біль вщухав, поступаючись місцем іншому почуттєві. Він не усвідомлював це почуття, проте воно було йому знайоме, і він легко підпадав під його благодійний вплив.

— Що з тобою? — повторила вона своє запитання.

— Нічого особливого,— відповів він із гіркотою.— Мені лише здається, що я зовсім зайвий на світі.

Пісня біля будинку на час змовкла, і за хвилину почулася інша. Вона доносилася ледь чутно, тепер студент співав стару думу, наслідуючи тихий наспів бандуристів. Іноді голос, здавалося, зовсім змовкав, уявою оволодівала примарна мрія, і потому тиха мелодія пробивалася крізь шерхіт листя….

Петро мимоволі зупинився, прислухаючись.

— Знаєш,— заговорив він сумно,— мені здається іноді, що старі праві, коли кажуть, що на світі стає з роками все гірше. У давні роки було краще навіть сліпим. Замість фортепіано тоді б я навчився грати на бандурі й ходив би містами та селами… До мене б збиралися юрми людей, і я співав би їм про справи їхніх батьків, про подвиги та славу. Тоді і я був би чимось у житті. А тепер? Навіть цей кадетик із таким різким голосом, і той,— ти чула? — каже: одружитися та командувати частиною. Над ним сміялися, а я… а мені навіть і це недоступно.

Блакитні очі дівчини широко розплющилися від переляку, і в них виблиснула сльоза.

— Це ти наслухався промов молодого Ставрученка,— сказала вона в збентеженні, намагаючись надати голосові тон безтурботного жарту.

— Так,— задумливо відповів Петро і додав: — У нього дуже приємний голос. Чи він гарний?

— Так, він хороший,— замислено підтвердила Евеліна, але раптом, якось гнівно спохватившись, додала різко: — Ні, він мені анітрохи не подобається! він занадто самовпевнений, і голос у нього неприємний та різкий.

Петро вислухав із здивуванням цей гнівний спалах. Дівчина тупнула ногою та продовжувала:

— І все це дурниці! Це все, я знаю, підстроює Максим. О, як я ненавиджу тепер цього Максима.

— Чого ти це, Велю? — запитав здивовано сліпий.— Що він підстроює?

— Ненавиджу, ненавиджу максима! — вперто торочила дівчина.— Він зі своїми розрахунками винищив у собі усілякі ознаки серця… Не кажи, не кажи мені про них… І звідки вони присвоїли собі право розпоряджатися чужою долею?

Вона раптом поривчасто зупинилася, стиснула свої тонкі руки, так що на них хруснули пальці, і якось по-дитячому тоненько заплакала.

Сліпий узяв її за руки із здивуванням та співчуттям. Цей спалах із боку його спокійної та завжди витриманої подруги був такий несподіваний та незрозумілий! Він дослухався водночас до її плачу та до того дивного відгомону, яким озвався цей плач у його власному серці. Йому згадалися давні роки. Він сидів на пагорбку з таким самим сумом, а вона плакала над ним так само, як і тепер…

Але раптом вона визволила руку, і сліпий знову здивувався: дівчина сміялася.

— Яка я, проте, дурна! І про що це я плачу?

Вона витерла очі й потім знов заговорила розчуленим та добрим голосом:

— Ні, будемо справедливими: обидва вони хороші!.. І те, що він казав зараз,— хороше. Але ж це не для всіх.

— Для всіх, хто може,— сказав сліпий.

— Які дрібниці! — відповіла вона ясно, хоча в її голосі разом із посмішкою бриніли ще недавні сльози.— Адже ось і Максим воював, поки міг, а тепер живе як може. Ну, і ми…

— Не кажи: ми! Ти — зовсім інша справа…

— На, не інша.

— Чому?

— Тому що… Ну тому, що ти ж зі мною одружишся, і, значить, наше життя буде однакове.

Петро зупинився, вражений.

— Я?.. Із тобою?.. Отже, ти за мене… вийдеш?

— Ну так, ну так, звісно! — відповіла вона із квапливим хвилюванням.— Який ти дурний! Невже тобі ніколи не спадало це на думку? Адже це так просто! Із ким же тобі й одружуватися, як не зі мною?

— Звісно,— погодився він із якимось дивним егоїзмом, проте тієї ж миті схаменувся.— Послухай, Велю,— заговорив він, узявши її за руку.— Там зараз казали: у великих містах дівчата навчаються усьому, перед тобою теж міг би відкритися широкий шлях… А я...

— А що ти?

— А я... сліпий! — закінчив він цілком нелогічно.

І знову йому пригадалося дитинство, тихе плескотіння річки, перше знайомство з Евеліною та її гіркі сльози при слові «сліпий»… Інстинктивно відчув він, що тепер наносить їй таку саму рану, і спинився. Кілька секунд стояла тиша, лише вода тихо й ласкаво дзвеніла в шлюзах. Евеліни зовсім не було чути, ніби вона щезла. Її обличчям дійсно пробігла судома, проте дівчина оволоділа собою, і, коли вона заговорила, її голос лунав безтурботно й жартівливо.

— То й що, що сліпий? — сказала вона.— Адже коли дівчина покохає сліпого, так і одружуватися треба зі сліпим… Це вже завзжди так буває, що ж нам робити?

— Покохає... — зосереджено повторив він, і брови його зсунулися,— він услухувався в нові для нього звуки знайомого слова… — Покохає? — перепитав він зі зростаючим хвилюванням.

— То так! Ти і я, ми обидва кохаємо одне одного... Який ти дурний! Ну, поміркуй сам: чи міг би ти залишитися тут сам, без мене?..

Обличчя його відразу зблідло, і незрячі очі зупинилися, великі й нерухомі.

Було тихо; лише вода все казала про щось, дзюрчачи та дзвенячи. Часом здавалося, що це мурмотіння слабшає і от-от стихне; але тієї ж миті воно знову підвищувалося і знову дзвеніло без кінця та перерви. Густа черемуха шепотіла темним листям; пісня коло будинку змовкла, проте над ставком соловейко заводив свою...

— Я б помер,— сказав він глухо.

Її губи затремтіли, як в той день першого їх знайомства, і вона сказала із важкістю, слабким, дитячим голосом:

— І я теж… без тебе, сама… у далекому світі…

Він стис її маленьку руку в своїй. Йому здавалося дивним, що її тихий потиск у відповідь такий несхожий на попередній: слабкий рух її маленьких пальців відбивався тепер у глибині його серця. Узагалі, крім попередньої Евеліни, друга його дитинства, тепер він відчував у ній ще якусь іншу, нову дівчину. Сам він здався собі могутнім та сильним, а вона видалася плачучою та слабкою. Тоді, під впливом глибокої ніжності, він пригорнув її однією рукою, а іншою почав гладити її шовковисте волосся.

І йому здалося, що все горе змовкло у глибині серця і що в нього немає жодних поривань та бажань, а є тільна теперішня мить.

Соловейко, що деякий час випробовував свій голос, затьохкав та розсипався по мовчазному садові шаленою треллю. Дівчина стріпонулася і сором’язливо відвела руку Петра.

Він не пручався і, відпустивши її, зітхнув на повні груди. Він чув, як вона оправляє своє волосся. Його серце билося сильно, але рівно й приємно; він відчував, як гаряча кров розносить по всьому тілу якусь нову зосереджену силу. Коли за хвилину вона сказала йому звичайним тоном: «Ну, тепер повернімося до гостей», він із подивом вслухався в цей милий голос, у якому лунали зовсім нові ноти.

IX

Гості та господарі зібрались у маленькій вітальні; не вистачало тільки Петра й Евеліни. Максим розмовляв зі своїм старим товаришем, молоді люди сиділи мовчки біля відчинених вікон; у невеличкому товаристві панував той особливий тихий настрій, у глибині якого відчувається якась не для всіх ясна, проте усіма усвідомлювана драма. Відсутність Евеліни та Петра була якось особливо помітна. Максим посеред розмови кидав короткі очікуючі погляди у напрямі дверей. Анна Михайлівна із сумним та ніби винуватим обличчям явно намагалася бути уважною та люб’язною господинею, і лише один пан Попельський, який значно погладшав і був добродушним, як завжди, дрімав на своєму стільці в очікуванні ужину.

Коли на терасі, що вела з саду до вітальні, пролунали кроки, усі очі звернулися туди. У темному чотирикутнику широких дверей з’явилася фігура Евеліни, а за нею тихо підіймався сходами сліпий.

Молода дівчина відчула на собі ці зосереджені, уважні погляди, проте це її не збентежило. Вона пройшла крізь кімнату своєю звичайною рівною ходою, і тільки на єдину мить, зустрівши короткий з-під брів погляд Максима, вона ледь-ледь посміхнулася, і її очі виблиснули викликом та посмішкою. Пані Попельська вдивлялася в свого сина.

Молодий чоловік, здавалося,йшов за дівчиною, не усвідомлюючи добре, куди вона веде його. Коли в дверях з’явилися його бліде обличчя та тонка фігура, він раптом призупинився на порозі цієї освітленої кімнати. Але потому він переступив через поріг і швидко, хоча із тим самим напіврозрадженим, напівзосередженим виглядом, підійшов до фортепіано.

Хоча музика була звичайним елементом у житті тихої садиби, проте разом із тим це був елемент інтимний, так би мовити, суто домашній. У ті дні, коли садиба наповнювалася говіркою та співом приїжджої молоді, Петро жодного разу не підходив до фортепіано, на якому грав лише старший із синів Ставрученка, музикант за фахом. Це утримання робило сліпого ще більш непомітним у жвавому товаристві, і мати із сердечним болем слідкувала за темною фігурою сина, що зникав серед загального блиску та пожвавлення. Тепер, у перший ще раз, Петро сміливо і ніби навіть не зовсім свідомо підходив до свого звичайного місця... Здавалося, він забув про присутність чужих. Утім, при вході молодих людей у вітальні стояла така тиша, що сліпий міг вважати кімнату пустою…

Відкривши кришку, він злегка торкнувся клавішів та пробіг по них кількома швидкими легкими акордами. Здавалося, він про щось питав чи то в інструмента, чи то у власного настрою.

Потім, витягши на клавішах руки, він глибоко замислився, і тиша в маленькій вітальні стала ще глибшою.

Ніч дивилася в чорні отвори вікон; де-не-де із саду заглядали із цікавістю зелені групи листя, освітлені світлом лампи. Гості, підготовлені тільки-но вщухлим непевним гуркотом піаніно, почасти охоплені дивним віянням незвичного натхнення, що майоріло над блідим обличчям сліпого, сиділи у мовчазнім очікуванні.

А Петро все мовчав, ледь здійнявши догори сліпі очі, і все немов прислухався до чогось. У його душі підіймалися, як розгойдані хвилі, найрізноманітніші відчуття. Приплив невідомого життя підхоплював його, як підхоплює хвиля на морському березі човна, що довго та мирно стояв на піску... На обличчі видно було здивування, запитання, і ще якесь особливе збудження проходило ним швидкими тінями. Сліпі очі здавалися глибокими та темними.

Одну хвилину можна було подумати, що він не знаходить у своїй душі того, до чого прислухається із такою жадібною увагою. Але потім, хоч усе з тим самим здивованим виглядом та все ніби не дочекавшись чогось, він здригнувся, торкнувся клавішів і, підхоплений новою хвилею почуття, що насунулося, віддався весь плавним, дзвінким та співочим акордам...

X

Користуватися нотами сліпому взагалі важко. Вони витискаються, як і літери, рельєфом, до того ж тони позначаються окремими знаками та ставляться в один ряд, як рядки книжки. Щоби позначити тони, поєднані в акорд, між ними ставляться знаки оклику. Зрозуміло, що сліпому доводиться заучувати їх напам’ять, до того ж окремо для кожної руки. Таким чином, це — дуже складна та важка праця; проте Петрові і в цьому разі допомагала любов до окремих складових частин цієї праці. Завчивши напам’ять по кілька акордів для кожної руки, він сідав за фортепіано, і, коли з поєднання цих опуклих ієрогліфів[130] раптом несподівано для нього самого складалися стрункі співзвуччя, це приносило йому таку насолоду і надавало стільки живого інтересу, що цим суха праця кращала і навіть захоплювала.

Тим не менш між зображеною на папері п’єсою та її виконанням полягало у цьому разі надто багато проміжних процесів. Поки знак утілювався в мелодію, він мав пройти крізь руки, закріпитися в пам’яті і потім здійснити зворотну подорож до кінців граючих пальців. До того ж сильно розвинена музична уява сліпого втручалася до складної праці запам’ятовування та накладала на чужу п’єсу помітний особистий відбиток. Форми, в які встигало відлитися музичне почуття Петра, були саме ті, в яких відливалася потім гра його матері. Це були форми народної музики, що постійно лунали в його душі, якими промовляла цій душі рідна природа.

І тепер, коли він грав якусь італійську п’єсу, із калатаючим серцем та переповненою душею, в його грі вже з перших акордів виявилося щось такою мірою своєрідне, що на обличчях сторонніх слухачів з’явився подив. Проте за кілька хвилин замилування оволоділо усіма без винятку, і тільки старший із синів Ставрученка, музикант за фахом, довго ще прислухався до гри, намагаючись вловити знайому п’єсу та аналізуючи своєрідну манеру піаніста.

Струни дзвеніли та гуркотіли, наповнюючи вітальню й розносячись замовклим садом... Очі молоді виблискували жвавістю та цікавістю. Ставрученко-батько видів, похиливши голову, і мовчки слухав, але потім став надихатися все більше та більше, підштовхував Максима ліктем та шепотів:

— Ось це грає, так уже грає. Що? Чи не правду я кажу?

Із наростанням звуків старий сперечальник почав згадувати щось, ймовірно, свою молодість, тому що очі його пішли іскрами, обличчя почервонішало, увесь він виструнчився і, дещо піднявши руку, хотів навіть ударити кулаком об стіл, проте утримався і опустив кулака без жодного звуку. Огледівши своїх молодців швидким поглядом, він пригладив вуса і, нахилившись до Максима, прошепотів:

— Хочуть стариганів до архіву… Брешуть!.. Свого часу й ми з тобою, братчику, теж… Та й тепер ще… Правду я кажу чи ні?

