Літературні скарби нашого минулого

Історія української художньої літератури налічує без малого тисячу років. Її витоки сягають корінням у часи Київської Русі, у творчість давньоруських авторів, серед творів яких були «Велесова книга», «Повість временних літ» та «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), Київська (XII в.) І Галицько-Волинського (XIII-XIV ст.) літопису. Вони об'єднували в собі різні літературні жанри, що розповідають про особливості життя суспільства тих часів.

Цікава історія знахідки та зникнення «Велесової книги», значення якої для української культури важко переоцінити. У 1919 році полковник Білої армії Алі Ізенбек в поміщицькому маєтку недалеко від Великого Бурлука Харківської губернії, де до революції жили нащадки козацького полковника Григорія Донець-Захаржевського, знайшов дивні дерев'яні дощечки. На них чітко проступали невідомі письмена. Знахідка зацікавила Ізенбека. Він зрозумів, що це якийсь дуже давня мова. Швидше за все, письмена мали слов'янське походження, але були настільки древніми, що навіть людині, знайомому з старослов'янською мовою, важко було зрозуміти їх зміст. Полковник вивіз свою знахідку до Бельгії і вже там спробував розшифрувати текст. Перший варіант перекладу виявився неповним, з пропусками і неправильним прочитанням - Ізенбек, людина освічена, цікавився історією та пам'ятниками минулого, не міг, однак, виконати його на відповідному рівні.

У 1925 році до роботи над «Велесової книгою» приєднався український емігрант Ю. П. Миролюбов-Лядекій. Його спроба прочитати текст дала набагато кращі результати. Але ця робота була опублікована лише в 1970 році, вже після смерті вченого. А розшифровка тексту, автором якої був Ізенбек, побачила світ у 1950-х роках в Сан-Франциско. Саме на цей варіант спиралися автори кількох українських та російських перекладів. На жаль, через помилки в перекладі тексту вони не змогли належним чином передати зміст книги; користуватися цими варіантами прочитання давнього літературного твору практично неможливо. Фактично ж перший повноцінний переклад «Велесової книги» зробив в 1994 році Б. Яценко.

Цей унікальний літературний шедевр, автор якого невідомий, написаний на 74 невеликих дощечках. Ці «сторінки» остаточно пронумерував Н. Ф. Скрипник, який намагався систематизувати тексти в межах всієї збірки.

Записи, які містить «Велесова книга», можна розділити на наступні теми: походження слов'ян, Руська земля та її оборона, побут і заняття людей того часу, торгівля з сусідами, світогляд і вірування наших далеких предків. Назви деяких текстів говорять самі за себе: «Хто ми і куди йдемо», «Ми повинні піклуватися про вічне», «Війна з готами і гунами», «З минулого. Після Кия ».

На жаль, сьогодні продовжити вивчення найдавнішого відомого літературного твору неможливо, оскільки дощечки ... зникли майже відразу після того, як сталася їх перша розшифровка.

У давнину всі літературні тексти ділилися на дві групи: світські і церковно-історичні. Світські твори розповідали про повсякденне життя, про незвичайні події, про цікаві подорожі та пригоди (нерідко вони мали відверто фантастичний характер). Частина з них були перекладними, наприклад, збірники афоризмів, хронографи, історичні повісті. До речі, саме в Київській Русі з'явився перший підручник з географії - «Християнська топографія». Велике значення для подальшого розвитку давньоруської літератури мали оригінальні тексти; серед них можна виділити такі пам'ятники писемності, як «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, а також літописи, які вважаються найдавнішими зразками світської літератури Київської Русі.

Особливо варто зупинитися на долі знаменитого «Слова о полку Ігоревім». Напевно, у жодного літературного твору в світі не було такої заплутаної долі, що більше нагадує детектив. Ми не знаємо, хто був автором цього твору, загинуло чи воно під час знаменитого пожежі 1812 року в Москві, або, може бути, його вдалося врятувати. Час від часу з'являлися повідомлення про те, що сліди стародавнього рукопису виявилися то в Європі, то в Америці, то в Сибіру. І людство щоразу чекає зустрічі з героями сивої давнини, але ... Звістка про грандіозну знахідку виявляється черговим обманом.

Одним з найбільш знаменитих літературних пам'яток XII століття є «Повчання» Володимира Мономаха. Великий князь-реформатор був не тільки видатним політиком і державним діячем. Він добре володів художнім словом і залишив своїм нащадкам цікаву і серйозну літературну роботу, в якій розповів про свої погляди на виховання особистості, на роль правителя і т. п.

Великий інтерес представляють і такі зразки церковно-історичної літератури часів Київської Русі, як повісті-життєпису хрестителів Київської Русі Ольги та Володимира, мучеників Бориса і Гліба та інших святих. Особливе місце серед літературних творів того часу належить апокрифам, сюжети і мотиви яких використовували письменники пізнішого часу - в давньої і класичної української літератури. Прикладом таких пам'ятників є твори Кирила Туровського, опис пекла і раю в «Енецп» І. Котляревського, поеми «Ма-Р1Я» Т. Шевченка та «Мойсей» І. Франка, цикл «Скорботна мати» П. Тичини. Іван Франко, до речі, професійно досліджував апокрифічну літературу і підготував найповніший, з п'яти томів, збірник українських апокрифічних текстів «Апокрифи і легенди».

Видатним літературним пам'ятником, що дійшли до наших часів, став «Києво-Печерський патерик» (XIII в.) - Збірка релігійно-фантастичних оповідань про історію та життя ченців Києво-Печерського монастиря. Ці тексти не втратили своєї культурно-історичної цінності і зараз. Одним з найяскравіших представників урочистої проповіді в другій половині XII століття був Кирило Туровський. До наших днів дійшло досить багато його творів, що дає можливість сучасним літературознавцям скласти цілісне уявлення про особливості його творчої манери і світосприйняття.

