Breadcrumbs

Ви тут: Home Світова література Антон Чехов  - «Аґрус»

Антон Чехов  - «Аґрус»

Attachments:
Download this file (agrus-ukr.rar)Скачати[ ]29 kB

Чехов Крыжовник

 

 

 

 

 

 

Назва: «Аґрус»
Автор: Антон Чехов 
Переклад: А. Головко
Формат: doc

«Агрус» - оповідання Антона Павловича Чехова, опубліковано в журналі «Російська думка» в 1898 році. Воно входить в «Маленьку трилогію», що складається з оповідань «Людина у футлярі», «Агрус», «Про любов».В оповіданні йдеться про людину, яка все своє життя підпорядкував матеріальної ідеї - бажанні мати садибу з кущами агрусу.

Історія створення

Вперше оповідання «Агрус» було надруковано у серпневому номері журналу «Російська думка» 1898. Оповідання «Агрус» і «Про любов», які продовжували «маленьку трилогію», розпочату оповіданням «Людина у футлярі», були створені Чеховим в Меліхова в липні 1898.

Відомий юрист Анатолій Коні розповів Льву Миколайовичу Толстому історію петербурзького чиновника, який відкладав заощадження для того, щоб зшити парадний мундир із золотими вишивками. Костюм пошили, але жодного балу і прийому найближчим часом не намічалося. Мундир прибрали, а восени виявилося, що від нафталіну золото потьмяніло. Через півроку чиновник помер, і мундир вперше був надітий тільки на його труп. Початковий задум «Агрус» нагадує історію петербурзького чиновника, яку Чехов міг знати від самого Коні або ж зі слів Толстого. Тільки замість мундира головний герой оповідання мріє про маєток з кущами агрусу.

«Агрус» був високо оцінений деякими критиками, Немирович-Данченко казав, що в ньому є дуже хороші думки.

Персонажі

  • Іван Іванович Чимша-Гімалайський - головний герой твору, оповідач
  • Микола Іванович- брат Івана Івановича.

Сюжет

Іван Іванович і Буркін йдуть по полю біля села Мироносицьке і вирішують зайти до приятеля-поміщика Павла Константінича, садиба якого розташовується неподалік у селі Софіїне. Альохін, «чоловік років сорока, високий, повний з довгим волоссям, схожий більше на професора чи художника, ніж на поміщика», зустрічає гостей на порозі комори, в якій шумить віялка. Одяг його брудний, а сам чорний від пилу. Він радий гостям і пропонує їм пройти до купальні. Помившись і переодягнувшись, Іван Іванич, Буркин і Альохін йдуть в будинок, де за чашкою чаю з варенням Іван Іванич розповідає історію свого брата Миколи Івановича.

Дитинство брати провели на волі, у маєтку батька, який вислужив офіцерський чин і залишив дітям спадкове дворянство. Після смерті батька у них відсудили маєток за борги. Микола з дев'ятнадцяти років сидів у казенній палаті і мріяв купити собі маленький маєток і ні про що інше просто не міг думати. Він весь час уявляв собі майбутню садибу, де неодмінно повинен був рости агрус. Микола збирав гроші, недоїдав, одружився без любові на некрасивій, але багатій вдові. Він тримав дружину впроголодь, а гроші її поклав на своє ім'я в банк. Дружина не винесла такого життя і померла, а Микола купив собі маєток, виписав двадцять кущів агрусу, посадив їх і зажив поміщиком. Коли Іван Іванич приїхав відвідати брата, то був неприємно вражений тим, як той опустився, постарів. Він став справжнім паном, багато їв, судився з сусідніми заводами. Микола пригощав брата агрусом, і по ньому було видно, що він задоволений своєю долею і самим собою.

Побачивши цю щасливу людину Іваном Івановичем «опанувало почуття, близьке до відчаю». Всю ніч, проведену ним у садибі, він думав про те, як багато людей в світі страждає, божеволіє, п'є, скільки дітей помирає від недоїдання. І скільки інших людей живе «щасливо», «вдень їсть, вночі спить, говорить свою нісенітницю, одружується, старіє, благодушно тягне на цвинтар своїх небіжчиків». Йому подумалося, що за дверима кожної щасливої людини повинен стояти «хто-небудь з молоточком» і нагадувати йому стуком, що є нещасні, що рано чи пізно з ним станеться біда, і «його ніхто не побачить і не почує, як він зараз не бачить і не чує інших». Іван Іванич, закінчуючи свою розповідь, говорить, що щастя немає, а якщо в житті є сенс, то він не в щасті, а в тому, щоб «робити добро».

Ні Буркин, ні Альохін не задоволені розповіддю Івана Івановича. Альохін не вникає, чи справедливі його слова. Мова йшла не про крупу, не про сіно, а про щось, що не мало до його життя прямого відношення. Але він радий і хоче, щоб гості продовжували бесіду. Однак пізніше, господар і гості відправляються спати