Максим, доволі байдужий до музики, цього разу відчував щось нове у грі свого вихованця і, оповивши себе клубами диму, слухав, хитав головою і переводив очі з Петра на Евеліну. Ще раз якийсь порив безпосередньої життєвої сили увірвався до його системи зовсім не так, як він гадав… Анна Михайлівна теж кидала на дівчину допитливі погляди, питаючи себе: що це — щастя чи горе лунає в грі її сина... Евеліна сиділа в тіні від абажура, і тільки її очі, великі та потемнілі, виділялися в напівтемряві. Вона єдина розуміла ці звуки по-своєму: їй чулися в них дзвін води в старих шлюзах та шепотіння черемухи у потьмянілій алеї.

XI

Мотив давно вже змінився. Залишивши італійську п’єсу, Петро віддався своїй уяві. Тут було все, що тіснилося в його спогаді, коли він за хвилину перед тим, мовчки та схиливши голову, прислухався до вражень із минулого, яке пережив. Тут були голоси природи, шум вітру, шепіт лісу, плескання річки й непевна говірка, що змовкає в невідомій далечині. Усе це спліталося і дзвеніло на тлі того особливого глибокого відчуття, що розширює серце, яке викликається в душі таємничою промовою природи і якому так важко підшукати справжнє визначення… Туга?.. Але чому ж вона така приємна?.. Радість?.. Проте нащо ж вона так глибоко, так нескінченно сумна?

Подеколи звуки посилювалися, зростали, міцніли. Обличчя музиканта робилося дивно суворим. Він ніби сам дивувався новій і для нього силі цих неочікуваних мелодій і чекав ще чогось… Здавалося, ось-ось кількома ударами все це зіллється у стрункий потік могутньої та прекрасної гармонії, і в такі миті слухачі завмирали від очікування. Але, не встигши підвестися, мелодія раптом падала з якимось жалібним гуркотінням, наче хвиля, що розсипалася в піну та бризки, і ще довго лунали, завмираючи, ноти гіркого нерозуміння та запитання.

Сліпий змовкав на хвилину, і знову у вітальні стояла тиша, яку порушувало тільки шепотіння листя в саду. Чари, що оволоділи слухачами та віднесли їх далеко за ці скромні стіни, руйнувалося, і маленька кімната зсувалася навколо них, і ніч дивилася до них у темні вікна, поки, зібравшись із силами, музикант не ударяв знову по клавішах.

І знову звуки міцніли та шукали чогось, піднімаючись у своїй повноті вище, сильніше. До непевного передзвонювання та говірку акордів упліталися мелодії народної пісні, яка лунала то любов’ю та сумом, то спогадом про колишні стражданні та славу, то молодою наснагою розгулу та надії. Це сліпий намагався вилити своє почуття у готові та добре знайомі форми.

Але пісня змовкла, дрижачи в тиші маленької вітальні тією самою жалібною нотою нерозв’язаного питання.

XII

Коли останні ноти здригнулися непевним невдоволенням та жалобою, Анна Михайлівна, поглянувши на обличчя сина, побачила на ньому вираз, який здався їй знайомим: в її пам’яті постав сонячний день давньої весни, коли її дитина лежала на березі річки, пригнічена занадто яскравими враженнями від збуджуючої весняної природи.

Але цей вираз помітила тільки вона. У вітальні здійнялися шумні розмови, Ставрученко-батько щось голосно кричав Максимові, молоді люди, ще схвильовані та збуджені, потискали руки музиканта, пророкували йому широку відомість артиста.

— Так, це вірно! — підтвердив старший брат.— Вам вдалося засвоїти самий характер народної мелодії. Ви зжилися з нею та оволоділи нею досконало. Але скажіть, будь ласка, яку це п’єсу грали ви спочатку?

Петро назвав італійську п’єсу.

— Я так і гадав,— відповів молодий чоловік.— Мені вона дещо знайома… У вас на диво своєрідна манера. Багато хто грає краще за вас, проте так, як ви, її не виконував ще ніхто. Це… нібито переклад з італійської музичної мови на малоросійську. Вам потрібна серйозна школа, і тоді...

Сліпий слухав уважно. Уперше він став центром жвавих розмов, і в його душі зароджувалося горде усвідомлення своєї сили. Невже ці звуки, що принесли йому цього разу стільки невдоволення та страждання, як ще ніколи в житті, можуть справляти на інших таке враження? Отже, він може теж щось зробити в житті. Він сидів на своєму стільці, з рукою, ще витягненою на клавіатурі, і під гомоніння розмов раптом відчув на цій руці чийсь гарячий доторк. Це Евеліна підійшла до нього і, непомітно стискаючи його пальці, прошепотіла із радісним збудженням:

— Ти чув? У тебе теж буде своя робота. Якби ти бачив, якби ти знав, що ти можеш зробити з усіма нами…

Сліпий здригнувся та випростався.

Ніхто не помітив цієї короткої сцени, крім матері. Її обличчя спалахнуло, немов це їй було дано перший поцілунок молодого кохання.

Сліпий все сидів на тому самому місці. Він боровся із враженнями нового щастя, що нахлинули на нього, а можливо, відчував також приближення грози, яка поставала вже безформною та важкою хмарою звідкись із глибини мозку.

Глава шоста

I

Наступного дня Петро прокинувся рано. У кімнаті було тихо, у будинку теж не починався ще рух дня. До вікна, що залишалося прочиненим на ніч, уливалася з саду свіжість раннього ранку. Незважаючи на свою сліпоту, Петро відмінно відчував природу. Він знав, що ще рано, що його вікно прочинене — шерхіт гілля лунав чітко і близько, нічим не віддалений та не прикритий. Сьогодні Петро відчував усе це особливо ясно: він знав навіть, що до кімнати зазирає сонце і що коли він протягне руку у вікно, то з кущів посиплеться роса. Крім того, він відчував ще, що все його єство переповнене якимось новим, невідомим враженням.

Кілька хвилин він лежав у постелі, прислухаючись до тихого щебетання якоїсь пташки в саду і до дивного почуття, що зростало в його серці.

«Що це було зі мною?» — подумав він, і тієї ж самої миті в його пам’яті пролунали слова, які вона сказала вчора, у сутінки, біля старого млина: «Невже ти ніколи не думав про це?.. Який ти дурний!..»

Так, він ніколи про це не думав. Її близькість приносила йому насолоду, але до вчорашнього дня він не усвідомлював цього, як ми не відчуваємо повітря, яким дихаємо. Ці прості слова впали учора до його душі, як падає з висоти камінь на дзеркальну поверхню води: ще за хвилину вона була рівна та спокійно відбивала світло сонця і синє небо… один удар — і вона сколихнулася до самого дна.

Тепер він прокинувся з оновленою душею, і вона, його давня подруга, з’явилася йому в новому світлі. Згадуючи все, що сталося вчора, до найменших подробиць, він прислухався із здивуванням до тону її «нового» голосу, який відтворила в його пам’яті уява. «Покохала»… «Який ти дурний!..»

Він швидко схопився, одягся і росяними доріжками саду побіг до старого млина. Вода дзюрчала, як учора, і так само шепотіли кущі черемухи, тільки вчора було темно, а тепер був яскравий сонячний ранок. І ніколи він ще не «відчував» світла так ясно. Здавалося, разом із духмяною сирістю, з відчуттям ранкової свіжості у нього проникли ці промені весняного дня, що сміялися та лоскотали його нерви.

II

У всій садибі стало якось світліше та радісніше. Анна Михайлівна ніби помолодшала сама. Максим частіше жартував, хоча все ж час від часу із хмар диму, ніби перекоти грози, що проходила боком, лунало його бурчання. Він говорив про те, що багато хто, мабуть, вважає життя чимось на кшталт поганого роману, що завершується весіллям, і що на світі є багато такого, про що деяким людям не завадило б поміркувати. Пан Попельський, що став дуже цікавим круглим чоловіком, із рівно та гарно сивіючим волоссям та рум’яним обличчям, завжди у цих випадках погоджувався з Максимом, мабуть, приймаючи ці слова на свій рахунок, і тієї ж миті прямував у господарських справах, які в нього, утім, йшли пречудово. Молоді люди посміхалися й будували якісь плани. Петро мусив закінчувати серйозно свою музичну освіту.

Якось восени, коли жнива було вже закінчено і над полями, виблискуючи золотими нитками на сонці, ліниво й томно носилося «бабине літо»[131], Попельські всією родиною порямували до Ставрученків. Маєток Ставрукове лежав верстах у сімдесяти від Попельських, але місцевість на цій відстані дуже змінювалася: останні відроги Карпат, ще видні на Волині й у Прибужжі, зникли, і місцевість переходила в степову Україну. На цих рівнинах, перерізаних подекуди ярами, лежали, втопаючи в садах та левадах[132], села, і де-не-де по обрію, давно заорані та охоплені жовтими жнивами, малювалися високі могили.

Такі далекі подорожі були взагалі не у звичаї сім’ї. За межами знайомого села і найближчих полів, які він вивчив досконало, Петро розгублювався, більше відчував свою сліпоту і ставав дратівливим і неспокійним. Тепер, утім, він охоче прийняв запрошення. Після пам’ятного вечора, коли він усвідомив одразу своє почуття та силу таланта, яка прокидалася, він якось сміливіше ставився до темної та непевної далечини, якою охоплював його зовнішній світ. Вона начала вабити його, усе розширюючись в уяві.

Кільки днів промайнуло дуже жваво. Петро почувався тепер набагато вільніше у молодому товаристві. Він із жадібною увагою слухав умілу гру старшого Ставрученка і розповіді про консерваторію, про столичні концерти. Його обличчя спалахувало кожного разу, коли молодий господар переходив до захоплених похвал його власному, необробленому, але сильному музичному почуттєві. Тепер він уже не знічувався у дальніх кутах, а як рівний, хоча й дещо стримано, втручався до спільних розмов. Недавня ще холодна стриманість і ніби сторожкість Евеліни теж щезли. Вона тримала себе весело та невимушено, захоплюючи всіх небувалими досі спалахами несподіваних та яскравих веселощів.

Верстах у десяти від маєтку знаходився старий N-ський монастир, дуже відомий у тому краї. Колись він відігравав значну роль у місцевій історії; неодноразово його облягали, як сарана, загони татар, які посилали через стіни хмари своїх стріл, подеколи картаті загони поляків відчайдушно лізли на стіни чи, навпаки, козаки бурно кидалися на приступ, аби відбити твердиню у королівських жолнерів[133], що заволоділи нею... Тепер старі башти осипалися, стіни деінде замінилися простим тином, що захищав лише монастирські городи від нашестя підприємливої селянської худоби, а в глибині широких рівчаків росло просо.

Одного разу, в ясний день ласкавої та пізньої осені, господарі та гості попрямували до цього монастиря. Максим та жінки їхали в широкій старовинній колясці, що хиталася, наче велика лодія, на своїх високих ресорах. Молоді люди та Петро зокрема попрямували верхи.

Сліпий їздив верхи зграбно та вільно, звикнувшись прислухатися до тупотіння інших коней і до шурхотіння коліс екіпажу, що їхав попереду. Дивлячись на його вільну, сміливу посадку, важно було вгадати, що цей вершник не бачить шляху і лише звик так сміливо віддаватися інстинктові коня. Анна Михайлівна спочатку боязко озиралася, боячись чужого коня та незнайомих доріг, Максим поглядав скоса з гордістю ментора і з насмішкою чоловіка над бабиними острахами.

— Чи знаєте… — сказав, під’їжджаючи до коляски, студент.— Мені ось зараз пригадалася дуже цікава могила, історію якої ми дізналися, риючись у монастирському архіві. Якщо бажаєте, ми звернемо туди. Це недалеко, край села.

— Чому ж же до вас приходять у нашому товаристві такі спогади? — весело засміялася Евеліна.

— На це запитання відповім після! Повертай до Колодні, до левади Остапа; тут у перелазу зупинишся! — гукнув він кучерові і, повернувши коня, поскакав до своїх товаришів, що відстали.

За хвилину, коли ридван, шурхотячи колесами у м’якім пилу та колихаючись, їхав вузьким проселком, молоді люди пронеслися повз нього і спішилися попереду, прив’язавши коней біля тину. Двоє з них пішли назустріч, аби допомогти дамам, а Петро стояв, спершись на луку сідла, і, за звичаєм, похиливши голову, прислухався, намагаючись за можливістю визначити своє положення у незнайомому місці.

Для нього цей світлий осінній день був темною ніччю, тільки пожвавленою яскравими звуками дня. Він чув на дорозі шурхотіння карети, що наближалася, та веселі жарти молоді, яка зустрічала її. Біля нього коні, дзвенячи стальними наборами вуздечок, тягли голови за тин, до високого бур’яну городу... десь недалеко, мабуть, над грядками, чулася тиха пісня, що ліниво та задумливо віялася по легкому вітерцю. Шелестіло листя саду, десь скрипів лелека, чулося хлопання крил і крик півня, який ніби раптом про щось згадав, легкий виск «журавля» над колодязем,— у всьому цьому виявлялася близькість селянського робочого дня.

І дійсно, вони зупинилися біля тину крайнього саду... З-поміж більш віддалених звуків панівним був розмірене дзеленчання монастирського дзвона, високе та тонке. Чи за звуком цього дзвону, чи за тим, як тяг вітер, чи ще за якимись, можливо, і йому самому невідомими, ознаками Петро відчував, що десь у тому боці, за монастирем, місцевість раптово уривається, можливо, над берегом річки, за якою далеко розкинулася рівнина з невизначеними, важко вловимими звуками тихого життя. Звуки ці долинали до нього уривками та слабко, даючи йому слухове відчуття далечини, у якій майорить щось затягнуте, неясне, як дим, як для нас майорять обриси далей у вечірньому тумані...

Вітер ворушив пасмо волосся, що звісилося з-під його шляпи, я тягся повз його вухо, як протяжний дзвін еолової арфи. Якісь тьмяні спогади вешталися у його пам’яті; хвилини з далекого дитинства, які уява вихоплювала із забуття минулого, оживали у вигляді віянь, доторкань та звуків. Йому здавалося, що цей вітер, змішаний із дальнім дзвоном та уривками пісні, говорить йому якусь сумну стару казку про минуле цієї землі, чи про його власне минуле, чи про його майбутнє, невизначене та темне.