На XIV-XV століття припадає розквіт творчості представників новолатинської літератури, зокрема Ю. Дрогобича (автора книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року»), П. Русина (автора збірки поетичних творів), С. Оріховського (творця політичних та історичних творів, в Зокрема «хре-щення в русішв»).

Особливості українського життя знайшли своє відображення в козацьких літописах, які з'явилися в XVII столітті. Ці збірники оповідали про історію козацтва, головним чином про визвольну боротьбу українського народу в 1648 - 1654 роках. Найбільш повні відомості про Богдана Хмельницького та інших діячів козацького руху, про життя народу і його боротьбу за свободу представлені в літописах Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Вони є вершиною українського літописання XVII-XVIII століть.

Чудові зразки риторичної, або повчальною, прози, цікаві історіографічні твори, що оповідають про паломництво і подорожах, були написані М. Смотрицьким, К. Острозьким та І. Вишенським. На початку XVII століття завдяки творчості М. Смотрицького, Ф. Прокоповича, Д. Туптало, Л. Барановича в Україні з'являються белетристика і духовні повісті, розвиваються поезія і драматургія.

У біографії Івана Вишенського значно більше «білих плям», ніж достовірних фактів. Скупі біографічні відомості про нього літературознавці отримали з небагатьох збережених документальних джерел. Таємницею залишається не тільки дата народження Вишенського (приблизно середина XVI - 20-ті роки XVII століття), а й справжня це прізвище письменника або його літературний псевдонім.

Коли письменник переселився на гору Афон, точно теж невідомо. Вважається, що це сталося в 1580 році. Вишенський, який перебував у розквіті фізичних і духовних сил, енергійний, палкий, закохана в життя людина, раптом вирушив у далеку подорож до Греції, на Афон. Там, на Святій горі, він змінив світський одяг на чернечу рясу і став аскетом. Цей крок - нерозгадана таємниця життя письменника. Що змусило його відмовитися від звичного способу життя? Відповісти однозначно на це питання сьогодні неможливо. Але до кінця своїх днів Вишенський залишився вірний своїм вибором. Протягом сорока років (з невеликою перервою) він жив на Афоні. Там Іван Вишенський і помер.

Про другий, Афонський, період життя письменника відомо ще менше. Аскетичне життя підірвало його здоров'я, не давала спокою і туга за батьківщиною. Але в Україну Вишенський так і не повернувся. Вважають, що він закінчив своє життя в афонській печері-келії. За звичаєм, аскета, який жив у печері, після смерті там же і залишали, просто закриваючи каменем вхід. Сьогодні ніхто не може сказати, де саме на Афоні знаходиться могила письменника.

Іван Вишенський відомий завдяки своїм посланням і полемічним трактатам, найзначнішими з яких є «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Василя» (Костянтина Острозького), «Послання до єпископів», «Викриття диявола-миродержца».

«Послання до єпископів» було адресовано архієпископу Михайлу, єпископам Потію, Кирилу, Леонтію, Діонісію, Григорію, які в 1596 році в Бресті проголосили унію православної церкви з католицькою. Більшість віруючих не підтримали унію. Вишенський, зі свого боку, почав непримиренну боротьбу з уніатами. У його «Посланні ...» Брестське угоду письменник називає «Гадючим», а єпископів зображує жорстокими феодалами, переконано заявляючи, що український народ ніколи не скориться гнобителів. Це твір можна вважати критикою не тільки церковної верхівки, а й усього українського і польського панства.

З кінця XVII століття в Україні набула поширення панегірична література, публіцистика, активно розвивалися поезія і драматургія. Перші драми XVII століття представляли собою віршовані діалоги. Вони називалися «шкільними», оскільки виходили зі стін вищих шкіл. Їх авторами були викладачі колегіумів, духовенство, а виконавцями - студенти. З тематики драми ділилися на різдвяні та великодні.

Особливий інтерес представляють історичні драми, написані в різні часи, в яких відображалися події минулого, найбільш значні етапи суспільного і державного життя: хрещення Русі в драмі Ф. Прокоповича «Володимир» (1705), визвольна війна в творі М. Старицького «Богдан Хмельницький» (1887-1896). Головними героями таких творів були, в основному, видатні історичні особистості. Автори драм намагалися розкрити рушійні сили найважливіших подій минулого, з'ясувати роль особистості в історії. Їх герої змушені були діяти в складних обставинах, в таких ситуаціях, які вимагали від них прояву високих моральних і громадянських якостей. Таким чином, історично важливі рішення набували психологічну мотивування завдяки яскраво змальованих роздумів, коливань і переживань персонажів.

Звичайно, театр не міг задовольнитися тільки присутністю «високих матерій». Глядачі хотіли бачити і відчувати також і щось менш серйозне. Так виникла інтермедія - комічна побутова сценка, яка виконувалася під час перерви між діями драми на біблійну тему. «Народилася» інтермедія в середньовічному театрі. Що ж стосується української драматургії XVII-XVIII століть, то вона була орієнтована на біблійні сюжети, зате інтермедії були близькі глядачеві, так як ці невеликі сценки були написані фактично розмовною мовою, в них використовувалися добре знайомі всім мотиви народних анекдотів і казок. Традиції інтермедії стали основою для створення соціально-побутової комедії, яка отримала подальший розвиток в українській класичній літературі.

• < Попередня
• Наступна >