За хвилину під’їхала коляска, усі вийшли та, переступивши через перелаз у тині, пішли до левади. Тут, у кутку, заросла травою та бур’яном, лежала широка, майже вросла в землю кам’яна плита. Зелене листя чортополоху з полум’яно-рожевими голівками квітів, широкий лопух, високий кукіль на тонких стеблах виділялися з трави та тихо гойдалися від вітру, і Петрові було чутно їхній невизначений шепіт над зарослою могилою.

— Ми лише нещодавно дізналися про існування цього пам’ятника,— сказав молодий Ставрученко,— а між тим чи знаєте, хто лежить під ним? Уславлений колись лицар, старий ватажок Гнат Карий…

— Так ось ти де упокоївся, старий розбійнику? — сказав Максим задумливо.— Як він потрапив сюди, у Колодню?

— 17... року козаки з татарами облягали цей монастир, зайнятий польськими військами… Ви знаєте, татари були завжди небезпечними союзниками… Мабуть, тим, хто був в облозі, вдалося якось підкупити мірзу, і вночі татари кинулися на козаків водночас із поляками. Тут, біля Колодні, відбулася у темряві жорстока січ. Здається, що татари були розбиті і монастир все-таки узятий, проте козаки втратили в нічному бою свого отамана.

— У цій історії,— продовжував молодий чоловік замислено,— є ще інша особа, хоча ми дарма шукали тут іншої плити. Судячи зі старого запису, який ми знайшли в монастирі, поруч із Карим похований молодий бандурист… сліпий, що супроводжував отамана у походах…

— Сліпий? У походах? — перелякано вимовила Анна Михайлівна, якій одразу ж привидівся її хлопчик у страшній нічній сечі.

— Так, сліпий. Вірогідно, це був славний на Запоріжжі співак… так, принаймні, каже про нього запис, що викладає своєрідною польсько-малорусько-церковною мовою всю цю історію. Дозвольте, я, здається, пам’ятаю її всю: «А з ним славетный поета казацкий Юрко, нигды ни оставлявший Караго и от щирого сердца оным любимый. Которого убивши сила поганьская и того Юрка посекла нечестно, обычаем своей поганьской веры не маючи зваги на калецтво и великий талант до складу песенного и до гры струнной, од якои даже и волцы на степу размягчиться могли б, но поганьцы не пошановали в ночном нападе. И ту положены рядом певец и рыцарь, коим по честным конце не незаводная и вечная слава вовеки аминь...»

— Плита доволі широка,— сказав хтось.— Можливо, вони лежать тут обидва…

— Так, насправді, але написи з’їдено мохом… Подивіться, отут згори булава і бунчук. А далі все зелене від лишаїв.

— Постривайте,— сказав Петро, що слухав всю розповідь із захопленим хвилюванням.

Він підійшов до плити, нахилився над нею, і його тонкі пальці впилися до зеленого шару лишайників на поверхні плити. Крізь нього він промацував тверді виступи каменя.

Так він сидів із хвилину, із підведеним обличчям та зсуненими бровами. Потім він почав читати:

— «...Игнатий прозванием Карий... року Божого... пострелен из сайдака[149] стрелою татарскою...»

— Це й ми могли ще розібрати,— сказав студент.

Пальці сліпого, нервово напружені та зігнені у суглобах, спускалися все нижче.

— «Которого убивши...»

— «Сила поганьская...» — жваво підхопив студент,— ці слова стояли й у описі смерті Юрка... отже, правда: і він тут само під однією плитою…

— Так, «сила поганьская»,— прочитав Петро,— далі все щезло… Постривайте, ось ще: «порубан шаблями татарскими»... Здається, ще якесь слово… Але ні, більше нічого не збереглося.

Дійсно, далі усіляка пам’ять про бандуриста губилася у широкій щілині півторастарічної плити…

Кілька секунд стояло глибоке мовчання, яке порушувалося тільки шерхотінням листя. Воно було перервано довгим благоговійним зітханням. Це Остап, хазяїн левади та власник за правом давнини останнього житла старого отамана, підійшов до панів і з великим подивом дивився, як молодий чоловік із нерухомими очима, спрямованими вгору, розбирав навпомацки слова, приховані від зрячих сотнями років, дощами й негодами.

— Сила Господня,— сказав він, дивлячись на Петра із благоговінням.— Сила Божа відкриває сліпенькому, чого зрячі не бачать очима.

— Чи розумієте тепер, панночко, чому мені пригадався цей Юрко-бандурист? — спитав студент, коли стара коляска тихо рухалася пильним шляхом, прямуючи до монастиря.— Ми з братом дивувалися, як міг сліпий супроводжувати Карого із його летючими загонами. Припустімо, що в той час він був уже не кошовий[150], а простий ватажок. Відомо, однак, що він завжди головував загоном кінних козаків-мисливців, а не простими гайдамаками. Зазвичай бандуристи були старці-жебраки, що ходили від села до села із сумою та піснею… Тільки сьогодні, при погляді на вашого Петра, у моїй уяві якось одразу постала фігура сліпого Юрка, із бандурою замість рушниці за спиною та верхи на коні…

І, можливо, він брав участь у битвах… У походах, у будь-якому разі, і в небезпеках також… — продовжував молодий чоловік задумливо.— Які бували часи на нашій Україні!

— Як це жахливо,—зітхнула Анна Михайлівна.

— Як це було добре,— заперечив молодий чоловік...

— Тепер нічого подібного не буває,— різко сказав Петро, що під’їхав теж до екіпажу. Піднявши брови та насторожившись до тупоту сусідніх коней, він примусив свого коня йти поруч із коляскою… Його обличчя було бліднішим звичайного, виказуючи глибоке внутрішнє хвилювання... — Тепер все це вже щезло,— повторив він.

— Що мало щезнути — щезло,— сказав Максим якось холодно.— Вони жили по-своєму, ви шукайте свого...

— Вам добре казати,— відповів студент,— ви взяли своє у життя…

— Ну, і життя взяло у мене моє,— посміхнувся старий гарібальдієць, дивлячись на свої милиці.

Потім, помовчавши, він додав:

— Зітхав і я колись за Січчю, за її буремною поезією та волею… Був навіть у Садика в Туреччині[151].

— То й що? — запитали молоді люди жваво.

— Вилікувався, коли побачив ваше «вільне козацтво» на службі у турецького деспотизму... Історичний маскарад і шарлатанство!.. Я зрозумів, що історія викинула вже весь цей непотріб на задвірки і що головне не в цих гарних формах, а в цілях… Тоді-то я й попрямував до Італії… Навіть не знаючи мови цих людей, я був готовий померти за їхні прагнення.

Максим говорив серйозно і з якоюсь відвертою важністю. У бурних суперечках , які відбувалися у батька Ставрученка з синами, він зазвичай не брав участі і тільки посміювався, благодушно посміхаючись на апеляції[152] до нього молоді, яка вважала його своїм союзником. Тепер, сам зачеплений відлунням цієї зворушливої драми, що так несподівано ожила для всіх над старим замшілим каменем, він відчував, крім того, що цей епізод із минулого дивним чином торкнувся в особі Петра близького їм усім теперішнього…

Цього разу молоді люди не заперечували — можливо, під впливом живого відчуття, що було пережите за кілька хвилин у леваді Остапа,— могильна плита так ясно говорила про смерть минулого,— а можливо, під впливом імпонуючої відвертості старого ветерана…

— Що ж залишається нам? — запитав студент після хвилинного мовчання.

— Та сама вічна боротьба.

— Де? У яких формах?

— Шукайте,— відповів Максим коротко.

Раз залишивши свій звичайний злегка глузливий тон, Максим, вочевидь, був налаштований говорити серйозно. А для серйозної розмови на цю тему тепер вже не залишалося часу… Коляска під’їхала до брами монастиря, і студент, нахилившись, притримав за повід коня Петра, на обличчі якого, здавалося, як у відкритій книзі, було видно глибоке хвилювання.

III

У монастирі зазвичай дивились старовинну церкву та збиралися на дзвіницю, звідки відкривався далекий вид. У ясну погоду намагалися угледіти білі плямки губернського міста та завороти Дніпра на обрії.

Сонце уже схилялося, коли маленьке товариство підійшло до зачинених дверей дзвіниці, залишивши Максима на ґанку однієї з чернецьких келій. одной из монашеских келий. Молодий тонкий послушник[154] у рясі[155] і гострокінцевій шапці, стояв під зводом, тримаючись однією рукою за замок зачинених дверей… Неподалік, ніби перелякана зграя птахів, стояла купка дітлахів; було видно, що між молодим послушником і цією зграйкою швидких дітлахів відбувалося нещодавно якесь зіткнення. За його дещо войовничою позою і за тим, як він тримався за замок, можна було дійти висновку, що діти хотіли потрапити на дзвіницю слідом за панами, а послушник відганяв їх. Його обличчя було сердитим та блідим, тільки на щоках плямами виділявся рум’янець.

Очі молодого послушника були якось дивно непорушні… Анна Михайлівна перша помітила вираз цього обличчя та очей і нервово схопила за руку Евеліну.

— Сліпий,— прошепотіла дівчина з легким переляком.

— Тихіше,— відповіла мати,— і ще… Ти помічаєш?

— Так...

Важко було не помітити в обличчі послушника дивної схожості з Петром. Та сама нервова блідість, ті самі чисті, проте нерухомі зіниці, той самий неспокійний рух брів, що насторожувалися при кожному новому звуці та бігали над очима, наче щупальця у переляканої комахи... Його риси були грубішими, уся фігура кутастіше,— проте тим різкіше виступала схожість. Коли він глухо закашлявся, схопившись руками за впалі груди, Анна Михайлівна дивилася на нього широко розплющеними очима, ніби перед нею раптом з’явився привид...

Припинивши кашляти, він відімкнув двері і, зупинившись на порозі, спитав дещо надтріснутим голосом:

— Дітлахів немає? Геть, кляті! — мотнувся він у їх бік усім тілом і потім, пропускаючи вперед молодих людей, сказав голосом, у якому чулася якась вкрадливість та жадібність: — Дзвонареві пожертвуєте скількись?.. Ідіть обережно,— темно...

Усе товариство почало підніматися сходами. Анна Михайлівна, яка раніше коливалася перед незручним та крутим підйомом, тепер із якоюсь покорою пішла за іншими.

Сліпий дзвонар зачинив двері… Світло щезло, і лише за деякий час Анна Михайлівна, що боязко стояла унизу, поки молодь, штовхаючись, підіймалася вигинами сходів, могла розгледіти тьмяний струмочок сутінкового світла, що лився з якогось косого прольоту у товстій кам’яній кладці. Проти цього проміння слабко світилося кілька пильних, неправильної форми каменів.

— Дядьку, дядечку, пустіть,— пролунали з-за дверей тонкі голоси дітей. — Пустіть, дядечку, хороший!

Дзвонар сердито кинувся до дверей та шалено застукав кулаками по залізний обшивці.

— Пішли, пішли, кляті… Щоб вас громом побило! — кричав він, хриплячи і якось захлинаючись від злості...

— Сліпий чорт,— відповіли раптом кілька дзвінких голосів, і за дверима пролунало швидке тупотіння десятка босих ніг...

Дзвонар прислухався та перевів дух.

— Загибелі на вас немає… на клятих… аби вас усіх передушила хвороба… Ох, Господи! Господи Ти, Боже мій! «Вскую мя оставил еси...» — сказав він раптом зовсім іншим голосом, у якому чувся відчай стражденної та глибоко вимученої людини.

— Хто тут?.. Навіщо залишився? — різко запитав він, наштовхнувшись на Анну Михайлівну, що застигла біля перших сходинок.

— Ідіть, ідіть. Нічого, — додав він м’якіше.— Постривайте, тримайтеся за мене… Пожертва з вашого боку дзвонареві буде? — знову запитав він попереднім неприємно вкрадливим тоном.

Анна Михайлівна вийняла з гаманця і в темряві подала йому папірця. Сліпий швидко вихопив її із протягненої до нього руки, і, під тьмяним променем, до якого вони встигли вже піднятися, вона побачила, як він приклав папірця до щоки та почав водити по ній пальцем. Дивно освітлене та бліде обличчя, так схоже на обличчя її сина, спотворилося раптом виразом наївної та жадібної радості.

— Ось за це спасибі, от спасибі. Стовпівкасправжня... Я гадав — ви на сміх... посміятися над сліпеньким… Інші, буває, сміються.

Усе обличчя бідної жінки було залите сльозами. Вона швидко втерла їх і пішла нагору, де, нібито падіння води за стіною, чулися гулкі кроки та змішані голоси компанії, яка її випередила.

На одному з поворотів молоді люди зупинилися. Вони піднялися вже доволі високо, і у вузьке віконце, разом із більш свіжим повітрям, проникла більш чистий, хоч і розсіяний, струмінь світла. Під ним на стіні, доволі гладкій в цьому місці, роїлися якісь написи. Це були переважно імена відвідувачів.

Обмінюючись веселими зауваженнями, молоді люди знаходили прізвища своїх знайомих.

— А ось і сентенція,— відзначив студент і прочитав з деяким трудом: — «Мнози суть начинающий, кончающий же вмале...»[157] Вочевидь, йдеться про це сходження,— додав він жартома.

— Розумій як хочеш,— грубо відповів дзвонар, повертаючись до нього вухом, і його брови заходили швидко й тривожно.— Тут ще вірш є, нижче. От би тобі прочитати...

— Де вірш? Немає ніякого вірша.

— Ти ось знаєш, що немає, а я тобі кажу, що є. Від вас, зрячих, теж приховано багато...

Він спустився на дві сходинки вниз і, помацавши рукою у темряві, де вже губилися останні слабкі відблиски денного променя, сказав:

— Ось тут. Гарний вірш, та без ліхтаря не прочитаєте...

Петро піднявся до нього, і, провівши рукою по стіні, легко розшукав суворий афоризм[158], урізаний у стіну якоюсь, можливо, уже понад століття померлою людиною:

Помни смертный час,

Помни трубный глас,

Помни с жизнию разлуку,

Помни вечную муку...

— Теж сентенція,— спробував пожартувати студент Ставрученко, але жарт якось не вийшов.

— Не подобається,— єхидно сказав дзвонар.— Звісно, ти ще людина молода, а теж… хто знає. Смертна година приходить, яко тать в нощи... Гарний вірш,— додав він знову якось по-іншому… — «Помни смертный час, помни трубный глас...» Так, щось ось там буде,— закінчив він знову досить злобно.

Ще кілька сходинок, і вони всі вийшли на перший майданчик дзвіниці. Тут було вже досить високо, проте отвір у стіні вів ще більш незручним проходом вище. З останнього майданчика відкрився вид широкий та пречудовий. Сонце схилялося на захід до обрію, низиною лягла довга тінь, на сході лежала важка хмара, далечінь губилася у вечірній димці, і тільки де-не-де косе проміння вихоплювало в синіх тіней то білу стіну мазаної хатинки, то віконце, що запалало рубіном, то живу іскорку на хресті дальньої дзвіниці.

Усі притихли. Високий вітер, чистий та вільний від випарів землі, тягся у прольоти, ворушив мотузки и, заходячи в самісінькі дзвони, викликав подеколи протяжливі відлуння. Вони тихо шуміли глибоким металічним гомоном, за яким вухо вловлювало щось ще, ніби віддалену туманну музику чи глибокі зітханні міді. Від усієї картини, що розстилалась унизу, віяло тихим спокоєм та глибоким миром.

Проте тиша, що запанувала серед невеличкого товариства, мала ще іншу причину. За якимсь спільним спонуканням, яке, певно, витікало з відчуття висоти та своєї безпорадності, обидва сліпих підійшли до кутів прольотів та стали, спершись на них обома руками, повернувши обличчя назустріч тихому вечірньому вітру.

Тепер ні від кого вже не приховалася дивна схожість. Дзвонар був дещо старшим; широка ряса висіла широкими складками на худому тілі, риси обличчя були грубішими та різкішими. При уважному погляді в них проступали й відмінності: дзвонар був блондин, ніс у нього був дещо горбкуватий, губи тонкіші, ніж у Петра. Над губами пробивалися вуса, і кучерява борідка облямовувала підборіддя. Проте в жестах, у нервових складках губ, у постійному русі брів була та дивна, ніби родинна схожість, через яку багато горбунів теж нагадують один одного обличчям, як брати.

Обличчя Петра було дещо спокійнішим. У ньому виднілися звичайний сум, який у дзвонаря посилювався гострою жовчністю та подеколи озлобленням. Утім, тепер і він, мабуть, заспокоївся. Рівне віяння вітру ніби розгладжувало на обличчі його всі зморшки, розливаючи ним тихий мир, що лежав на всій картині, прихованій від незрячих поглядів… Брови рухалися все тихіше й тихіше. Але ось вони здригнулися водночас у обох, ніби обидва зачули внизу якийсь звук із долини, не чутний нікому іншому.

— Дзвонять,— сказав Петро.

— Це в Єгорья, за п’ятнадцять верст,— пояснив дзвонар.— У них завжди на півгодини раніше за нас вечірня… А ти чуєш? Я теж чую,— інші не чують… Добре тут,— продовжував він мрійливо.— Особливо в свято. Чули ви, як я дзвоню?

У запитанні пролунало наївне марнославство.

— Приїжджайте послухати. Пан-отець Памфілій… Ви не знаєте пан-отця Памфілія? Він для мене навмисно ці два підголоски виписав.

Він відійшов від стіни та з любов’ю погладив рукою два невеличких дзвони, які ще не встигли потемнішати, як інші.

— Добрі підголоски… Так тобі і співають, так і співають… Особливо під Пасху.

Він узяв до рук мотузки та бистрими рухами пальців примусив задрижати обидва дзвони дрібним мелодійним дробом; доторки язиків були такими слабкими і разом такими чіткими, що передзвін було чути всім, але звук, мабуть, не поширювався далі майданчика дзвіниці.

— А тут тобі ось цей — бу-ух, бу-ух, бу-ух...

Тепер його обличчя освітилося дитячою радістю, у якій, проте, було щось жалке та хворобливе.

— Дзвони-то ось виписав,— сказав він із зітханням,— а кожуха нового не зшиє. Скупий! Застудився я на дзвіниці… Восени найгірше… Холодно…

Він зупинився та, прислухаючись, сказав:

— Кульгавий вас кличе знизу. Ідіть, час вам.

— Підемо,— першою піднялась Евеліна, що досі нерухомо дивилася на дзвонаря, ніби зачарована.

Молоді люди рушили до виходу, дзвонар залишився нагорі. Петро, що ступив було вслід за матір’ю, різко зупинився.

— Ідіть,— сказав він їй власно.— Я зараз.

Кроки вщухли, тільки Евеліна, що пропустила вперед Анну Михайлівну, залишилася, притулившись до стіни та затамувавши подих.

Сліпі вважали себе одинокими на вишці. Кілька секунд вони стояли, неловкі та нерухомі, до чогось прислухаючись.

— Хто тут? — спитав потому дзвонар.

— Я...

— Ти теж сліпий?

— Сліпий. А ти давно осліп? — запитав Петро.

— Народився таким,— відповів дзвонар.— Ось інший є в нас, Роман,— той семи років осліп… А чи ти ніч від дня відрізнити можеш?

— Можу.

— І я можу. Відчуваю, розвидняється. Роман не може, а все-таки йому легше.

— Чому легше? — жваво запитав Петро.

— Чому? Не знаєш чому? Він світло бачив, свою матку пам’ятає. Зрозумів ти: засне вночі, вона до нього уві сні й приходить... Тільки вона стара тепер, а сниться йому все молода… А тобі чи сниться?

— Ні,— глухо відповів Петро.

— То-й-то ні. Ця справа буває, коли хто осліп. А хто вже так народився!..

Петро стояв туманний та потьмянілий, ніби на його обличчя насунулася хмара. Брови дзвонаря теж раптом піднялися високо над очима, у яких видно було такий знайомий Евеліні вираз сліпого страждання.

— І те грішиш не один раз… Господи, создателю, Божа Мати, пречиста!.. Дайте ви мені хоч уві сні один раз світ-радість побачити…

Обличчя його пересмикнулося судомою, і він сказав із попереднім жовчним виразом:

— Таж ні, не дають… Насниться щось, помріє, а встанеш, не пам’ятаєш…

Він раптом зупинився та прислухався. Обличчя його зблідло, і якийсь судомний вираз спотворив усі риси.

— Бісенят впустили,— сказав він зі злістю в голосі.

Дійсно, знизу з вузького проходу, ніби шум повені, неслися кроки й крики дітей. На єдину мить усе стихло, мабуть, натовп вибіг на середній майданчик, і шум виливався назовні. Але потому темний прохід загув, наче труба, і повз Евеліну, обганяючи один одного, пронеслася весела юрма дітлахів. Біля верхньої сходинки вони зупинилися на мить, проте потому один за одним почали шмигати повз сліпого дзвонаря, який із спотвореним від злоби обличчям сував навмання стисненими кулаками, намагаючись влучити в когось, хто пробігав.

У проході виринуло раптом із темряви нове обличчя. Це був, вочевидь, Роман. Обличчя його було широким, поритим віспою та надзвичайно добродушним. Закриті повіки приховували западини очей, на губах грала добродушна посмішка. Пройшовши повз дівчини, що притулилася до стіни, він піднявся на майданчик. Рука його товариша, якою той розмахнувся, потрапила його збоку в шию.

— Брате! — окликнув він приємним, грудним голосом.— Єгоріє,— знову воюєш?

Вони зіштовхнулися та обмацали один одного.

— Нащо бісенят впустив? — запитав Єгорій малоросійською, усе ще зі злістю в голосі.

— Нехай собi,— благодушно відповів Роман.— Пташки Божії. Ось як ти їх налякав. Де ви тут, бісенята?..

Діти сиділи по кутах біля решіток, причаївшись, і їхні очі виблискували лукавством, а почасти переляком.

Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею пролунали впевнені кроки обох сліпих, а згори донісся радісний виск та крики малечі, що кинулася цілою зграєю на Романа, що залишився із нею.

Компанія тихо виїжджала з монастирської брами, коли з дзвіниці пролунав перший удар. Це Роман задзвонив до вечірні.

Сонце сіло, коляска котилася потемнілими полями, проводжувана рівними меланхолічними ударами, що завмирали в синіх сутінках вечора.

Усі мовчали всю дорогу до самісінького дому. Увечері довго було не видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не озиваючись на заклики навіть Евеліни, і пройшов навпомацки до кімнати, коли всі лягли.

IV

Попельські прожили ще кілька днів у Ставрученків. До Петра подеколи повертався його нещодавній настрій, він бував жвавий і по-своєму веселий, намагався грати на нових для нього інструментах, колекція яких у старшого з синів Ставрученка була досить велика та які дуже цікавили Петра — кожен із своїм особливим голосом, здатним виражати особливі відтінки почуття. Але все ж у ньому була помітна якась засмученість, і хвилини звичайного стану духу здавалися спалахами на загальному тлі, яке все більше тьмяніло.

Ніби за мовчазною домовленістю, ніхто не повертався до епізоду в монастирі, і вся ця поїздка ніби випала в усіх з пам’яті та забулася. Проте було помітно, що вона запала глибоко до серця сліпого. Кожного разу, залишившись наодинці чи в хвилини загального мовчання, коли його не відволікали розмови оточуючих, Петро глибоко замислювався, і на обличчя його лягав вираз якоїсь гіркоти. Це був знайомий усім вираз, але тепер він здавався різкішим та… сильно нагадував сліпого дзвонаря.

За фортепіано, у хвилини найбільшої безпосередності, до його гри часто впліталося тепер дрібне передзвонювання дзвонів та довгі зітхання міді на високій дзвіниці… І те, про що ніхто не наважувався заговорити, ясно поставало в усіх в уяві: моторошні переходи, тонка фігура дзвонаря із сухотнім рум’янцем, його злі окрики та жовчні скарги на долю… А потому обидва сліпці в однакових позах на вишці, з однаковим виразом облич, з однаковими рухами чутких брів… Те, що близькі дотепер вважали особистою властивістю Петра, зараз з’являлося спільною печаткою темної стихії, що простягала свою владу однаково на свої жертви.

— Послухай, Аню,— запитав Максим у сестри після повернення додому.— Чи не знаєш ти, що трапилося під час нашої поїздки? Я бачу, що хлопчик змінився саме з цього дня.

— Ах, це все через зустріч зі сліпим,— відповіла Анна Михайлівна із зітханням.

Вона нещодавно ще відіслала до монастиря два теплих баранячих кожухи та грошу із листом до пан-отця Памфілія, прохаючи його полегшити за можливості долю обох сліпців. У неї взагалі було добре серце, проте спочатку вона забула про Романа, і тільки Евеліна нагадала їй, що слід було потурбуватися про обох. «Ах, так, так, звісно»,— відповіла Анна Михайлівна, проте було видно, що її думки зайняті одним. До її пекучого жалю домішувалося почасти забобонне почуття: їй здавалося, що цією жертвою вона вмилостивить якусь темну силу, що вже насувається моторошною тінню над головою її дитини.

— Із яким сліпим? — перепитав Максим із подивом.

— Та із цим… на дзвіниці…

Максим сердито стукнув милицею.

— Яке прокляття — бути безногою цуркою! Ти забуваєш, що я не лажу дзвіницями, а від бабів, видно, не доб’єшся толку. Евеліно, спробуй хоч ти сказати розумно, що ж таке було на дзвіниці?

— Там,— тихо відповіла теж зблідла за ці дні дівчина,— є сліпий дзвонар… І він…

Вона зупинилася. Анна Михайлівна затулила долонями палаюче обличчя, яким струменіли сльози.

— І він дуже схожий на Петра.

— І ви мені нічого не сказали! Ну, що ж далі? Це ще не достатня причина для трагедій. Аню,— додав він із м’яким докором.

— Ах, це так жахливо,— відповіла Анна Михайлівна стиха.

— Що саме жахливо? Що він схожий на твого сина?

Евеліна значуще подивилася на старого, і він змовк. За кілька хвилин Анна Михайлівна вийшла, а Евеліна залишилася зі своєю одвічною роботою в руках.

— Ти сказала не все? — запитав Максим після хвилинного мовчання.

— Так. Коли всі зійшли вниз, Петро залишився. Він велів тьоті Ані (вона так називала Попельську з дитинства) піти за всіма, а сам залишився зі сліпим. І я… теж залишилася.

— Підслуховувати? — сказав старий педагог майже машинально.

— Я не могла… піти… — відповіла Евеліна стиха.— Вони розмовляли один із одним, як…

— Як товариші по нещастю?

— Так, як сліпі… Потім Єгор запитав у Петра, чи бачить він уві сні мати. Петро каже: «Не бачу». І той теж не бачить. А інший сліпець, Роман, бачить уві сні свою мати молодою, хоча вона вже стара…

— Так! Що ж далі?

Евеліна замислилась і потім, піднімаючи на старого свої сині очі, у яких тепер було видно боротьбу та страждання, сказала:

— Той, Роман, добрий та спокійний. Обличчя в нього сумне, проте не зле… Він народився зрячим… А інший… Він дуже страждає,— раптом звернула вона.

— Кажи, будь ласка, прямо,— із нетерпінням урвав Максим,— інший озлоблений?

— Так. Він хотів прибити дітей та проклинав їх. А Романа дітлахи люблять…

— Злий та схожий на Петра… розумію,— задумливо сказав Максим.

Евеліна ще помовчала та потому, ніби ці слова коштували їй важкої внутрішньої боротьби, вимовила зовсім тихо:

— Обличчям обидва не схожі… риси інші. Проте у виразу… Мені здавалося, що раніше в Петра бував вираз трохи як у Романа, а тепер усе частіше видний той, інший… і ще… Я боюся, я думаю…

— Чого ти боїшся? Ходи-но сюди, моя розумна крихітко,— сказав Максим із незвичною ніжністю.

І коли вона, слабшаючи від цієї ласки, підійшла до нього зі сльозами на очах, він погладив її шовковисте волосся своєю великою рукою та сказав:

— Що ж ти думаєш? Скажи. Ти, я бачу, умієш думати.

— Я думаю, що… він вважає тепер, що… усі сліпонароджені злі… І він впевнив себе, що він теж… неодмінно.

— Так, ось що… — проказав Максим, раптом віднімаючи руку.— Дай мені мою люльку, голубонько… Он вона там, на вікні.

За кілька хвилин над його головою здійнялася синя хмара диму.

«Хм… так… погано,— буркотів він про себе.— Я помилився. Аня мала рацію: можна сумувати та страждати через те, чого не випробував жодного разу. А тепер до інстинкту долучилася свідомість, і обидва підуть в одному напрямі. Клятий випадок… А втім, шило, як кажуть, у мішку не заховаєш… Усе десь випнеться…»

Він зовсім потонув у сизих хмаринках. У квадратовій голові старого кипіли якісь думки та нові рішення.

V

Прийшла зима. Випав глибокий сніг та вкрив шляхи, поля, села. Садиба стояла вся біла, на деревах лежали пухнасті пластівці, нібито сад знову розпустився білим листям… У великому каміні потріскував вогонь, кожний, хто входив зі двору, вносив із собою свіжість та запах м’якого снігу…

Поезія першого зимового дня була по-своєму доступна сліпому. Прокидаючись зранку, він відчував завжди особливу бадьорість і впізнавав прихід зими за тупотінням людей, що входили до кухні, за рипінням дверей, за гострими, ледь вловимими струмками, що розбігалися всім будинком, за скрипінням кроків на дворі, за особливою «холодністю» всіх зовнішніх звуків. І коли він виїжджав із Йохимом по першопутці у поле, то слухав із насолодою дзвінке рипіння саней і якісь лункі лускання, якими ліс із-за річки обмінювався зі шляхом та полем.

Цього разу перший білий день повіяв на нього тільки більшим сумом. Надягши з ранку високі чоботи, він пішов, прокладаючи рихлий слід по незайманим ще стежкам, до млина.

У саду було зовсім тихо. Змерзла земля, покрита пухнастим м’яким шаром, цілком замовкла, не віддаючи звуків; зате повітря стало якось особливо чутким, чітко та повно переносячи на далекі відстані і крик ворони, і удар сокири, і легкий тріск гілки, що зламалася… Подеколи чувся дивний дзвін, ніби від стекла, що переходи на найвищі ноти та завмирав мов у величезній далечині. Це хлопчаки кидали каміння на сільському ставку, який вкрився на ранок тонкою плівкою першого льоду.

У садибі ставок теж замерз, але річка біля млина, обважніла та темна, все ще точилася в своїх темних берегах та шуміла на шлюзах.

Петро підійшов до греблі й зупинився, прислухаючись. Дзвін води був інший — важчий та без мелодії. У ньому немов відчувався холод змертвілого довкілля…

У душі Петра теж було холодно та тьмяно. Темне почуття, яке ще того щасливого вечора піднімалося з глибини душі якимось побоюванням, незадоволеністю та запитанням, тепер розрослося та зайняло в душі місце, яке ще донедавна належало відчуттям радості та щастя.

Евеліни в садибі не було. Яскульські збиралися з осені до «благодійниці», старої графині Потоцької, яка неодмінно вимагала, аби старі привезли також доньку. Евеліна спочатку супротивилася, але потім поступилася вимогам батька, до яких дуже енергійно приєднався і Максим.

Тепер Петро, стоячи біля млина, згадував свої колишні відчуття, намагався відновити їх минулу повноту та цільність і питав себе, чи відчуває він її відсутність. Він її відчував, проте усвідомлював також, що і присутність її не дає йому щастя, а приносить особливе страждання, яке без неї дещо притупилося.

Ще так недавно в його вухах лунали її слова, поставали всі подробиці першого освідчення, він відчував під руками її шовковисте волосся, чув біля своїх грудей удари її серця. Тепер щось безформне, як ті привиди, що населяли його темну уяву, ударило в цей образ подихом, що мертвить, і він розлетівся. Він уже не міг поєднати свої спогади у ту гармонійну цільність почуття, яка переповнювала його перший час. Уже з самого початку на дні цього почуття лежало зернятко чогось іншого, і тепер це «інше» розстилалося над ним, як стелеться грозова хмара обрієм.

Звуки її голосу згасали, і на місці яскравих вражень щасливого вечора зяяла пустота. А назустріч цій пустоті з самої глибини душі сліпого підіймалося щось із важким зусиллям, аби її заповнити.

Він хотів її бачити!

Дотепер він лише відчував тупе душевне страждання, але воно відкладалося у душі неясно, тривожило непевно, як ниючий зубний біль, на який ми ще не звертаємо уваги. Зустріч зі сліпим дзвонарем надала цьому болеві гостроту усвідомленого страждання…

Він її покохав та хотів її бачити!

Так йшли дні за днями у притихлій та занесеній снігом садибі.

Час від часу, коли миті щастя поставали перед ним, живі та яскраві, Петро дещо жвавішав, і обличчя його прояснювалося. Проте це бувало ненадовго, а з часом навіть ці світлі хвилини набули якогось непокійного характеру: здавалося, сліпий боявся, що вони відлетять і ніколи вже не повернуться. Це робило його спілкування нерівним: хвилини поривчастої ніжності та сильного нервового збудження змінювалися днями пригнобленого безпросвітного суму. У темній вітальні вечорами рояль плакала та надривалася глибоким та болісним сумом, і кожний її звук відкликався болем у серці Анни Михайлівни. Нарешті її найгірші побоювання справдилися: до юнака повернулися тривожні сни його дитинства.

Одного ранку Анна Михайлівна увійшла до кімнати сина. Він ще спав, але його сон був якось дивно тривожний: очі напіврозплющилися та тьмяно дивилися з-під повік, що ледь піднялися, обличчя було блідим, і на ньому виднівся вираз занепокоєння.

Мати зупинилася, обвівши сина уважним поглядом, намагаючись відкрити причину дивної тривоги. Проте вона бачила лише, що ця тривога все зростає і на обличчі сплячого позначається все ясніше вираз напруженого зусилля.

Раптом їй видався над постіллю якийсь ледь вловимий рух. Яскравий промінь сліпучого зимового сонця, що бив у стінку над самим узголів’ям, ніби здригнувся та злегка ковзнув униз. Ще і ще… світла смужка тихо прокрадалася до напіврозплющених очей, і з її наближенням неспокій сплячого все зростав.

Анна Михайлівна стояла нерухомо, у стані, близькому до кошмару, і не могла відірвати переляканого погляду від вогняної смуги, яка, здавалося їй, легкими, але все ж помітними поштовхами насувається до обличчя її сина. І це обличчя все більше блідло, витягалося, застигало у виразі важкого зусилля. Ось жовтуватий відблиск заграв у волоссі, затеплився на лобі юнака. Мати вся подалася вперед, в інстинктивному намаганні захистити його, проте ноги її не рухалися, ніби у справжньому кошмарі. Між тим повіки сплячого зовсім піднялися, у нерухомим зіницях заіскрилося проміння, і голова помітно відділилася від подушки назустріч світлові. Щось на кшталт посмішки чи плачу пробігло судомним спалахом по губах, і все обличчя знову застигло у нерухомому пориванні.

Врешті-решт мати перемогла нерухомість, що скувала її члени, та, підійшовши до постелі, поклала руку на голову сина. Він здригнувся та прокинувся.

— Ти, мамо? — спитав він.

— Так, це я.

Він трохи піднявся. Здавалося, важкий туман застилав його свідомість. Але за хвилину він сказав:

— Я знову бачив сон… Я тепер часто бачу сни, але… нічого не пам’ятаю…

VI

Безпросвітний сум змінювався в настрої юнака дратівливою нервовістю, і разом із тим зростала надзвичайна тонкість його відчуттів. Слух його надзвичайно загострився; світло він відчував усім своїм організмом, і це було помітно навіть вночі: він міг відрізняти місячні ночі від темних і нерідко довго ходив двором, коли всі в будинку спали, мовчазний та сумний, віддаючись дивній дії мрійливого та фантастичного місячного світла. При цьому його бліде обличчя завжди поверталося за вогняною кулею, що пливла синім небом, і очі відбивали іскристий відблиск холодного проміння.

Коли ж ця куля, що все зростала в небі із наближенням до землі, затягалася важким червоним туманом та тихо ховалася за сніговим обрієм, обличчя сліпого ставало спокійнішим та м’якішим, і він ішов до своєї кімнати.

Про що він думав цими довгими ночами, важко сказати. У певному віці кожен, хто тільки зазнав радощів та мук уповні свідомого існування, переживає більшою чи меншою мірою стани душевної кризи. Зупиняючись на рубежі діяльного життя, людина намагається визначити своє місце в природі, своє значення, свої відношення до навколишнього світу. Це свого роду «мертва точка», і благо тому, кого розмах життєвої сили проведе крізь неї без великої ломки. У Петра ця душевна криза ще ускладнювалася; до запитання: «нащо жити на світі?» — він додавав: «нащо жити саме сліпому?». Нарешті, до самої цієї роботи нерадісної думки всувалося ще щось стороннє, якийсь майже фізичний тиск незадоволеної потреби, і це позначалося на складі його характеру.

Перед Різдвом Яскульські повернулися, і Евеліна, жива та радісна, зі снігом у волоссі та вся обвіяна свіжістю та холодом, прибігла з посесорського хутора до садиби й кинулася обіймати Анну Михайлівну, Петра і Максима.

У перші хвилини обличчя Петра освітилося несподіваною радістю, але потому на ньому з’явився знову вираз якогось впертого суму.

— Ти гадаєш, я кохаю тебе? — різко запитав він того самого дня, залишившись наодинці з Евеліною.

— Я у цьому впевнена,— відповіла дівчина.

— Ну, а я не знаю,— похмуро заперечив сліпий.— Так, я не знаю. Раніше я був впевнений, що кохаю тебе понад усе в світі, але тепер не знаю. Залиш мене, послухайся тих, хто зве тебе до життя, поки не пізно.

— Навіщо ти мучиш мене? — вирвалася в неї тиха жалоба.

— Мучу? — перепитав юнак, і знову на його обличчі з’явився вираз впертого егоїзму.— То так, мучу. І мучитиму таким чином усе життя, і не можу не мучити. Я сам не знав цього, а тепер знаю. І я не винен. Та сама рука, що позбавила мене зору, коли я ще не народився, вклала в мене цю злобу… Ми всі такі, народжені сліпими. Залиш мене… залиште мене всі, тому що я можу дати саме страждання замість любові… Я хочу бачити — розумієш? хочу бачити і не можу звільнитися від цього бажання. Якби я міг побачити таким чином мати, батька, тебе й Максима, я був би задоволений… Я запам’ятав би, уніс би цей спогад до темряви усього життя, що залишилося…

І він із надзвичайною впертістю повертався до цієї ідеї. Залишаючись на самоті, він брав до рук різні предмети, обмацував їх із нечуваною увагою та потім, відклавши їх убік, намагався вдумуватися у вивчені форми. Так само він вдумувався у ті відмінності яскравих кольорових поверхонь, які, за напруженої чуткості нервової системи, він туманно вловлював через дотик. Але усе це проникало до його свідомості саме тільки як відмінності, у своїх взаєминах, але без певного чуттєвого змісту. Тепер навіть сонячний день він відрізняв від нічної темряви лише тому, що дія яскравого світла, що проникало до мозку недоступними свідомості шляхами, тільки сильніше дратувало його болісні поривання.

VII

Одного разу, увійшовши до вітальні, Максим застав там Евеліну й Петра. Дівчина здавалася збентеженою. Обличчя юнака було похмуре. Здавалося, розшукувати нові причини страждання та мучити ними себе та інших стало для нього чимось на кшталт потреби.

— Ось він запитує,— сказала Евеліна Максимові,— що може означати вираз «червоний дзвін»? Я не можу йому пояснити.

— У чому справа? — запитав Максим коротко, звертаючись до Петра.

Той знизав плечима.

— Нічого особливого. Але якщо в звуків є кольори і я їх не бачу, то, значить, навіть звуки не доступні мені в усій повноті.

— Дрібниці та маячня,— відповів Максим різко.— І ти сам добре знаєш, що це неправда. Звуки доступні тобі в більшій повноті, ніж нам.

— Але що ж означає цей вираз?.. Адже має воно означати щось?

Максим замислився.

— Це просте порівняння,— сказав він. — Оскільки і звук, і світло, по суті, зводяться до руху, то в них має бути багато спільних властивостей.

— Які ж тут розуміються властивості? — продовжував вперто допитувати сліпий.— «Червоний» дзвін — який він саме?

Максим замислився.

Йому прийшло у голову пояснення, що зводилося до відносних цифр коливань, проте він знав, що юнакові потрібно не це. До того ж той, хто перший застосував світовий епітет стосовно звука, мабуть, не знав фізики, а між тим вловив якусь схожість. У чому ж вона полягає?

У розумі старого зародилося певне уявлення.

— Постривай-но,— сказав він.— Не знаю, утім, чи вдасться мені пояснити тобі як слід… Що таке червоний дзвін, ти можеш дізнатися не гірше за мене: ти чув його неодноразово у містах, у великі свята, тільки в нашому краї не прийнятий цей вираз…

— Так, так, постривай,— сказав Петро, швидко відкриваючи піаніно.

Він ударив своєю вмілою рукою по клавішах, наслідуючи святкове дзенькання дзвонів. Ілюзіябула повна. Акорд із кількох невисоких тонів складав немовби тло поглибше, а на ньому вирізнялися, стрибаючи та коливаючись, вищі ноти, більш рухомі та яскраві. Загалом це був саме той високий та збуджено-радісний гул, який заповнює собою святкове повітря.

— Так,— сказав Максим,— це дуже схоже, і ми, з розплющеними очима, не зуміли б засвоїти це краще за тебе. Ось чи бачиш… коли я дивлюся на велику червону поверхню, вона справляє на моє око те саме неспокійне враження чогось, що є пружно-хвилюючимся. Здається, ніби ця червоність міняється: залишаючи під собою більш глибокий, темний фон, вона подекуди виділяється світлішими змахами, що швидко спливають і так само швидко падають, хвилями, які дуже сильно діють на око,— принаймні, на моє око.

— Це так, так! — жваво сказала Евеліна.— Я відчуваю те саме і не можу довго дивитися на червону суконну скатертину.

— Так само, як деякі не виносять святкового дзвону. Мабуть, моє порівняння і правильне, і мені навіть спадає на ум подальше співставлення: існує також «малиновий» дзвін, як і малиновий колір. Вони обидва дуже близькі до червоного, але тільки глибші, рівніші та м’якіші. Коли дзвіночок довго був у вжитку, то він, як кажуть любителі, видзвонюється. У його звуці зникають нерівності, що ріжуть вухо, і тоді-то дзвін цей називають малиновим. Того самого ефекту досягають умілим підбиранням кількох підголосків.

під руками Петра піаніно задзвеніло помахами поштових дзвіночків.

— Ні,— сказав Максим.— Я би сказав, що це надто червоно…

— А, пам’ятаю!

Й інструмент задзвенів рівніше. Почавшись високо, жваво та яскраво, звуки ставали все глибшими та м’якшими. Так дзвонить набір дзвіночків під дугою російської трійки, що віддаляється пильним шляхом у вечірню невідому далечінь, тихо, рівно, без гучних змахів, усе тихіше та тихіше, поки останні ноти не завмруть у мовчанні спокійних полів.

— От-от! — сказав Максим.— Ти зрозумів різницю. Колись,— ти був ще дитиною,— мати намагалася пояснити тобі звуками кольори.

— Так, я пам’ятаю… Навіщо ти заборонив нам тоді продовжувати? Можливо, мені вдалося б зрозуміти.

— Ні,— задумливо відповів старий,— нічого б не вийшло. Утім, я гадаю, що взагалі на певній душевній глибині враження від кольорів та від звуків відкладаються вже як однорідні. Ми кажемо: він бачить усе в рожевому світлі. Це означає, що людина налаштована радісно. Той самий настрій можливо викликаний певним сполученням звуків. Взагалі звуки й кольори є символами однакових душевних рухів.

Старий запалив свою люльку й уважно подивився на Петра. Сліпий сидів нерухомо і, вочевидь, жадібно ловив слова Максима. «Чи продовжувати?» — подумав старий, проте за хвилину почав якось замислено, ніби мимоволі віддаючись дивному напрямкові своїх думок:

— Так, так! Дивні думки приходять мені у голову… Випадковість це чи ні, що кров у нас червона. Чи розумієш… коли в голові твоїй народжується думка, коли ти бачиш свої сни, від яких, прокинувшись, дрижиш та плачеш, коли людина вся спалахує від пристрасті,— це означає, що кров б’є з серця сильніше та припливає багряними струмками до мозку. Ну, й вона в нас червона…

— Червона… гаряча… — сказав юнак задумливо.

— Саме — червона й гаряча. І ось, червоний колір, як і «червоні» звуки, залишає у нашій душі світло, збудження та уявлення про пристрасть, яку так і називають «гарячою», киплячою, жаркою. Примітно, що й художники вважають червонуваті тони «гарячими».

Затягшись та оповивши себе клубами диму, Максим вів далі:

— Якщо ти змахнеш рукою над своєю головою, ти окреслиш над нею півколо. Тепер уяви собі, що рука в тебе безкінечно довга. Якби ти міг тоді змахнути нею, то окреслив би півколо на безкінечній відстані… Так само далеко бачимо ми над собою напівсферичний звід неба; воно рівне, нескінченне та синє… Коли ми бачимо його таким, у душі з’являється відчуття спокою та ясності. Коли ж небо закриють хмари схвильованими та тьмяними обрисами, тоді й наша душевна ясність збурюється непевним хвилюванням. Адже ти відчуваєш, коли наближається грозова хмара…

— Так, я відчуваю, ніби щось бентежить душу…

— Це так. Ми чекаємо, коли з-за хмар прогляне знову ця глибока синь. Гроза мине, а небо над нею залишиться все те саме; ми це знаємо і тому спокійно переживаємо грозу. Так от, небо синє… Море теж синє, коли спокійне. У твоєї матері сині очі, в Евеліни теж.

— Як небо… — сказав сліпий з ніжністю, що раптом прокинулася.

— Так. Блакитні очі вважаються ознакою ясної душі. Тепер я скажу тобі про зелене світло. Земля сама по собі чорна, чорні або сірі стовбури дерев навесні; але щойно тепле та світле проміння розігріє темні поверхні, із них повзуть уверх зелена травичка, зелене листя. Для зелені потрібні світло та тепло, але тільки не забагато тепла та світла. Тому зелень така приємна для ока. Зелень — це ніби тепло разом із сирою прохолодою: вона збуджує уявлення про спокійне вдоволення, здоров’я, проте не про пристрасть і не про те, що люди називають щастям… Чи зрозумів ти?

— Н-ні, не ясно... Але все ж, будь ласка, кажи далі.

— То то щ поробиш!.. Слухай далі. Коли літо розгоряється все жаркіше, зелень немовби знемагає від надлишку життєвої сили, листя у млості опускається донизу і, якщо сонячний дзвін не притишується сирою прохолодою, зелень може зовсім поблякнути. Зате до осені серед потомленого листя наливається та червоніє плід. Плід червоніший на тому боці, де більше світла; у ньому немов зосереджена уся сила життя, уся пристрасть рослинної природи. Ти бачиш, що червоний колір і тут — колір пристрасті, і він слугує її символом. Це колір захвату, гріха, шаленства, гніву та помсти. Народні маси під час заворушень шукають виразу спільного почуття у червоному прапорі, яке майорить над ними, наче полум’я… Але ти знову не розумієш?..

— Усе одно, продовжуй!

— Настає пізня осінь. Плід важчає; він зривається та падає на землю… Він вмирає, але у ньому живе сім’я, а в цьому сімені живе у «можливості» і все майбутнє рослини, з її майбутнім розкішним листям і з її новим плодом. Сім’я падає на землю; а над землею низько піднімається вже холодне сонце, біжить холодний вітер, несуться холодні хмари… Не тільки пристрасть, а й саме життя завмирає якось тихо, непомітно… Земля все більше проступає з-під зелені своєю чорнотою, у небі панують холодні тони… І ось настає день, коли на цю землю, яка змирилася та принишкла, ніби овдовіла, падають мільйони сніжинок, і вся вона стає рівною, однокольоровою і білою… Білий колір — це колір холодного снігу, колір найвищих хмар, які пливуть у недосяжному холоді піднебесних висот,— колір величних та безплідних гірських вершин… Це — емблема безпристрасності й холодної, високої святості, емблема майбутнього безплотного життя. Що ж до чорного кольору…

— Знаю,— перебив сліпий. — Це — немає звуків, немає рухів… ніч…

— Так, і тому це — емблема печалю та смерті…

Петро здригнувся та сказав глухо:

— Ти сам сказав: смерті. Таж для мене усе чорне… завжди й усюди чорне!

— Неправда,— різко відповів Максим,— для тебе існують звуки, тепло, рух… Ти оточений любов’ю… Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як божевільний… Але ти занадто егоїстично панькаєшся зі своїм горем…

— Так! —скрикнув Петро пристрасно.— Я панькаюся з ним мимоволі: куди ж мені піти від нього, коли воно усюди зі мною?

— Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе у сто разів більше за твоє, таке горе, порівняно з яким твоє життя, забезпечене та оточене співчуттям, можливо назване блаженством,— тоді…

— Неправда, неправда! — гнівно перебив сліпий тим же голосом пристрасного збудження.— Я помінявся би з останнім жебраком, бо він щасливіший за мене. Та й сліпих зовсім не треба оточувати піклуванням: це велика помилка… Сліпих треба виводити на дорогу і залишати там,— хай просять подаяння. Якби я був просто жебраком, я був би менше нещасний. З ранку я думав би про те, щоб дістати обід, рахував би подані копійчини і боявся б, що їх замало. Потім радів би вдалому зборові, потім намагався б зібрати на нічліг. А якби це не вдавалося, я страждав би через голод та холод… і все це не залишало б мені ані хвилини й… й… від нестатків я страждав би менше, ніж страждаю тепер…

— Ти гадаєш? — запитав Максим холодно і поглянув у бік Евеліни. У погляді старого промайнули жалість та співчуття. Дівчина сиділа серйозна й бліда.

— Впевнений,— відповів Петро уперто та жорстоко.— Я тепер часто заздрю Єгорові, тому, що на дзвіниці. Часто, прокидаючись під ранок, особливо коли на дворі заметіль та хуртовина, я згадую Єгора: ось він підіймається на свою вишку.

— Йому холодно,— підказав Максим.

— Так, йому холодно, він дрижить та кашляє. І він проклинає Памфілія, який не заведе йому кожуха. Потім він бере змерзлими руками мотузки та дзвонить до заутрені. І забуває, що він сліпий… Тому що тут було б холодно й не сліпому… А я не забуваю, і мені…

— І тобі нема за що проклинати!..

— Так! Мені нема за що проклинати! Моє життя сповнене самою сліпотою. Ніхто не винен, але я нещасніший за будь-якого жебрака…

— Не сперечатимусь,— холодно сказав старий.— Можливо, це й правда. У будь-якому разі, якби тобі й було гірше, то, можливо, сам ти був би кращий.

Він ще раз кинув погляд жалості у бік дівчини та пішов з кімнати, стукаючи милицями.

Душевний стан Петра після цієї розмови ще загострився, і він ще більше занурився у свою болісну роботу.

Іноді йому вдавалося: він знаходив на мить ті відчуття, про які говорив Максим, і вони прилучалися до його просторових уявлень. Темна та сумна земля уходила кудись вдалечінь: він вимірював її й не знаходив їй кінця. А над нею було щось інше… У спогаді прокочувався гулкий грім, поставало уявлення про шир і небесний простір. Потім грім змовкав, але щось там, нагорі, залишалося — щось, що народжувало в душі відчуття величі та ясності. Подеколи це відчуття визначалося: до нього приєднувався голос Евеліни та матері, «у яких очі, як небо»; тоді виниклий образ, що виплив із далекої глибини уяви та занадто визначився, раптом зникав, переходячи в іншу область.

Усі ці темні уявлення мучили та не задовольняли. Вони коштували великих зусиль та були такими неясними, що загалом він відчував лише незадоволеність та тупий душевний біль, який супроводжував усі поривання хворої душі, що марно прагнула відновити повноту своїх відчуттів.

VIII

Підійшла весна.

Верстах у шістдесяти від садиби Попельських у бік, протилежний від Ставрученків, у невеличкому містечку була чудотворна католицька ікона. Знавці справи визначили з повною точністю її чудодійну силу: кожен, хто приходив до ікони в день її свята пішки, користувався «двадцятьма днями відпущення», тобто всі його беззаконня, здійснені протягом двадцяти днів, мали йти на тому світі нанівець. Тому кожного року, ранньою весною, у певний день невеличке містечко оживало та ставало невпізнаним. Старенька церковка прикрашалася до свого свята першою зеленню і першими весняними квітами, над містом стояв радісне теленькання дзвону, грюкотіли брички панів, і богомольці розташовувалися густими юрмами по вулицях, майданах і навіть далеко в полі. Тут були не самі католики. Слава N-ської ікони гриміла далеко, і до неї приходили також обурені чи засмучені православні, насамперед із місткого класу.

У самий день свята по обидві боки каплицінарод витягся дорогою незліченною картатою вервечкою. Тому, хто подивився б на це видовище з верхівки одного з пагорбів, що оточували містечко, могло би видатися, що це гігантський звір розтягся дорогою біля каплиці та лежить тут нерухомо, подеколи посмикуючи матовою лускою різних кольорів. По обидві боки зайнятої народом дороги у два ряди витяглося ціле військо жебраків, що простягали руки за подаянням.

Максим на своїх милицях та поруч із ним Петро об руку з Йохимом тихо просувалися вздовж вулиці, яка вела до виходу в поле.

Говірка багатоголосого натовпу, викрикування євреїв-факторів[164], стукотіння екіпажів — увесь цей гуркіт, що котився якоюсь гігантською хвилею, залишився позаду, зливаючись в одне безперервне рокотання, яка колихалось, ніби хвиля. Проте й тут, хоча натовп був рідшим, все ж раз-по-раз чулося тупотіння перехожих, шурхотіння коліс, людська говірка. Цілий обоз чумаків[165] виїжджав з боку поля і, порипуючи, важко повертав до найближчого провулку.

Петро неуважно прислухався до цього живого шуму, слухняно слідуючи за Максимом; він постійно загортав пальто, оскільки було холодно, і продовжував на ходу ворочати в голові свої важкі думки.

Але раптом, серед цієї егоїстичної зосередженості, щось вразило його увагу тик сильно, що він здригнувся і несподівано зупинився.

Остання ряди міських будівель закінчилися тут, і широкий трактовий шлях уходив до міста серед заборів та пустирів. У самісінького виходу у поле благочестиві руки спорудили колись кам’яний стовп з іконою та ліхтарем, який, утім, порипував нагорі від вітру, проте ніколи не запалювався. У самісінького підніжжя цього стовпа розташувалися купкою сліпі жебраки, відтерті своїми зрячими конкурентами з вигідніших місць. Вони сиділи з дерев’яними чашками в руках, і подеколи хтось затягав жалісну пісню:

— По-одайте сліпеньким... Зара-а-ди Христа...

Дунь був холодний, жебраки сиділи тут з ранку, відкриті свіжому вітрові, що налітав з поля. Вони не могли рухатися серед цього натовпу, аби загратися, і в їхніх голосах, що тягли по черзі тужливу пісню, чулася несвідома жалоба фізичного страждання та цілковитої безпорадності. Перші ноти чулися ще доволі чітко, але потому зі здавлених грудей виривалося лише жалібне ремствування, що завмирало тихим дрижанням ознобу. Тим не менш навіть останні, найтихіші звуки пісні, що майже зникали серед вуличного ґвалту, досягаючи людського слуху, вражали кожного величезністю безпосереднього страждання, що містилося в них.

Петро зупинився, і його обличчя спотворилося, ніби якийсь слуховий привид з’явився перед ним у вигляді цього стражденного лементу.

— Що ж ти злякався? — спитав Максим.— Це ті самі щасливці, яким ти нещодавно заздрив,— сліпі жебраки, що прохають тут подаяння… Їм трохи холодно, звісно. Але ж від цього, по-твоєму, їм тільки краще.

— Підемо! — сказав Петро, хапаючи його за руку.

— А, ти хочеш піти» У тебе в душі не знайдеться іншого прагнення при виді чужих страждань! Постій-но, я хочу поговорити з тобою серйозно і радий, що це буде саме тут. Ти ось сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста; ти дратуєшся, що тобі нема кого проклинати, як Єгорові, а сам проклинаєш у душі своїх близьких за те, що вони відняли в тебе щасливу долю цих сліпих. Клянусь честю, ти, можливо, правий! Так, клянуся честю старого солдата, кожна людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Слухай же тепер, що я скажу тобі: якщо ти хочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі в очі всі переваги, якими життя оточило тебе від колиски, і захочеш випробувати участь ось цих нещасних… я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, допомогу та сприяння… Чи чуєш ти мене, Петре Попельський? Я був ненабагато старший від тебе, коли поніс свою голову у вогонь та січ… Про мене теж плакала мати, як плакатиме про тебе. Але, чорт забирай! Я вважаю, що був у своєму праві, як і ти тепер у своєму!.. Раз у житті до кожної людини приходить доля і каже: обирай! Отже, тобі варто захотіти… Хведоре Кандибо, ти тут? — гукнув він у бік сліпих.

Один голос відділився від рипучого хору та відповів:

— Тут я… Це ви кличете, Максиме Михайловичу?

— Я! Приходь за тиждень, куди я сказав.

— Прийду, паночку.— І голос сліпця знову долучився до хору.

— Ось, ти побачиш людину,— сказав, виблискуючи очима, Максим,— яка має право ремствувати на долю та людей. Повчися в неї переносити свою долю… А ти…

— Йдемо, паничу,— сказав Йохим, кидаючи на старого сердитий погляд.

— Ні, постій-но! — гнівно гукнув Максим.— Ніхто ще не пройшов повз сліпих, не кинувши їм хоча б п’ятака. Невже ти збіжиш, не зробивши навіть цього? Ти вмієш лише кощунствувати[166] зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду!..

Петро підвів голову, наче від удару батогом. Вийнявши з кишені свого гаманця, він пішов у бік сліпих. Намацавши палицею переднього, він розшукав рукою дерев’яну чашку з міддю та бережливо поклав туди свої гроші. Кілька перехожих зупинилися та дивилися із подивом на багато вдягненого й гарного панича, який навпомацки подавав подаяння сліпому, який приймав його також навпомацки.

Між тим Максим круто повернувся та закульгав вулицею. Його обличчя було червоним, очі пашіли… Із ним був, вочевидь, один із тих спалахів, які були добре відомі всім, хто знав його в молодості. І тепер це був уже не педагог, що зважує кожне слово, а пристрасна людина, що дала волю гнівливому почуттю. Тільки кинувши скоса погляд на Петра, старий нібито пом’якшав. Петро був блідий, як папір, але брови його були зсунені, а лице глибоко схвильоване.

Холодний вітер здіймав за ними пил на вулицях містечка. Позаду, серед сліпих людей, здійнялася говірка та сварки через гроші, що дав Петро…

IX

Було це наслідком застуди, чи розв’язанням тривалої душевної кризи, чи, нарешті, те й інше поєдналося разом, але тільки наступного дня Петро лежав у своїй кімнаті у нервовій лихоманці. Він борсався у постелі зі спотвореним обличчям, подеколи до чогось прислухаючись, і кудись намагався бігти. Старий лікар із містечка мацав пульс та казав про холодний осінній вітер; Максим супив брови і не дивився на сестру.

Хвороба була вперта. Коли настала криза, хворий лежав кілька днів майже нерухомо. Нарешті молодий організм переміг.

Раз, світлим осіннім ранком, яскравий промінь прорвався у вікно та впав на узголів’я хворого. Помітивши це, Анна Михайлівна звернулася до Евеліни:

— Засмикни фіранку… Я так боюся цього світла…

Дівчина підвелася, щоб виконати наказ, проте голос хворого, що несподівано пролунав, у перший раз, зупинив її:

— Ні, нічого. Будь ласка, залиште так…

Обидві жінки радісно схилилися над ним.

— Ти чуєш?... Я тут!.. — сказала мати.

— Так! — відповів він і потім змовк, ніби намагаючись щось пригадати.— О так! — заговорив він стиха і раптом спробував підвестися.— Той… Федір приходив уже? — запитав він.

Евеліна перезирнулася з Анною Михайлівною, і та затулила йому рота рукою.

— Тихше, тихше! Не розмовляй: тобі шкідливо.

Він прижав руку матері до губ та покрив її поцілунками. На його очах стояли сльози. Він довго плакав, і це його облегшило.

Кілька днів він був якось лагідно замисленим, і на обличчі його з’являвся вираз тривоги кожного разу, коли повз кімнату проходив Максим. Жінки помітили це і попрохали Максима триматися поділа. Але одного разу Петро сам попрохав покликати його та залишити їх удвох.

Увійшовши до кімнати, Максим взяв його руку та ласкаво погладив її.

— Ну-ну, мій хлопчику,— сказав він.— Я, здається, маю перепросити тебе…

— Я розумію,— стиха сказав Петро, відповідаючи на потиск.— Ти дав мені урок, і я тобі за нього вдячний.

— До біса уроки! — відповів Максим із гримасою нетерпіння.— Занадто довго залишатися педагогом — це робить жахливо дурним. Ні, цього разу я не думав ні про які уроки, а просто дуже розсердився на тебе і на себе…

— Отже, ти дійсно хотів, аби?..

— Хотів, хотів!.. Хто знає, чого хоче людина, коли збіситься… Я хотів, аби ти відчув чуже горе та припинив так панькатися зі своїм…

Обидва замовкли…

— Ця пісня,— за хвилину сказав Петро,— я пам’ятав її навіть під час марення… А хто той Федір, якого ти кликав?

— Федір Кандиба, мій старий знайомий.

— Він теж… народився сліпим?

— Гірше: йому випалило очі на війні.

— І він ходить світом та співає цю пісню?

— Так, і годує нею цілісінький виводок сиріт-племінників. І ще знаходить для кожного веселе слово і жарт…

— Так? — задумливо перепитав Петро.— Як хочеш, у цьому є якась таїна. І я хотів би…

— Що ти хотів би, мій хлопчику?

За кілька хвилин почулися кроки, і Анна Михайлівна увійшла до кімнати, тривожно вдивляючись в їхні обличчя, певно, схвильовані розмовою, яка увірвалася з її приходом.

Молодий організм, раз перемігши хворобу, швидко долав її залишки. Тижні за два Петро був уже на ногах.

Він сильно змінився, змінилися навіть риси обличчя,— в них не було помітно колишніх припадків гострого внутрішнього страждання. Різке моральне потрясіння перейшло тепер у тиху задумливість та спокійний сум.

Максим боявся, що це тільки тимчасова зміна, викликана тим, що нервова напруженість послаблена хворобою. Якось у сутінки, підійшовши у перший раз після хвороби до фортепіано, Петро почав за звичаєм фантазувати. Мелодії лунали сумні та рівні, як його настрій. Але ось, несподівано, серед звуків, повних тихого суму, прорвалися перші ноти пісні сліпих. Мелодія одразу розпалася… Петро хутко підвівся, обличчя його було викривлене, і на очах стояли сльози. Мабуть, він не міг ще здолати сильне враження життєвого дисонансу, що з’явився йому в формі цієї рипучої та тяжкої жалоби.

Цього вечора Максим знову довго говорив із Петром наодинці. Після цього минули тижні, і настрій сліпого залишався все тим самим. Здавалося, занадто гостре та егоїстичне усвідомлення особистого горя, що вносило до душі пасивність та пригнічувало вроджену енергію, тепер здригнулося та поступилося місцем чомусь іншому. Він знову ставив собі цілі, будував плани; життя зароджувалося в ньому, надламана душа давала пагони, як хирляве деревце, на яке весна повіяла оживлюючим диханням… Було, між іншим, вирішено, що ще цим літом Путро поїде до Києва, аби з осені почати уроки у відомого піаніста. При цьому обидва вони з Максимом наполягли, що вони поїдуть тільки вдвох.

X

Теплою липневою ніччю бричка, запряжена парою коней, зупинилася на нічліг у полі, біля галявини лісу. Зранку, на самісінькій зорі, двоє сліпих пройшли шляхом. Один крутив рукоятку примітивного інструменту: дерев’яний валок кружляв у отворі порожньої скриньки і терся об густо натягнені струни, що видавали однотонне та сумне дзижчання. Дещо гугнявий, але приємний старечий голос співав вранішню молитву.

Хохли із таранею, що проїжджали шляхом, бачили, як сліпців підкликали до брички, біля якої, на розстеленому килимі, сиділи пани, що ночували в степу. Коли за якийсь час обозники спинилися на водопій біля криниці, то повз них знову пройшли сліпці, але цього разу їх уже було троє. Попереду, постукуючи перед собою довгою палицею, йшов старий із сивим волоссям, що розвівалося, та довгими білими вусами. Лоб його був покритий старими виразками, ніби від опіку; замість очей були тільки западини. Через плече у нього була вдягнена широка тасьма, прив’язана до поясу наступного. Другий був високий здоровань, із жовчним обличчям, сильно зритим віспою. Обидва вони йшли звиклим кроком, підвівши незрячі обличчя догори, ніби розшукуючи там свій шлях. Третій був зовсім юнак, у новій селянській одежині, із блідим і ніби злегка переляканим обличчям; його кроки були невпевненими, і подеколи він зупинявся, мов прислухаючись до чогось позаду і заважаючи рухові товаришів.

Години до десятої вони пішли далеко. Ліс лишився синьою смугою на обрії. Навколо був степ, і попереду чувся дзвін дроту, який розігрівало сонце, на шосе, що перетинало пильний шлях. Сліпці вийшли на нього та повернули праворуч, коли позаду почувся тупіт коней та сухе стукотіння кутих коліс по щебеню. Сліпці вишукувалися біля краю дороги. Знову задзижчало дерев’яне колесо по струнах, і старечий голос затяг:

— По-одайте слі-іпеньким…

До дзижчання колеса приєднався тихий перебір струн під пальцями юнака.

Монета задзвеніла у самісіньких ніг старого Кандиби. Стукіт коліс змовк, мабуть, проїжджі зупинилися, аби подивитися, чи знайдуть сліпі монету. Кандиба відразу знайшов її, і на його обличчі з’явився задоволений вираз.

— Бог спасе,— сказав він у бік брички, у сидінні якої виднілася квадратова фігура сивого пана, і дві милиці стирчали збоку.

Старий уважно подивився на юнака сліпця… Той стояв блідий, але вже заспокоєний. При перших же звуках пісні його руки нервово забігали по струнах, ніби покриваючи їхнім дзвоном її різкі ноти… Бричка знову рушила, але старий довго оглядався назад.

Незабаром стукіт коліс замовк удалині. Сліпці знову витяглися в лінію й пішли по шосе…

— У тебе, Юрку, легка рука,— сказав старий.— І граєш добре…

За кілька хвилин середній сліпець спитав:

— За обіцянкою йдеш до Почаєва?.. Для Бога?

— Так,— стиха відповів юнак.

— Гадаєш, прозрієш?.. — запитав той знову із гіркою посмішкою.

— Буває,— м’яко сказав старий.

— Давно ходжу, а не зустрічав,— похмуро заперечив рябий, і вони знову пішли мовчки. Сонце підіймалося вище, виднілася тільки біла лінія шосе, прямого, як стріла, темні фігури сліпих та попереду чорна точка екіпажу, що проїхав. Потому дорога розділилася. Бричка попрямувала до Києва, сліпці знову звернули путівцями на Почаїв.

Незабаром із Києва прийшов до садиби лист від Максима. Він писав, що обидва вони здорові і що все влаштовується добре.

А в цей час троє сліпців рухалися все далі. Тепер усі йшли вже згідно. Попереду, все так само постукуючи палицею, йшов Кандиба, який відмінно знав дорогу і поспівав у великі села до свят та базарів. Народ збирався на стрункі звуки маленького оркестру, і в шапці Кандиби раз-по-раз дзенькали монети.

Хвилювання та переляк на обличчі юнака давно щезли, поступившись місцем іншому виразові. З кожним новим кроком назустріч йому лилися нові звуки невідомого, широкого, неосяжного світу, який змінив тепер лінивий шерхіт тихої садиби, що заколихував… Незрячі очі розширювалися, розширювалися груди, слух ще загострявся; він узнавав своїх супутників, добродушного Кандибу та жовчного Козьму, довго брів за рипучими возами чумаків, ночував у степу біля вогнів, слухав гомін ярмарків та базарів, узнавав горе, сліпе та зряче, від якого не раз болісно стискалося його серце… І дивна річ — тепер він находив у своїй душі місце для всіх цих відчуттів. Він цілком подолав пісню сліпих, і день за днем під гуркіт цього великого моря все більше стихали на дні душі особисті поривання до неможливого… Чутка пам’ять ловила кожну нову пісню й мелодію, а коли дорогою він починав перебирати свої струни, то навіть на обличчі жовчного Козьми з’являлося спокійне замилування. Наближаючись до Почаєва, банда сліпих усе зростала.

Пізньою осінню по дорозі, занесеній снігами, до великого здивування всіх у садибі, панич несподівано повернувся із двома сліпцями у жебрацькому одязі. Навколо казали, що він ходив у Почаїв за обітницею, щоб вимолити у Почаївської Божої Матері зцілення.

Утім, очі його залишалися, як і раніше, чистими й, як і раніше, незрячими. Але душа, без сумніву, зцілилася. Ніби страшний кошмар назавжди щез із садиби… Коли Максим, що продовжував писати з Києва, нарешті повернувся теж, Анна Михайлівна зустріла його фразою: «Я ніколи, ніколи не пробачу тобі цього». Але обличчя її заперечувало суворі слова…

Довгими вечорами Петро розповідав про свої мандри, і в сутінки фортепіано лунало новими мелодіями, яких ніхто не чув у нього раніш… Поїздка до Києва була відкладена на рік, уся родина жила надіями та планами Петра…

Глава сьома

I

Тієї ж осені Евеліна виголосила старим своє непорушне рішення вийти заміж за сліпого «з садиби». Старенька мати заплакала, а батько, помолившись перед іконами, проголосив, що, на його думку, саме така Божа воля щодо цього випадку.

Зіграли весілля. Для Петра почалося молоде тихе щастя, проте крізь це щастя все ж пробивалася якась тривога: у найсвітліші хвилини він посміхався так, що крізь цю посмішку виднівся печальний сумнів, ніби він не вважав це щастя законним та міцним. Коли ж йому повідомили, що, можливо, він стане батьком, він зустрів це повідомлення з виразом переляку.

Тим не менш справжнє його життя, що проходило в серйозній праці над собою, у тривожних роздумах про дружину та майбутню дитину, не дозволяло йому зосередитися на колишніх безплідних спробах. Подеколи також, серед цих клопотів, у його душі підіймалися спогади про жалісний крик сліпих. Тоді він прямував до села, де на краю стояла тепер нова хата Федора Кандиби та його сліпого племінника. Федір брав свою кобзу, або вони довго розмовляли, і думки Петра приймали спокійний напрям, а його плани знову міцніли.

Тепер він став менше чуйним до зовнішніх світлових збуджень, а колишня внутрішня робота вляглася. Тривожні органічні сили поснули: він не будив їх свідомим стремлінням волі — злити в одно ціле різнорідні відчуття. На місці цих безплідних поривань стояли живі спогади та надії. Проте, хто знає,— можливо, душевне затишшя тільки сприяло несвідомій органічній роботі, і ці неявні, розрізнені відчуття тим успішніше прокладали в його мозку шляхи у напрямі один до одного. Так, уві сні мозок часто вільно творить ідеї та образи, яких йому ніколи б не створити за участю волі.

II

У тій самій кімнаті, де колись народився Петро, стояла тиша, серед якої роздавався лише плач дитини, що тихо схлипував. З часу його народження минуло вже кілька днів, і Евеліна швидко одужувала. Зате Петро всі ці дна здавався пригніченим усвідомленням якогось близького нещастя.

Приїхав доктор. Узявши дитину на руки, він переніс та уложив його поближче до вікна. Швидко відсмикнувши фіранку, він упустив до кімнати промінь яскравого світла та схилився над хлопчиком зі своїми інструментами. Петро сидів тут само із похиленою головою, все такий же пригнічений та відсторонений. Здавалося, він не надавав діям доктора жодного значення, передбачуючи наперед результати.

— Він, напевне, сліпий,— твердив він. Йому не слід би народжуватися.

Молодий доктор не відповідав та мовчки продовжував свої спостереження. Нарешті він відклав офтальмоскоп, і в кімнаті пролунав його впевнений, спокійний голос:

— Зіниця скорочується. Дитина бачить безсумнівно.

Петро здригнувся та швидко схопився на ноги. Цей рух показувало, що він чув слова доктора, але, судячи з виразу його обличчя, він ніби не зрозумів їхнього значення. Спершись тремтячою рукою на підвіконня, він застиг на місці із блідим, ледь піднятим догори обличчям та нерухомими рисами.

До цієї хвилини він перебував у стані дивного збудження. Він ніби не відчував себе, але разом із тим усі фібри у ньому жили та тріпотали від чекання.

Він усвідомлював темряву, яка його оточувала. Він її виділив, відчував її поза собою, у всій її неозорості. Вона насувалася на нього, він охоплював її уявою. ніби змагаючись із нею. Він підводився їй назустріч, бажаючи захистити свою дитину від цього неосяжного океану непроникної темряви, що коливався.

І поки доктор у мовчанні робив свої приготування, він усе перебував у такому стані. Він боявся і раніше, але раніше у його душі жили ще примари надії. Тепер жах, стомливий та страшний, досяг найбільшої напруги, оволодівши збудженими до останнього ступеня нервами, а надія завмерла, сховавшись десь у глибоких схованках його серця. І раптом ці два слова: «Дитина бачить» — перевернули його настрій. Жах миттєво схлинув, надія так само миттєво перетворилася на впевненість, освітивши чутко піднесений душевний склад сліпого. Це був раптовий переворот, справжній удар, що увірвався до темної душі вражаючим, яскравим, як блискавка, променем. Два слова доктора ніби пропалили в його мозку вогняний шлях… Ніби іскра спалахнула десь всередині та освітила останні схованки його організму… Усе в ньому здригнулося, і сам він задрижав, як дрижить туго натягнена струна під раптовим ударом.

І слідом за цією блискавкою перед його погаслими ще до народження очима раптом запалали дивні привиди. Були це промені чи звуки, він не розумів. Це були звуки, які оживали, приймали форми та рухалися променями. Вони сяяли, як купол небесного зводу, вони котилися, як яскраве сонце небом, вони хвилювалися, як гілля замислених буків.

Це була тільки перша мить, і тільки змішані відчуття цієї миті залишились у нього в пам’яті. Усе інше він потім забув. Він тільки вперто стверджував, що в ці кілька миттєвостей він бачив.

Що саме він бачив, і як бачив, і чи бачив дійсно,— залишилося зовсім невідомим. Багато хто казав йому, що це неможливо, проте він залишався при своєму, запевняючи, що бачив небо і землю, мати, дружину та Максима.

Протягом кільком секунд він стояв із піднесеним догори та просвітлілим обличчям. Він був таким дивним, що всі мимоволі звернулися до нього, і навколо все стихло. Усім здавалося, що людина, яка стояла посеред кімнати, була не та, яку вони так добре знали, а якась інша, незнайома. А та, колишня, щезла, оповита тайною, що несподівано опустилася на неї.

І він був із цією тайною наодинці кілька коротких миттєвостей… Потім від них залишилося тільки почуття якогось задоволення та дивна впевненість, що тоді він бачив.

Чи могло це бути насправді?

Чи могло бути, аби туманні та неясні світові відчуття, що пробивалися до темного мозку невідомими шляхами в ті хвилини, коли сліпий увесь тріпотів та напружувався назустріч сонячному дневі,— тепер, у хвилину раптового екстазу, спливали в мозку, як туманний негатив, що проявляється?..

І перед незрячими очима поставало синє небо, і яскраве сонце, і прозора річка з пагорбком, на якому він пережив так багато і так часто плакав ще дитиною… І потім і млин, і зоряні ночі, у які він так мучився, і мовчазний, сумний місяць… І пильний шлях, і лінія шосе, і обози з виблискуючими шинами коліс, і картата юрма, серед якої він сам співав пісню сліпих…

Чи в його мозку зароїлися фантастичними привидами невідомі гори, і лягли у далечінь невідомі рівнини, і чудні примарні дерева гойдалися над гладдю невідомих річок, і прозоре сонце заливало цю картину яскравим світлом,— сонце, на яке дивилися незчисленні покоління його пращурів?

Чи все це роїлося безформними відчуттями в тій глибині темного мозку, про яку говорив Максим і де промені та звуки відкладаються однаково веселощами чи сумом, радістю чи жалем?..

І він тільки згадував потім стрункий акорд, що пролунав на мить в його душі,— акорд, у якому сплелися в одно ціле усі враження його життя, враження природи та живе кохання.

Хто знає?

Він пам’ятав тільки, як на нього спустилася ця тайна і як вона його залишила. Цієї останньої миті образи-звуки сплелися та змішалися, дзвенячи та коливаючись, як дрижить та замовкає пружна струна: спочатку вище та гучніше, потім все тихше, ледь чутно… здавалося, щось скочується за гігантським радіусом до безпросвітної темряви…

Ось воно скотилося та змовкло.

Темрява та мовчання… Якісь туманні привиди намагаються ще відродитися з глибокого мороку, проте вони не мають уже ані форми, ані тону, ані кольору… Тільки десь далеко, внизу, задзвеніли переливи гами, картатими рядами прорізали темряву і теж скотилися у простір.

Тоді раптом зовнішні звуки досягли його слуху в своїй звичайній формі. Він ніби прокинувся, але все ще стояв, осяяний та радісний, стискаючи руки матері та Максима.

— Що це з тобою? — запитала мати стривоженим голосом.

— Нічого… мені здається, що я… бачив вас усіх. Адже я… не сплю?

— А тепер? — схвильовано спитала вона.— Чи пам’ятаєш ти, чи пам’ятатимеш?

Сліпий глибоко зітхнув.

— Ні,— відповів він із зусиллям.— Але це нічого, тому що… Я віддав усе це… їй… дитині та… та всім…

Він похитнувся та втратив свідомість. Його обличчя зблідло, але ним усе ще блукав відблиск радісного задоволення.

Епілог

Минуло три роки.

Численна публіка зібралася в Києві, піл час «Контрактів», слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, проте поговір передавав чудеса про його музичний талант та його особисту долю. Казали, ніби в дитинстві він був украдений із заможної родини бандою сліпців, з якими бродив, поки відомий професор не звернув уваги на його надзвичайний музичний талан. Інші переказували, що він сам пішов із родини до жебраків, через якісь романтичні резони. Як би там не було, контрактова зала була набита вщент, і збір (що мав невідоме публіці благодійне призначення) був повний.

У залі запала глибока тиша, коли на естраді з’явився молодий чоловік із гарними великими очима та блідим обличчям. Ніхто б не сказав, що він сліпий, якби ці очі не були такими нерухомими та якби його не вела білява дама, як казали, дружина музиканта.

— Не дивно, що він справляє таке надзвичайне враження,— говорив у натовпі якийсь зоїл[171] своєму сусідові.— У нього надзвичайно драматична зовнішність.

Дійсно, і це бліде обличчя з виразом вдумливої уваги, і нерухомі очі, і вся його фігура налаштовували на щось особливе, незвичне.

Південноросійська публіка загалом любить та цінує свої рідні мелодії, проте тут навіть різношерста «контрактова» юрма була відразу захоплена глибокою відвертістю виразу. Живе відчуття рідної природи, чуткий оригінальний зв’язок із безпосередніми джерелами народної мелодії відчувалися в імпровізації, яка лилася з-під рук сліпого музиканта. Багата фарбами, гнучка та співоча, вона бігла дзвінким струмком, то підводячись урочистим гімном, то розливаючись задушевним сумним наспівом. Здавалося подеколи: то буря гулко гримить у небесах, розкочуючись у нескінченнім просторі, то лише степовий вітер дзвенить у траві, на кургані, навіюючи туманні мари про минуле.

Коли він змовк, грім оплесків охопленої захватом публіки наповнив величезну залу. Сліпий сидів із нахиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркотіння. Але ось він знову підняв руки та вдарив по клавішах. Багатолюдна зала миттєво принишкла.

Цієї хвилини ввійшов Максим. Він уважно роздивився цей натовп, охоплений єдиним почуттям, що спрямував на сліпого жадібні, палаючі погляди.

Старий слухав та чекав. Він більше, ніж будь-хто інший у цьому натовпі, розумів живу драму цих звуків.

Йому здавалося, що ця могутня імпровізація, яка так вільно ллється з душі музиканта, раптом обірветься, як і раніше, тривожним, болісним запитанням, який відкриє нову рану в душі його сліпого вихованця. Але звуки зростали, міцніли, повнішали, ставали все більше та більше владними, захоплювали серце об’єднаної та завмерлої юрми.

І чим більше прислухався Максим, тим ясніше лунав для нього у грі сліпого знайомий мотив.

Так, це вона, гомінка вулиця. Світла, гримуча, сповнена життя хвиля котиться, дроблячись, виблискуючи та розсипаючись тисячею звуків. Вона то піднімається, зростає, то падає знову до віддаленого, проте немовчного рокотання, залишаючись увесь час спокійною, красиво-безпристрасною, холодною та байдужою.

І раптом серце Максима впало. Із-під рук музиканта знову, як і колись, вирвався стогін.

Вирвався, продзвенів та завмер. І знову живе рокотання, все яскравіше та сильніше, блискуче та рухоме, щасливе та світле.

Це вже не самі стогони особистого горя, не саме сліпе страждання. На очах старого з’явилися сльози. Сльози були й на очах його сусідів.

«Він прозрів, так, це правда,— він прозрів»,— думав Максим.

Серед яскравої та жвавої мелодії, щасливої та вільної, як степовий вітер, і, як він, безтурботної, серед картатого та широкого гудіння життя, серед то сумного, то величного наспіву народної пісні все частіше, все настирливіше та сильніше проривалася якась нота, що запала за душу.

«Так, так, мій хлопчику,— подумки підбадьорював Максим,— настигай їх серед веселощів та щастя…»

За хвилину над зачарованим натовпом у величезній залі, владна за захоплююча, стояла вже сама тільки пісня сліпих…

Подайте сліпеньким... р-ради Христа.

Проте це вже було не прохання про подаяння і не жалісний зойк, який заглушується шумом вулиці. У ній було все те, що було й раніше, коли, під її впливом, обличчя Петра спотворювалося і він тікав від фортепіано, не в змозі боротися з її болем, що роз’їдав. Тепер він здолав його в своїй душі та перемагав душі цього натовпу глибиною та жахом життєвої правди… Це була темрява на тлі яскравого світла, нагадування про горе серед повноти щасливого життя…

Здавалося, ніби удар розразився над натовпом, і кожне серце дрижало, немовби він торкався його своїми руками, що швидко бігали. Він давно вже змовк, проте натовп зберігав гробове мовчання.

Максим схилив голову та думав:

«Так, він прозрів… На місці сліпого та невтомного егоїстичного страждання він носить у душі відчуття життя, він відчуває і людське горе, і людську радість, він прозрів та зуміє нагадати щасливим про нещасних…»

І старий солдат все нижче схиляв голову. Ось і він зробив свою справу, і він недарма прожив на світі, йому казали про це повні сили владні звуки, що стояли в залі, панували над натовпом…

Так дебютував сліпий музикант.

(Переклад В. Каталкіної)

• < Попередня
• Наступна >